На питання “За що ти там стояв?” навіть не відповідаю
Якось маленька Іванка запитала маму, чи є в їхнього татка “башука”. Їй про це хлопчики в садочку сказали. Довгенько довелося запевняти дівчинку, що ніякої базуки в татуся Вадима немає, але він дійсно на війні, захищає їх з мамою та Україну від непрошених зайд з Росії. І хоча п’ятирічній дівчинці було важко зрозуміти, чого ж він мусив їх так надовго покинути, зате “на зубок” вивчила, хто такі москалі й чому їх так не любить татко…
На питання “За що ти там стояв?” навіть не відповідаю
Якось маленька Іванка запитала маму, чи є в їхнього татка “башука”. Їй про це хлопчики в садочку сказали. Довгенько довелося запевняти дівчинку, що ніякої базуки в татуся Вадима немає, але він дійсно на війні, захищає їх з мамою та Україну від непрошених зайд з Росії. І хоча п’ятирічній дівчинці було важко зрозуміти, чого ж він мусив їх так надовго покинути, зате “на зубок” вивчила, хто такі москалі й чому їх так не любить татко. Повістки надходили Вадиму РОМАНЮКУ, жителю села Маків Дунаєвецького району, ще з весни 2014 року, проте саме п’ята, серпнева, стала для нього вирішальною. І не те, щоб він не хотів служити, навпаки, просто дуже хвилювався за кохану Танюшу та донечку Іванку — чи зрозуміють, чи відпустять його? Тому й ретельно все від них приховував. Та, зрештою, все обійшлося малою кров’ю — без істерик та ультиматумів. Рідні його не тільки зрозуміли, а й за весь рік служби жодного разу не дали приводу для хвилювання, адже не дай Боже по той бік слухавки татко почує, що вони плачуть чи страшенно сумують. Навіщо йому через хвилювання втрачати рівновагу та пильність, адже це може вартувати йому здоров’я чи навіть життя?!
“У мене дівчатка бойові! Вони й мене тримали в тонусі. Що б не робив, думав про те, як вціліти й повернутися до них живим та неушкодженим. Вони для мене були й бронежилетом, і янголами-охоронцями, — розповідає Вадим. — А “броника” я, чесно зізнаюся, дуже рідко одягав, адже він добряче заважає. Не раз чіплявся ним за дверну ручку чи кермо автомобіля, коли треба було швидко покинути кабіну, та й важкуватий він — так би зістрибнув і чкурнув в укриття, а так одразу ж падаєш під його вагою на коліна й тоді вже підводишся, щоб бігти. Здавалося б, ну, що таке кілька зайвих секунд — а вони можуть врятувати життя. Та й що той жилет може допомогти? Коли “Гради” поливають”, то з моста КрАЗа шестерні вилітають, а що ж з людини залишиться?”
Захочеш жити — всьому навчишся!
Напевно, не було такої машини в 309-му окремому інженерно-технічному батальйоні (ОІТБ), за кермом котрої б не сидів Вадим Романюк. Першим його “залізним конем” став КрАЗ із встановленим на ньому екскаватором, яким орудував його напарник Володимир Йосипович, трускавчанин. Машина вже дісталася їм із назвою — попередні бійці охрестили цей механізм Робокопом. Він не раз потрапляв під обстріли, проте вибирався сам і своїх пасажирів витягував неушкодженими, а свою основну роботу — копання траншей, бліндажів, опорних пунктів — виконував на п’ять з плюсом.
Проте найперший виїзд Робокопа завершився для 309-го батальйону не надто вдало. Це було за вісім кілометрів від Донецького аеропорту, якраз під час його захоплення сепаратистами. Наші бійці тоді облаштовували взводно-опорний пункт (ВОП) на єдиній дорозі, що проходила через водосховище, яке потрібно було захистити будь-якою ціною. Але терористи, відступаючи, залишили “укропам” немало “сюрпризів”, тож крок управо, крок уліво — можеш потрапити на розтяжку. Ще й змії куди не глянь, адже близько вода.
