Заслужений діяч мистецтв України, директор монотеатру “Кут” Володимир Смотритель успішно презентував творчий проект “Молода еліта міста” в Івано-Франківську. Наша з ним розмова про це і не тільки.
Заслужений діяч мистецтв України, директор монотеатру “Кут” Володимир Смотритель успішно презентував творчий проект “Молода еліта міста” в Івано-Франківську. Наша з ним розмова про це і не тільки.
— Володимире Петровичу, в чому суть проекту?
— Його я започаткував минулого року в Хмельницькому. А суть у тому, що протягом тижня кращі школярі переглядають спектаклі театру на патріотичну тематику. Запрошення отримують учні, які мають досягнення у спорті, мистецтві, а також переможці конкурсів та олімпіад.
Отож в Івано-Франківській обласній філармонії 4 грудня 400 школярів переглянули виставу “Мазепа”. Раз на чотири місяці впродовж навчального року ми будемо туди приїжджати й показувати інші вистави.
— Чому саме Івано-Франківськ?
— Серед моїх знайомих є депутат Верховної Ради України Анатолій Матвієнко, котрий зацікавлений у створенні подібних проектів. Оскільки він допомагає Івано-Франківській області, то я звернувся до нього за підтримкою проекту, передусім фінансовою, й він радо відгукнувся. Користуючись нагодою, хочу подякувати йому за допомогу.
— Як проект вплинув на ваше бачення цієї благородної справи?
— Коли бачиш, як 400 дітей встають із місць, а потім і викладачі, вигукуючи: “Слава Україні!”, “Браво!”, як можна не радіти? Звісно, від цього зростає усвідомлення, що ти комусь потрібен, що мистецтво сприймають, що тебе чекають. У березні планую повезти виставу “Не промовчи Шевченка у собі”. Це сповідь барда, побудована на мультимедії та авторській пісні на тексти Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олега Ольжича, Юрія Клена, Тараса Мельничука, Євгена Плужника. Минулого року на Міжнародному театральному конкурсі в Миколаєві ця вистава стала однією з кращих. Тому, крім Івано-Франківська, 9 березня я поставлю її ще й у Київському будинку актора.
— Як зацікавлюєте молодь?
— Монотеатр “Кут” сприймають як своєрідне місце мистецького паломництва, таку собі театральну Мекку: тут відбуваються різні фестивалі, серед яких Всеукраїнський фестиваль мономистецтв “Розкуття”, Міжнародний фестиваль моновистав “Відлуння” — єдиний український фестиваль, зареєстрований у ЮНЕСКО; “Мистецький міст”, а також творчі вечори поетів, бардів, музикантів…
Крім того, я надаю молоді приміщення театру для організації вечорів найрізноманітніших напрямків та стилів, щоб вони могли реалізувати свої творчі ідеї. Адже, щоб орендувати приміщення у нашому місті, потрібні чималі кошти.
— Чому саме монотеатр? Чим він вас привабив?
— Свого часу я закінчив музичну школу за класом гітари, потім — народний клас Дніпропетровського хореографічного училища, згодом — факультет драми і кіно Київського інституту ім. Карпенка-Карого, після чого 1978 року розпочав працювати в Київському театрі юного глядача. Через вісім років роботи, коли мене почали перетворювати в живу ікону театрального мистецтва, зрозумів, що мені чогось не вистачає. Хотілося поєднати і музику, і хореографію, й акторську майстерність, словом, увесь потужний інструментарій, який у мені бринів. Я спробував зробити це через мономистецтво. 1985 року була створена моновистава “210 кроків”, прем’єра якої відбулася в Київському будинку актора. 1986 року створив виставу “Незважаючи на обличчя”, з якою ми об’їздили весь Радянський Союз. І потрапив до Хмельницького, де мені запропонували роботу в обласній філармонії. Саме в цьому закладі поволі зароджувався задум створити невеликий театр. З того часу почалося моє ходіння чиновницькими кабінетами, аби реалізувати його. Спершу ніхто не міг уявити театр одного актора.Проте за сприяння міського голови Михайла Чекмана 1992 року ми розпочали створення на той час першого в Україні монотеатру “Кут”.
— Які труднощі тоді виникали?
— Пам’ятаю, як ми “пробивали” цю ідею. До обіду в костюмах і краватках йшли до спонсорів. Якщо вдавалося роздобути якісь кошти, то після обіду вже у спецівках бралися за будівельні роботи.
Перший театральний сезон 1993 року я відкрив виставою “Прокляті роки” за творами поетів розстріляного відродження. У той час ніхто не говорив про цих людей уголос. Тож коли декламував поезії, які навіть не вивчали в школі, мене називали смертником. Другий театральний сезон 1994 року ознаменувала сатирична монозабава про українських політиків “Сало в шоколаді”. З нею я розділив перше місце з Андрієм Данилком на конкурсі “Море сміху-1995”. Пізніше відомий подільський письменник Броніслав Грищук написав виставу “Поет і кат”, яка підкорила глядачів, люди почали ходити в театр.
