Надто багато важливих подій збіглись у часі якраз у ці дні. Зрозуміло, з найважливіших — другі роковини кривавих подій на київському і нашому, хмельницькому, Євромайдані та фактичне завершення першого переможного етапу Революції гідності, яка, на моє переконання, триває і нині.
Надто багато важливих подій збіглись у часі якраз у ці дні. Зрозуміло, з найважливіших — другі роковини кривавих подій на київському і нашому, хмельницькому, Євромайдані та фактичне завершення першого переможного етапу Революції гідності, яка, на моє переконання, триває і нині.
У понеділок, на Стрітення, в країні, і в нашій області зокрема, з великим розмахом відзначали чергові роковини виведення радянських військ з Афганістану, де, як відомо, СРСР розв’язав колоніальну імперську війну, яку безславно програв волелюбному афганському народові. Тож попри очевидні заслуги багатьох ветеранів цієї війни у виборюванні нашої незалежності, у протистоянні з режимом Януковича на Майдані, вияви їх самопожертви у зоні АТО, у волонтерському русі, офіційний формат цих урочистостей нині не може не дивувати. Словом, у проведенні подібних акцій нині, коли Україна веде національно-визвольну війну з російською агресією, вочевидь, слід шукати нові підходи, більше роблячи наголос на соціальну складову підтримки цієї пільгової категорії наших громадян.
Днями ми відзначали перші роковини Мінська-2 — дивних домовленостей нашої влади з російським агресором та його поплічниками на Донбасі, які, як на мене, загнали нас у пастку не лише дипломатичну, а й конституційну, вихід із якої дуже важко передбачити. Пам’ятаєте, підписання цих домовленостей збіглось у часі з Дебальцевським котлом, який організувала російська регулярна армійська потуга і з якого українські військові вийшли з честю, навіть усупереч очевидним прорахункам нашого військового та політичного керівництва.
А тут ще якраз у ці дні настільки загострилася політична криза в українській владі, що на порядку денному постало питання відставки уряду Яценюка, яке не було доведене нібито до логічного завершення, що лише більше загострить політичні пристрасті в країні. І все це відбувається на тлі декількох гучних скандалів у самому Кабміні та Генпрокуратурі, фоном до яких цілком можуть слугувати масштабні військові навчання російської воєнщини біля українських кордонів на Сході та на території окупованого Криму. Щоправда, не менш скандально доповнює цей небезпечний політичний колорит і наростаюча в країні конституційна криза під тиском Кремля та міжнародних чинників.
Скептично налаштований читач, у цілому погодившись із цим діагнозом складної ситуації в країні, обов’язково запитає: як ми маємо врешті-решт виходити з неї? Не хочу повторювати звичну у таких випадках відмовку, що це питання таки не до мене. Але знаю напевне, що з наших міжусобиць виграють лише вороги та наша п’ята колона. Переконаний також у тому, і це підтвердить нині кожен воїн АТО, що постійним відступом та навіть глибоко ешелонованою обороною на фронті ніхто війни з російським агресором не виграє, а поступки ворогу в Мінську та на міжнародній арені лише заохочують його до нових провокацій. Бо чому, скажімо, патріотичні сили країни повинні організовувати блокаду Криму, а нині вже зупиняти рух нашими автомагістралями російських вантажівкок, а українська влада лише постфактум щось подібне робить? Тож дивлячись на всю політичну возню у парламенті, на Печерських пагорбах та в політикумі загалом, таки варто всім нам пригадати слова гетьмана Мазепи: “През незгоду всі пропали, самі себе звоювали”, від чого виграють лише наші вороги…