“Нас привезли, наче телят, які далі хліва нічого не бачили. Хто ми? Інженери, водії, а ось як розміновувати, — не знаємо і саперів серед нас немає, — пригадує Вадим. — Наш КамАЗ тоді потрапив на міну, а після вибуху ще й “Гради” почали гамселити. Ми вперше в таке місиво потрапили, почалася паніка, сховатися немає де, бігаємо, мов ті миші, полем, а воно ж то заміноване. Але хвалити Бога, наш командир швидко привів нас до тями й припинив паніку. Тільки от водія КамАЗа потім ми збирали по шматках. То була перша смерть на моїх очах. Але якщо чесно, до цього на передовій швидко звикаєш і думаєш лише, як самому кудись не влізти та інших не підставити. Захочеш жити — навчишся, бо по правді, за той місяць, що ми провели на навчанні в Львові, взяли участь лише в одному майстер-класі з кидання гранати і зробили по 12 пострілів. От уся наука ведення бою. А на фронті кожен знає, куди йде і чого. Тож я одразу себе налаштував, що може бути всяке. Але нам ще пощастило, ми більш-менш поступово в це все вникали, а ось тим, хто прийшов під час четвертої-п’ятої хвиль мобілізації, дуже важко було. Їх одразу ж на передову кинули, більшість навіть без підготовки. Хоча й у нас були хлопці, які не служили взагалі, а прийшли добровольцями”.
Раритетна каска та “недоберці”
Як розповів Вадим, першим трьом хвилям мобілізованих у плані забезпечення було спочатку сутужно. Їхньому батальйону перепала зброя, шість магазинів із 180 патронами на рік під розписку, а з одягу — благенька форма з бушлатом на кшталт тієї, в котрій Вадим відбував строкову службу вісім років тому, та берці, які він узув й одразу ж скинув, бо в них було неможливо ходити. Найцікавішим елементом нехитрого військового гардеробу була раритетна каска 1944 року випуску. Їх хлопці одразу ж відставили вбік, від смерті вона навряд чи би врятувала та й задоволення від носіння не приносила. Вся надія бійців була на волонтерів, і вони не підвели. Так, бронежилет Вадиму та ще трьом дунаївчанам, які також потрапили під третю хвилю мобілізації, придбала дунаєвецька волотерська організація, створена при районній раді. Допомагали вони військовим і провізією, буржуйками й технікою. Наприкінці терміну своєї служби Вадим Романюк пересів у легкову автівку — волонтерський джип Mitsubishi. Його завдання полягало у вивченні точки майбутньої дислокації та роботи техніки, супроводі колони й доставки бійців-новобранців на передову. Там, де КрАЗом йому доводилося лізти в пекло і сподіватися, що ворожий снаряд цього разу омине прудкий “міцик” залишав лише стовп куряви позаду себе. Крім того, в цивільному та без номерних знаків Вадим чудово міг пересуватися територіями, де переважали антиукраїнські настрої, не привертаючи особливої уваги.
“Міцний горішок” відпочиває
Вадим Романюк об’їздив майже всю Луганську та Донецьку області. Проте найбільш “спекотно” було в Гранітному, Попасній та Старогнатівці. Саме там Вадиму та його побратимам зі взводу довелося добряче попсувати собі нерви.
“У Гранітному між нашою точкою дислокації й терористами було тільки кілька кілометрів. Зранку сидиш, п’єш каву й бачиш, як сєпари теж біля вогнища гріються. Ти їх бачиш, а вони тебе. Як кажуть, перебувають в режимі очікування. Все починалося вночі, коли вони обстрілювали нас і під прикриттям підходили впритул, отоді вже починалася спека. Спостерігали через тепловізор, придбаний волонтерами, бо як сєпари лізуть, то завтра вже ти можеш не вилізти — тут або пан, або пропав, стріляєш по всьому, що тільки ворушиться з ворожого боку. Один сидить на тепловізорі, інший каже, на котру годину стріляти. Все, як у кіно, тільки от кров зовсім не бутафорна”, — згадує воїн.
