Перехід системи профтехосвіти під юрисдикцію місцевої влади ставить багато надзвичайно гострих питань — викликів сучасності. Власне і для галузі профтех-освіти цей перехід є питанням подальшого існування. Проблема якісної підготовки робітничих кадрів існує в Україні давно, щодо неї було зламано чимало списів на всіх рівнях, отже вона вже перезріла. Але її перекладання на місця сталося несподівано швидко, органи місцевої влади до цього не готувалися заздалегідь, отож їм доводиться одразу визначати великий комплекс відповідних заходів.
Перехід системи профтехосвіти під юрисдикцію місцевої влади ставить багато надзвичайно гострих питань — викликів сучасності. Власне і для галузі профтех-освіти цей перехід є питанням подальшого існування. Проблема якісної підготовки робітничих кадрів існує в Україні давно, щодо неї було зламано чимало списів на всіх рівнях, отже вона вже перезріла. Але її перекладання на місця сталося несподівано швидко, органи місцевої влади до цього не готувалися заздалегідь, отож їм доводиться одразу визначати великий комплекс відповідних заходів.
Як відомо: хто платить гроші, той замовляє музику. Оскільки діяльність нинішніх закладів проф-техосвіти фінансуватиметься з місцевих бюджетів, постає найперше запитання: скільки для них потрібно коштів і для чого?
Якщо взяти Хмельницький, то міська влада має насамперед чітко визначити його найближчі та подальші перспективи, зокрема: за якими напрямками місто розвиватиметься, які галузі міського господарства мають і можуть бути пріоритетними? Звідси й визначатиметься політика підготовки робітничих кадрів, а відтак наявності, кількості та профілювання діючих профтехучилищ.
Як член правління об’єднання організацій роботодавців Хмельницької області (ООРХО) й виробничник з півстолітнім стажем бачу сьогодні велику потребу в підготовці для роботи в місті будівельників різного профілю, зварювальників, слюсарів-монтажників, слюсарів з ремонту обладнання, швачок. Таких фахівців конче потребують діючі підприємства. Але конкретну кількість підготовлених вихованців ПТУ за цими професіями мають визначати і замовляти міській владі роботодавці. З іншого боку, ці молоді робітники повинні мати відповідну підготовку для швидкої адаптації в сучасних умовах роботи. Тобто, виникає потреба у тісному взаємозв’язку міської влади, роботодавців і конкретних закладів профтехосвіти. Це означає налагодження ефективної координації спільних дій, займатися якою мають фахівці відповідного рівня підготовки. Якщо ця справа буде покладена на існуючий відділ чи департамент економіки у міській раді, які орієнтовані лише на збирання статистичних даних з підприємств, належного ефекту не дочекатися.
Однак це лише один бік проблеми. На жаль, нинішнє оснащення виробничої бази ПТУ надто далеке від сучасних вимог високотехнологічного виробництва у будь-якій галузі. Хто і як має її модернізувати? Відповідний рівень має і нинішній склад викладачів-практиків, особливо промислових галузей, які змушені навчати майбутніх робітників на звичному для себе обладнанні 1950-1970 років. Щоправда, є певний досвід співпраці окремих ПТУ і промислових підприємств. Так, на заводі “Темп” успішно діє виробничо-навчальна дільниця для учнів ВПУ №11, але це лише окремий приклад. Натомість маємо сумну і прикру практику нинішньої системи профтехосвіти, коли її вихованцям по закінченню навчання присвоюються одразу досить високі 3-4-й розряди, яким вони елементарно не відповідають. Якщо повернутися до практики підготовки кваліфікованих робітників безпосередньо на підприємствах, хоча це вимагатиме від них отримання відповідних ліцензій, то який тоді сенс утримання ПТУ?
Ще один бік проблеми: переважну більшість учнів ПТУ в місті складають нині діти з районів. Якщо залишити набір за цим принципом, то на чиє навчання витрачатимуться кошти міського бюджету? З іншого боку: як тоді заохочувати вчитися в ПТУ юних хмельничан, які далі залишатимуться жити й працювати у місті, на відміну від тих, хто нині повертається додому?
Тепер щодо власне процесу навчання у закладах профтехосвіти. Нині вони дублюють загальноосвітні школи у здобутті середньої освіти. Для сільських юнаків і дівчат, де часто немає шкіл з повною середньою освітою, це чи не єдиний вихід одразу вбити двох зайців: отримати атестат зрілості й здобути професію. Для чого таке “полювання” міській молоді, котра забезпечена освітніми закладами відповідного високого рівня? Можливо, у Хмельницькому є сенс обмежити ПТУ лише професійним навчанням з відповідною їх оптимізацією та раціональним використанням бюджетних коштів?..
Очевидно, виникає й інша потреба: у співпраці з нинішніми центрами зайнятості населення. Маючи фінансування з державного бюджету, вони де в чому дублюють функції профтех-освіти, зокрема в перепрофілюванні робітничих кадрів. Робиться це на діючих підприємствах за державні кошти, хоча значна частина цих функцій може за ці ж кошти відбуватися на базі ПТУ, не відволікаючи підприємства від звичного технологічного циклу. Можливо, доцільніше, використовуючи кошти центрів зайнятості, на діючих заводах і фабриках застосувати систему підвищення кваліфікації вихованців ПТУ на відповідному рівні, одразу готуючи для них робітничі кадри.
Варто подбати, щоб не повторювали себе і ПТУ в підготовці робітничих професій. Одне ПТУ у місті має готувати будівельників, друге — робітників для машинобудівної галузі, третє — для сфери послуг тощо. Це дасть змогу акумулювати в них кращі зразки обладнання, яке, до речі, має передатися з державної власності в комунальну. Натомість для міської влади найболючішою проблемою буде неминуча оптимізація системи ПТУ з усіма непростими наслідками для її працівників. До цього також треба поставитися виважено і професійно.
Але насамперед міська влада має здійснити детальний аналіз того, що їй передається в системі профтехосвіти, і визначити певні потреби у робітничих кадрах на сьогодні, завтра та післязавтра — у плідній взаємодії з роботодавцями, центром зайнятості та фахівцями освіти.
Іван Праворський, заслужений машинобудівник України, член правління ООРХО
Фото з архіву редакції