Напередодні свята — Різдва у Львові вирішили організувати унікальну експозицію, об’єднавши хатні ікони Покуття, Буковини, Гуцульщини і Поділля. Отож 11 грудня у Національному музеї імені Андрея Шептицького відбулося відкриття виставки народної ікони “Коли святі посміхаються”, що діятиме протягом січня. Традицію народного іконопису нашого краю відвідувачам розповідають і 40 хатніх ікон з приватної колекції хмельничанина Олександра Чернова, котрий називає себе зберігачем цих народних скарбів, презентацією його колекції і було розпочато цей мистецький проект.
Напередодні свята — Різдва у Львові вирішили організувати унікальну експозицію, об’єднавши хатні ікони Покуття, Буковини, Гуцульщини і Поділля. Отож 11 грудня у Національному музеї імені Андрея Шептицького відбулося відкриття виставки народної ікони “Коли святі посміхаються”, що діятиме протягом січня. Традицію народного іконопису нашого краю відвідувачам розповідають і 40 хатніх ікон з приватної колекції хмельничанина Олександра Чернова, котрий називає себе зберігачем цих народних скарбів, презентацією його колекції і було розпочато цей мистецький проект.
— Олександре Сергійовичу, розкажіть про особливості подільської хатньої ікони.
— Хатні ікони наші предки традиційно зберігали на покуті. Малювали їх переважно народні майстри, без спеціальної освіти, олійними фарбами на полотні чи дереві. Лики святих часто змальовували з сільських авторитетів, тому на образах можна побачити риси типових представників краю, де створювалися. Строї святих на подільських хатніх іконах прикрашають характерні для того часу (зберігаю ікони кінця XIX — початку XX століть) і місцевості оздоби: намиста, персні тощо. Святині живі, близькі кожному земляку.
Свого часу досліджував своє родинне дерево, зокрема й портрети родичів. І коли почав колекціонувати подільську хатню ікону, у деяких святих впізнав прабабусю й прадіда — сільського війта. Для того, аби й інші в цьому пересвідчилися, на виставці у Львові представляв ікону разом зі світлиною родичів по маминій лінії, яких репресували у 1937 році. Риси обличчя на деяких іконах, погляди — ідентичні зі світлиною. Звертаючись до цих святинь, наче розмовляю з предками.
Є у мене ікона “Свята вечеря”, у котрій бачу навіть сусідів, родичів з Красилівщини, а в Іуді — типового містечкового єврея. Лик ікони святої Параскеви дуже схожий на прабабусю. Щось живе є у цих домашніх святинях, бо коли звертаєшся до них з добрими намірами, дійсно здається, що святі посміхаються.
— Нині ваша колекція ікон — історична цінність для Поділля, України. Коли зрозуміли, що ці реліквії потрібно зберігати?
— У 1990-х роках, коли зароджувалася українська незалежність, почали відроджувати народні традиції, люди знову звернулись до Бога. За радянських часів українські родини часто позбувалися сімейних оберегів, дехто взагалі втрачав віру, ікони викидали як непотріб. Аби відшукати їх, подорожував здебільшого вздовж Дністра, збираючи хатню ікону. Нині у моїй колекції майже 100 ікон з Могилева-Подільського, Деражні, Кам’янця-Подільського, Летичева, деякі з Тернопільщини.
Весільну ікону подарувала мені родина з села Антоніни на Красилівщині, де мешкав граф Потоцький. Їхній дідусь працював у пана столяром, на іконі святі схожі на того ж дідуся і бабусю. 
— На виставці у Львові разом із вами демонстрували свої колекції народної ікони відомі українські колекціонери-мистецтвознавці. Їх щось зацікавило у ваших скарбах?
— Організаторами виставки стали відомі дослідники мистецтва, працівники Львівського національного музею Роман Зілінко й Остап Лозинський (син голови клубу львівських колекціонерів Тараса Лозинського).
Для мене запрошення взяти участь у першій експозиції народної ікони у Львові — велика честь. Я єдиний представляв подільську хатню ікону на такій масштабній виставці у культурній столиці України.
Чи не всіх мистецтвознавців, зокрема іноземців, мої ікони вразили. Чимало видавців заохотилися видати каталог колекції.
— А як реагують на подільську хатню ікону представники релігійних конфесій?
— Українські церкви їх визнають. Нещодавно ікони з моєї колекції подаровано в одну з греко-католицьких церков. Взагалі, за моєю колекцією можна дізнатися про духовність подолян того часу. Найбільше тут греко-католицьких ікон, є й чимало православних і католицьких.
— Дослідження колекційних ікон триває?
— Звичайно. Нині ідентифікувати їх планує онук відомого збирача зразків народної культури, художника, скульптора Івана Гончара також Іван Гончар.
Делегація з Ермітажу, яка збирала народні ікони на Вінничині (деякі святині звідти теж маю), виявила серед знайдених роботи відомого художника Олександра Тропініна. Можливо, деякі ікони з моєї колекції — слід пензля цього майстра, який працював на Могилів-Подільщині, писав картини на замовлення з Кам’янця-Подільського. Заслуга художника в тому, що він додав до академічного мистецтва народне — наїв. Олександр Тропінін практично приніс моду на українське у Москву.
Навіть Казимир Малевич, автор відомого “Чорного квадрата”, котрий певний час жив і працював на Поділлі, казав, що вершиною народної культури є селянська ікона. Він теж писав ікони. У колекції маю роботу дуже професійну для народного майстра і хтозна кому належить її авторство… Ці загадки — незоране поле для дослідників, їх розгадки дуже важливі для нації.
Чимало львівських професорів обмінялися зі мною візитівками, аби у співпраці продовжувати відроджувати, досліджувати, зберігати українське мистецтво.
— Куди помандрує подільська хатня ікона після Львова?
— Мої колекції бачили у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Збаражі… Плануємо експонуватися у Червонограді, на Івано-Франківщині.
— Частинку колекції хатньої ікони Поділля залишите у львівському музеї?
— Звичайно, я подарував Львову ікону Йосипа Обручника, а тамтешні вихідці з Поділля поповнили іконами мою колекцію.
— Дякую за розмову.
Ірина САЛІЙ
На фото: Олександр Чернов на відкритті виставки; афіша про виставку подільської народної ікони у Львові