Як уже розповідав Вадим, найбільше смертей на передовій траплялося саме вночі, коли й робилися всі вилазки. Важкою технікою, тим самим КрАЗом можна було проїхати непоміченим або в сутінках, або коли туман, бо як нарвешся на сєпарський блокпост — усе пропало. Їдеш і не знаєш, де ти є, а навігатор будь-що виведе на основні шляхи, де наших обстріляють. У такому разі обхідні маршрути прокладали заздалегідь за звичайними картами.
“Якось упав туман, і ми з Йосиповичем попрямували на об’єкт біля аеродрому, де дорога прострілювалася, — розповідає Вадим. — Туди то ми проскочили, роботу свою зробили, а потім уночі вирішили повертатися на базу. Зрозуміло, без світла, навпомацки, щоб не засікли. Тільки відчуваєш по камінні з-під коліс, чи ти ще на дорозі чи вже десь на узбіччя виперся. Якраз десь мав бути наш блокпост. Я ще думав, що до нього далеченько й він десь на горбі, а виявилося, що внизу. Я маху набрав і вже за кілька десятків метрів побачив, що летимо ми саме на них. Всі, як миші, з того поста порозбігалися, а могли й вогонь відкрити, адже вони не знали свої це чи ні. Три лінії перешкод протаранили, доки зупинилися, але, як виявляється, ми так на них виїжджали не перші, тож до цього там звикли. Буває, що свої стріляють по своїх, бо не завжди є, як повідомити, хто ти. Таке було, що витягували наших хлопців, бо машина у воронку від снаряда потрапила, а українські військові з іншої частини не зрозуміли, хто це, й починали обстрілювати. Бачу: хтось на чотирьох, хтось пластом, хто як, але біжимо до воронки, бо ж це єдине безпечне місце у відкритому полі. Полягали на дно, лежимо й куримо, чекаємо, коли закінчиться обстріл, а над нами — феєрверки снарядів у нічному небі. На передовій дуже часто білі ночі, коли “Гради” не змовкають. Інколи одна секунда рятує тобі життя, а часом і випадковість. Якось, пригадую, замінював дверну ручку в машині і “Град” якраз почав стріляти, а я двері водія не можу відкрити, то, мов куля, через пасажирські двері вискочив, а через кілька секунд снаряд якраз вдарив біля того місця, де я сидів. Удар прийняв на себе величезний дуб, якого розчахнуло аж під корінь. Якби я зам’явся хоч на трішки, певно, й зі мною було б таке ж”.
Коли нари — як Канари
Восени їхній взвод жив у наметах, а з настанням морозів командування знайшло для помешкання покинутий кар’єр на межі Донецької та Запорізької областей. Тож Вадим, який був за кермом фактично від світанку і до смерканку, а то й набагато довше, на базу заїжджав лише раз на два тижні. Бійці поставили в приміщеннях колишнього кар’єра буржуйки, збили нари та зробили все, щоб їхній тимчасовий прихисток хоч якось зігрівав душу й тіло. Обзавелися вівчаркою Греєм, а згодом, як і в справжній домівці, в них з’явився кіт. Приблудного, облізлого й худого котиська довго не могли відчухати, тож шефство над ним вирішив узяти Володя — друг Вадима.
“О, та Вова тому котові навіть єдиний шматок м’яса зі своєї тарілки супу витягував. Кілька місяців минуло, і його підопічного стало не впізнати, набрав, напевно, зо сім кілограмів, на мишей навіть не дивився. Але ми з гризунами дружили, вони в нас стали ручними за ті місяці. А що ж робити, як вони постійно бігали, мов коні, по нарах”, — розповідає Вадим і на підтвердження своїх слів показує фото, де на його долоні спокійнісінько розсілася… шкряботушка.