Попри це у мене постійно тривала боротьба з чиновниками. Так, коли з’явилася вистава “Мазепа”, влада намагалася знищити театр перевірками. Нам не давали фінансування, доводилося заробляти на утримання закладу самотужки. З десяти людей, які працювали в нас, залишилося спочатку троє, а згодом я один.
Якраз перед Революцією гідності, щоб зберегти свій театр, пішов на майдан голодувати. Представники владних структур робили все для мого самознищення. Але почалася революція, під час якої я виступав, зокрема, і в Києві на Майдані Незалежності. Згодом їздив в АТО, от і днями повернувся з Луганщини.
Проблеми є завжди, але я не падаю духом, не покладаю рук і намагаюся бути воїном у своїй справі, для мене головне — робота, яку показую глядачам і завдяки якій тримаю зв’язок з громадою.
— Акторське мистецтво — це постійні перевтілення. Як вам вдається залишатися собою?
— Це дуже просто, я дивлюсь у дзеркало й упізнаю себе, вірю, що це я. А взагалі, працюю не за системою повного перевтілення, а за системою Чехова, основний постулат якої: просто достовірно грати, а не вдаватися до важких душевних переживань, котрі можуть призвести до втрати індивідуальності. Я адекватно почуваюся в житті, маю вподобання: займаюся спортом, йогою, сповідую Рідну українську національну віру. Чітко знаю, хто я та яку репертуарну політику повинен вести. З позиції людини, яка отримала хорошу акторську школу, намагаюся ставитися професійно до створення будь-якого образу. А щодо перевтілення, то знаю механізми, як повернутись у своє тіло й не зруйнувати власну свідомість.
— Яка у вас репертуарна політика?
— Більшість вистав — національно-патріотичного спрямування. Спонукаю глядачів дивитися на світ крізь українські окуляри. Не цураюся й закордонних драматургів.
Мої вистави зосереджені довкола моралі, адже театр — не просто культурно-розважальний, а насамперед культурно-виховний заклад. Потрапивши сюди, людина розуміє, що повинна працювати головою і серцем, всім єством, щоб після перегляду вистави взяти щось для себе. Театр може в сконцентрованому часовому просторі за годину так сплести все, що людина відчує цілу вічність.
— Як навчитися досконало володіти цим інструментом?
— Просто хотіти. Я хотів. З дитинства хотів. Моя хата стояла на перехресті доріг, і я на куті вибрав клен, на якому збудував свою першу сцену: почав щось там грати, розповідати якісь історії. Мене це вабило. Чому — не знаю. Можливо, тому, що батько був професійним музикантом і в дитинстві робив із мене пюпітр: ставив біля себе, давав ноти й казав, що це дуже важливо — тримати їх. І грав танго, фокстроти, в яких усе побудовано на мелодії, вона входила в мене, як чарівний струмінь. Це згодом спонукало писати власні мелодії на вірші відомих письменників. А мати була професійним бухгалтером, я часто допомагав їй з розрахунками, що знадобилося, коли став директором театру, ну, й актором, звісно.
— Хто з ваших героїв найулюбленіший?
— Усі мої герої — це я, вони — як улюблені діти, серед них немає кращих та гірших, вони всі різні. Буває, люди подивляться виставу “Я — клоун!”, а потім дивуються: “Як же ви будете Мазепу грати, ви ж клоун?” — “Прийдіть, і побачите!” — відповідаю. Вони приходять, дивляться і вражаються. Або робота “Гоголь: реінкарнація”, що викликала шквал емоцій у глядачів через те, що дія цієї вистави відбувається в анатомічному театрі й мій персонаж постає майже цілком оголеним. Тим не менше, це дуже потужна робота, котра на міжнародному фестивалі в Косово здобула гран-прі.
— Ви — володар багатьох премій у різних мистецьких конкурсах. Як вам вдається перемагати?
— Я ніколи не ставив собі цього запитання. Головне для мене — створити хорошу роботу. Якщо робота від душі, вона подобається людям, а вже потім потрапляє на фестиваль і перемагає — це дуже приємно. Отож ніколи не думаю про фестивалі, конкурси, перемоги в них.
Намагаюся створити таку драматургію, щоб із нею можна багато років жити, щоб вона не була метеликом-одноденкою. Скажімо, вистава “Прокляті роки”, котрій віддав чимало здоров’я. Написана 1993 року, вона досі актуальна й цікава глядачам, минулого року на міжнародному фестивалі в Києві ця робота здобула гран-прі.
— Чи плануєте надалі співпрацювати з містами західної України, зокрема, Івано-Франківськом, Львовом, Тернополем?..
— Не лише з Заходом, а й зі Сходом! Це теж Україна, тому маю наміри працювати й там. Щоб люди, які проживають на тій території, вчили українську мову, слухали наші пісні, знали, чим ми живемо. Поділ України на західну і східну — це справа політиків. Насправді Україна в нас одна і мистецтво та культура спільні для всіх. Якби я був президентом, то будував би політику на мистецтві. Тому наше основне завдання: використати мистецтво, щоб відкрити цим людям історію, культуру, звичаї, обряди та спрямувати свої зусилля на те, аби пробудити бажання вивчати все українське та виховувати національно свідомих громадян.
Розмовляла Ірина Голотова