Мабуть, так буде найвлучніше сказати про Миколу Козака — бійця першого окремого механізованого батальйону “Волинь” з позивним Кузнець. У зоні АТО він навідник крупнокаліберного кулемета ДШК, який, до речі, для українських військовиків на Донбасі після відведення важкого озброєння згідно з Мінськими домовленостями залишається одним із найгрізніших засобів протидії ворогу.
Мабуть, так буде найвлучніше сказати про Миколу Козака — бійця першого окремого механізованого батальйону “Волинь” з позивним Кузнець. У зоні АТО він навідник крупнокаліберного кулемета ДШК, який, до речі, для українських військовиків на Донбасі після відведення важкого озброєння згідно з Мінськими домовленостями залишається одним із найгрізніших засобів протидії ворогу.
Нині пан Микола після короткострокової відпустки на рідну Хмельниччину знову відбув на передову. Днями він зателефонував, прочитавши чергового вірша з політичним підтекстом, в якому критикує президента Порошенка за присутність солодощів “Рошену” в магазинах російської Калуги, де живуть знайомі Миколи Козака, які, коли той був у Хмельницькому, не без підтексту передали цю інформацію. Тож емоційне підґрунтя вірша можна зрозуміти, особливо зараз, коли боєць чатує біля прицілу ДШК, з яким уже зріднився за півроку в цьому підрозділі.
…До редакції Кузнець зайшов перед самим від’їздом на фронт у військовій формі, де, власне, ми його і сфотографували. Насправді суворий вигляд цього чоловіка, даруйте пане Миколо, явно дисонував з тими віршами, які запропонував нам на розгляд. Це було кілька поезій ліричного та патріотично-громадянського змісту, з яких неважко було здогадатися, що цей мужній чоловік, який доскіпливо дивився на нас через делікатні окуляри, насправді має дуже вразливу душу. Коли ми розговорилися, все стало на свої місця, бо виявилося, що інтерес до поезії у нього справжній, пише давно, розповів, як один із його поетичних зшитків згорів на Майдані. Так, він також був і там від самого початку. Був серед тих двох десятків сміливців, які під щільним смертоносним вогнем беркутівців 20 лютого 2014-го пробилися вулицею Інститутською аж до станції метро.
Після Майдану, коли почалася російська агресія, пішов добровільно на фронт, де не забуває занотовувати власні поетичні одкровення.
Його підрозділ нині тримає лінію розмежування на автотрасі між Донецьком і Волновахою. Розповів, що на цій ділянці донедавна було спокійно, хоча російські посіпаки постійними провокаціями не дають спокою нашим хлопцям на блокпостах, а їх обстріляли 18 лютого. Сам з фронту не збирається, каже: готовий боронити рідну землю до переможного завершення війни на Донбасі. Почитайте його вірші, можливо, з професійної точки зору вони не досконалі, але щирі й проникливі. А ще ви зрозумієте, що лірична душа цього воїна, який, до речі, у мирному житті був ковалем, поєднується з залізним характером…
Богдан Теленько
Війна
Висипався незібраний ячмінь,
Поле зранене від вирв воронок.
Раніше з нас ніхто цінувати життя так не вмів,
А тепер ще й маємо за гріх прив’язаний посторонок.
Тому й молимося, коли падає “град”,
Молимося, коли прокидаємося щоднини.
Ніхто з нас не чекає наказу — назад,
Молимося, але не каємося ніколи.
Не каємося, що прийшли в цей край
Захищати його від чужинців,
Зараз тут пекло, а міг бути рай,
Якби не ступила нога найманців.
Плачемо, коли впав побратим,
З болем в душі вклоняємось героям.
Від вибухів всюди вогонь та дим,
А ті, що живі, знову йдуть до бою.
Молимося, щоб не стало війни,
Кров на териконах не проливалася,
Молимося, щоб повертались сини
Й рідна мати їх дочекалася.
Батьківський поріг
Серед тисяч інших доріг
Я відшукаю єдину дорогу,
Яка веде туди, де батьківський поріг,
Де залишив своє дитинство босоноге.
Впізнаю ще здаля знайомий обрис журавля,
Що людям в літню спеку дарує жадану прохолоду.
Де я також припав устами до цебра відра,
Черпаючи із нього життєдайну насолоду.
Там рідний серцю жайвора спів,
Берізки, трави, що лежать в покосах.
Верба, що похилилась над ставком,
Купаючи свої зелені коси.
Від радості моя душа бринить,
Бо все тут рідне і таке знайоме,
Ніяка музика не зможе замінить
Старої хвіртки скрип до рідного порога.
Юність
Юність не можна продати,
Юність не можна купити,
Можна лише пригадати,
В своїй пам’яті знов відновити.
Про нездійснені бажання,
Про незабутні мрії й надії,
Поцілунки й кохання до рання,
Що загублені десь у далечині.
Клятви про побратимство на вічність,
Випускний, коли сонце стрічали,
І в очах ваших сльози та ніжність,
Коли в військо мене проводжали.
Ген, як давно то все було,
Вже літа посріблились на скронях.
Ти ж для мене завжди була ладо,
Жаль, рука твоя в інших долонях.
Чарівна ніч
Запах сіна в твоєму волоссі,
Спрага тіл, що розтанули в часі,
І напоєні диким хмелем любові
Вознеслись до небес наші душі.
В солов’їній колисці, мов діти,
Заблукали в нічнім зорепаді,
Тепер знаю, яка насолода
Затаїлась у взаємнім коханні.
Від ніжного погляду млію,
Від палких обіймів згораю,
Я хочу, щоб було так вічно,
Бо я коханий і кохаю.
Та в вишині вже зорі не тремтіти,
Бо розтанула в раннім світанні,
Ми відчинили врата тії разом
І не знаю, шлях то до пекла чи раю.
***
Від незнайомого п’янкого почуття
Серце тремтить при зустрічі з тобою,
Спокійний лиш тоді, коли рука твоя
Лежить так ніжно у моїй долоні.
Ти щастя мого ранішня зоря,
Що спалахнула і зійшла на небо-схилі,
Завжди до тебе повертаюсь я,
Щоб подивитись в очі твої милі.
Я знаю, що б у світі не було,
Яку перед тобою не зробив провину,
Без тебе в цьому світі я ніхто,
В біді чи радості до тебе завжди лину.
Скільки чекає ще життєвих нас доріг,
Випробувань, знає лише Всевишній,
Навік я збережу кохання оберіг,
Дякуючи долі і цій землі безгрішній.