Із харчуванням, в основному, військовим допомагали волонтери. Якби не вони, напевно, довго хлопці на казенних харчах не протягнули б. Часто підсобляли з цим і органи місцевого самоврядування — навколишні районні та сільські ради. Не забували про Вадима Романюка й дунаєвецькі волонтери. І хоч він єдиний був у батальйоні з наших країв, проте обов’язково приїжджали й заради нього одного. Часто телефонували та питали, що йому придбати та чим допомогти. Як каже тепер військовий, з такими помічниками ніяке лихо не страшне. Навіть той же навігатор, що значно пришвидшив і убезпечив їхнє пересування територією, підконтрольною ворогу, — їхнє придбання.
Багато в чому підсобляло солдатам і місцеве населення. Так, на Новий рік вони зробили військовим сюрприз: накрили святковий стіл, прикрасили ялинку та організували перегляд новорічних телепрограм. Але, як зізнається Вадим, тоді йому було не до святкування — він приїхав із завдання і єдиним його бажанням було помитися, побритися, відігрітися й відіспатися. Тож, проїхавши до бази 12 годин без зупинки за кермом, новорічне святкування він проспав без задніх ніг.
“Дядьку, дайте згущонки!”
Саме з таким проханням часто прибігали до військової бази місцеві дітлахи. Хіба ж могли відмовити цим голодним оченятам чоловіки, на більшість яких удома чекала власна малеча? Тож ділилися з ними, чим могли. Та, як розповів Вадим Романюк, порівняти наш рівень життя та східняків можна лише двома словами — небо і земля. В основному, населення живе там одним днем, і це аж ніяк не наслідок нинішніх бойових дій на їхній території. Це усталений роками спосіб існування. В більшості працюють там жінки, а чоловіки випивають. Якщо ж голови сімей і працюють, то на шахтах чи промислових заводах, знову ж таки, знімаючи стрес від важкої праці спиртним. Мій співрозмовник показав відео, де зафільмована околиця одного з міст Донеччини — типовий пейзаж усього Сходу. Непримітні маленькі хатинки, подекуди навіть без паркана, абияк облаштовані подвір’я. Особливо мене вразив один будинок, де вікно було забите плівкою, зате на подвір’ї стояла добротна іномарка та височіла супутникова антена.
“У нас майже в кожного господаря дім, наче писанка, подвір’я вилизане, а там на це навіть уваги ніхто не звертає. Отримані гроші одразу ж залишають у генделиках та магазинах. Того й кажу, що там живуть одним днем… — розповідає військовий. — Але є й винятки, адже хороші люди є всюди. Пригадую, якось ми їхали колоною й нас обігнало авто, перегородило дорогу. Одразу подумали, що це сєпари, але до нас вийшла жінка в чорній хустці. Як виявилося, вона щойно з кладовища: поховала сина, який добровольцем воював на нашому боці. Попросила нас зачекати, хотіла допомогти хоч чим-небудь. Ми навіть не сподівалися, що тим “чим-небудь” виявляться ящики з кавою, згущеним молоком, цукерками, солодощами та консервами. Ми ту жінку не раз добрим словом згадували. Багато й інших людей нам дорогою “гостинці від зайчика” всовували. Дивляться, що ми з магазину виходимо, то й собі нам на додачу якихось цукерок чи соку купляють і дають. Хлопці розповідали, що, коли приходили в магазин за продуктами й розраховувалися, продавці дивувалися, бо в них же часто сєпари забирали товар задарма. Але, чесно кажучи, проукраїнськи налаштованих людей там меншість”.
