Даруйте, шановні читачі, що ми знову беремося нагадувати вам біографію власної газети. Але погодьтеся, 25 років її існування — доволі знакова подія. Гріх не скористатися цим фактом, щоб звернути на газету зайвий раз увагу. Адже йдеться, зрештою, і про новітню історію нашого міста, яке з кінця 1990 року пробувало на сторінках цього видання писати нову хроніку життя, невід’ємну від літопису нашої незалежності. Хоча, власне, ці роковини нашого часопису більше мали б важити для тих, хто її читав упродовж стількох років і, зрозуміло, для засновника — Хмельницької міської ради, депутати першого демократичного скликання якої наважилася тоді заснувати власну газету, відмовившись від компартійного диктату.
Даруйте, шановні читачі, що ми знову беремося нагадувати вам біографію власної газети. Але погодьтеся, 25 років її існування — доволі знакова подія. Гріх не скористатися цим фактом, щоб звернути на газету зайвий раз увагу. Адже йдеться, зрештою, і про новітню історію нашого міста, яке з кінця 1990 року пробувало на сторінках цього видання писати нову хроніку життя, невід’ємну від літопису нашої незалежності. Хоча, власне, ці роковини нашого часопису більше мали б важити для тих, хто її читав упродовж стількох років і, зрозуміло, для засновника — Хмельницької міської ради, депутати першого демократичного скликання якої наважилася тоді заснувати власну газету, відмовившись від компартійного диктату.
Майже десяток перших номерів почали виходити з серпня 1990-го під назвою “Народна думка”, об’єднавши спершу багатотиражки кількох великих підприємств міста, редактором якої, світла йому пам’ять, був Михайло Гуменицький. Цей період існування газети, відверто кажучи, варто назвати перехідним етапом її становлення, адже ті перші номери за змістом не надто відрізнялися від багатьох тодішніх офіційних видань. Та вже наприкінці грудня вийде перший номер “Вільного слова”, який творитиме загалом група журналістів з розгромленої тоді обкомом КПУ обласної молодіжки “Корчагінець”, під керівництвом Валерія Басирова з якої, по суті, розпочнеться нова сторінка в історії міського часопису. Хоча обидві ці газети навіть друкувалися за межами обласного центру — в Старосинявській районній друкарні, бо тодішні міськком та обком КПУ не могли змиритися з появою такого нібито державного друкованого органу.
Серпень 1992 року стане ще одним етапом в історії газети, коли вона розпочне виходити під назвою “Проскурів”, з якою дійшла до нинішнього часу. Тоді її редактором стане Світлана Кабачинська.
Хоча і цей період її трансформації має особливості, які можна розглядати у звичній площині взаємин преси з владою, з чим журналістам державних та комунальних медіа завжди мали проблеми, які не чужі й нашій газеті. Так уже повелося, що постійно існує, можливо, не завжди видимий внутрішній конфлікт з приводу бачення функцій преси, до засновництва якої мають стосунок представники влади, з одного боку, та журналісти, які її творять, з іншого. Тож і в історії нашої газети ця проблема також була присутня. Хоча, зізнаюся з власної редакторської практики, ми змушені були йти на певні компроміси, якщо вони не зачіпали державницьку складову журналістської діяльності, що викликано було завжди, так би мовити, якістю політичної культури місцевого політикуму і влади.
Нині ж, коли у наші двері постукало реальне роздержавлення, мимоволі задумуєшся, що ж прийде на зміну подібним до нашого виданням. Забудемо на хвилину, що газета міськради “Проскурів” у нашому місті за чверть століття у найкритичніші часи була рупором національно-демократичних сил, принципово і послідовно протистояла антиукраїнській політиці режимів Кучми та Януковича, паралельно виконуючи, по суті, функції культурологічного, молодіжного та спортивного часописів, яких, на жаль, у нашому місті й області у системному вигляді немає.
Звичайно ж, нині ми можемо перерахувати ряд своїх відзнак, починаючи хоча б з визнання у 2000 році Американським інститутом демократії, який, вивчаючи наш інтернет-ресурс, визнав “Проскурів” переможцем серед подібних видань країн третього (!) світу. Тоді нам для повного щастя не вистачило коштів на поїздку у Мехіко, щоб отримати регалії цієї інституції. Але чи цього було б достатньо, щоб переконати у чомусь наших недругів? І чи для них вартують щось наші майже щорічні відзнаки від Національного олімпійського комітету чи інших поважних всеукраїнських інституцій за пропаганду спорту, рідної культури, соціальних проектів тощо, якщо вони взагалі, мабуть, не читають ні нашої, ні інших газет, вихоплюючи з їх контексту лише те, що їм не до вподоби? Скажу більше, аж ніяк не ідеалізуючи нашу газету, в якої, на жаль, постійно виникали проблеми з владою, мене дуже турбує те, що чекає українську пресу взагалі після її роздержавлення. Адже на фоні тотальної русифікації інформаційного простору держави, де ми нині програємо інформаційну війну, насамперед з московською пропагандою, низькопробними західними медіа стандартами, власною жовтою пресою, коли наше суспільство нещадно і безборонно зомбується аж ніяк не національним за своєю суттю телебаченням, ми можемо втратити і цей державницький інформаційний ресурс…
Звичайно ж, ці питання ми нині адресуємо насамперед собі і постійним читачам, які, мабуть, звикли, що наша газета виглядає зовні доволі благополучною і на це є об’єктивні й суб’єктивні причини. За тим сценарієм, який пропонує держава піти на роздержавлення, нам, вочевидь, не вижити. Тож якщо відоме прислів’я про те, що порятунок потопаючих — це справа їх рук, то цілком логічно буде запитати читачів, друзів та партнерів газети Хмельницької міської ради про те, чи потрібна вона нині міській громаді взагалі і в якій якості?
Та попри ці невтішні прогнози принагідно щиро вітаю всіх, хто читає нашу газету, хто мав стосунок до її творення, з двадцятип’ятиріччям, висловлюючи віру, що бренд “Проскурова”, який упродовж цього часу зміцнювали найкращі журналісти нашого міста, не зникне безслідно ні за яких обставин. Тож до нових зустрічей, шановні хмельничани, й у новому 2016 році!
Богдан Теленько