Поруч із позитивом пригадав Вадим і не дуже приємні випадки, коли в Попасній їхні координати місцеве населення здало ворогам і їх добряче обстріляли — врятувало те, що вони якраз від’їжджали з точки, тож втрати були мінімальними. А в Артемівську, коли Вадим зайшов у магазин, наштовхнувся на презирство та злобу з боку місцевих продавчинь. Вони тоді його все допитувались, мовляв: “Сколька вы ёще наших детей будете убивать?”. “Доки останній москаль не ляже на нашій землі! — дослівно пригадав свою відповідь Вадим Романюк.
Поруч із цим вистачало негативу і в рядах наших військових. Окрім єдиного духу, загостреного відчуття патріотизму, не все там було гладко. Нормальні та “аватари” — саме на такі дві категорії діляться, за словами Вадима, військові в зоні АТО. Адже чого правду таїти, проблем із алкоголем там дійсно вистачає. Хтось не витримує нервового навантаження, а хтось уже таким прийшов і з пляшкою й не думав розлучатися. Хоча пригадав мій співрозмовник і приклад перевиховання, коли хлопець, півроку “проаватаривши”, потім таки взявся за голову, переосмислив усе й на всіх виїздах був першим із перших. Потім, уже в цивільному житті, із вірної стежки так і не звернув, а нещодавно навіть був обраний депутатом однієї з районних рад на Львівщині.
Алергія на “За що ти там стояв?”
Чоловік знайшов на фронті багато друзів, з якими до цього часу спілкується та навіть бачиться. Деякі продовжили службу, підписавши контракт. Як вважає Вадим, тепер братами, якщо не по крові, то по духу однозначно, для нього стали Олексій з Франківщини, Володимир з Тернопільщини, Олег з Львівщини, до речі, теж Романюк. Було кілька хороших хлопців і з Донецької області. Найстаршим бійцем у них у батальйоні був 57-річний Зеник, а наймолодшим — 21-річний Андрій.
“Давайте без прізвищ, ми ж не за славою туди пішли, а якщо в 309-му прочитають, то зрозуміють, про кого я говорив, — просить мене Вадим, який і сам довго вагався, чи варто розповідати свою історію, адже зовсім не вважає себе якимось особливим чи тим паче героєм. — Я як був патріотом, так і залишився, нічого не змінилося. Хоча коли там — відчуваєш себе по-іншому, там всі дружні, мають одну мету. Тут усе інакше. Скажу відверто, новини тепер не дивлюся, та й правди там мало. Спочатку, як прийшов, не бувало такого дня, щоб мене хтось не запитував: “За що ти там стояв і що це тобі дало?”. Таких людей хочеться хоча б на тиждень відправити в зону АТО, щоб на власні очі побачили, що і до чого. І це найбільше ранить, коли люди не розуміють і вважають, що все, що відбувається на Сході, — це якісь провладні ігри. Ми вже так здали Крим. Невже хтось вірить, що якщо ми віддамо Донеччину й Луганщину, вони завтра не прийдуть на Хмельниччину? Це все одно, щоб я прийшов у чийсь дім і поставив господаря перед фактом, що ця кімната чи частина подвір’я тепер мої. Я не бачив там жодного бійця, який би стояв там за чиїсь інтереси чи за владу. Ми давали присягу на вірність Україні, цього дотримуємося й донині”.
Як каже Вадим, якби зараз оголосили повну мобілізацію, пішов би, не замислюючись, але так, щоб уже йшли всі, а не тільки ти один, а інші відкосили б.
Та попри те, що на Сході він швидко призвичаївся до нових умов і знав, чого він там і заради кого, додому все ж хотілося, бо знав, що там його чекають дружина і донька. Якби не вони, зізнається, певно, залишився б там до останнього. Вадиму і зараз, коли він уже вдома, постійно телефонують, пропонують підписати контракт, але, як каже чоловік, свій борг країні він уже віддав, тож тепер надолужує втрачений час із родиною.
Діна КУШНІР