Перший номер “Проскурова” вийшов 24 серпня 1992 року в День Незалежності України. Так ми, її журналісти, й сприймали свою роботу: писати про місто Хмельницький і хмельничан як невід’ємну часточку нашої незалежної Української держави.
Перший номер “Проскурова” вийшов 24 серпня 1992 року в День Незалежності України. Так ми, її журналісти, й сприймали свою роботу: писати про місто Хмельницький і хмельничан як невід’ємну часточку нашої незалежної Української держави.
Час тоді був дуже розхристаний. Рік самостійній державі. Після розпаду Союзу — економічний хаос, шалена інфляція, коли всі носили в кишенях мільйони купонів і намагалися швидше їх витратити, бо протягом місяця вони втрачали вартість удвічі, а то й утричі; підприємства, з розвалом Союзу, позбувшись ринків збуту, були змушені відправляти у відпустки за власний рахунок тисячі робітників, які враз опинялися без жодних засобів для існування. У керівництва країни, області, міста — іноді повне нерозуміння, куди йти і що робити. Не у всіх і була віра в те, що самостійність України це назавжди, на жаль, ця віра й сьогодні є не в усіх. І от у цих умовах мусило виростати щось нове. І виростало.
Серед того, що росло, росло і виросло, був і “Проскурів”. Хоча процес його зростання складався дуже непросто. Найскладніше було з кадрами. За Союзу в Хмельницькому, як у більшості обласних центрів тієї велетенської соціалістичної держави, виходили дві обласні газети (партійна і комсомольська) і працювала радіокомпанія. 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі щодо Незалежності України хмельничани проголосували ще й за створення місцевого телебачення. Телевізійникам теж були потрібні кадри. В Хмельницькому ж професійних журналістів бракувало завжди. Тож починали нову газету буквально кілька працівників: кореспонденти Оля Клейменова і Таня Колісниченко, відповідальний секретар Олекса Тимощук, фотокор Ілля Суботін і я, обрана сесією міськради, редактор Світлана Кабачинська. Бухгалтерію вела Галина Муляр, а за грамотністю стежили коректори Ріва Зелена і Зоя Ігнатова. Ще через якийсь час, трохи збільшивши колектив (до нас приєдналися журналісти Станіслав Лагунець, Галина Аріон, Петро Карась, Ігор Грабович, Володимир Разуваєв, Валентин Бендюг), почали виходити двічі на тиждень. У кожного з них, звісно, свої спогади. Для мене ж перші дев’ять місяців (так-так, саме дев’ять; щось, мабуть-таки, є особливе в цьому сакральному числі, необхідному і для виношування дитини) життя газети були настільки важкими, що іноді буквально фізично відчувалося: ще трохи і від перевантаження хрусне хребет. Відсутність будь-якої матеріальної бази (з меблів у редакції були тільки три столи і п’ять стільців), відсутність паперу для друку, відсутність передплати, відсутність поштових скриньок у будинках — одне слово, куди не повернись, не було нічого. А газета мусила виходити щотижня. І — куди ж дітися — виходила. Спершу форматом А4 — міська друкарня одразу не могла перелаштуватися на більший, і тільки професійне честолюбство її директора Миколи Дзядзіна пришвидшило цей процес (от як принагідно не дорікнути міському керівництву, що згодом загубило-задушило власними руками міську друкарню?!). Тож незабаром ми таки перейшли на зручніший для читання формат А3, яким “Проскурів” виходить і досі. Виросла сама газета. Вона порушувала серйозні теми міського життя, реагувала на його проблеми, оперативно інформувала про всі події, що відбувалися в місті. Політики, артисти, всі відомі люди, які приїжджали в Хмельницький, обов’язково були гостями наших сторінок. Однак постійно прописаними на них були насамперед хмельничани — незалежно від чинів і регалій.
Хоча, чесно кажучи, можновладців, які реагували на газетну критику правильно, можна перерахувати на пальцях однієї руки — далебі, й однієї руки забагато. Зазвичай було інакше. Будь-яка критика міських керівників бодай трохи вищого рівня, ніж начальник ЖЕКу, сприймалась мало не як замах на життя цієї особи у владі. А читацькі листи з зауваженнями щодо роботи когось із депутатів чи підпорядкованих їм служб (а більшість депутатів міської ради були тоді керівниками міських управлінь, підприємств, установ і організацій) умить перетворювали “героїв” цих публікацій на ворогів газети. Бо ж як вона посміла?! Як могла собі дозволити?! Це ж наша газета!..
Це була не лише наша біда. Це донині залишається проблемою державних і комунальних газет у пострадянській Україні. 
Але “Проскурів” залишився. Не лише в трудових біографіях — моїй і колег, які досі успішно працюють у хмельницькій і київській журналістиці. Основне, що він залишився в житті міста, в житті тисяч читачів. Цей факт не те, що приносить задоволення, швидше — приємне усвідомлення того, що ми добре робили свою роботу. Для міста, в якому живемо. Для людей, яких любимо.
Світлана
Кабачинська, заслужений журналіст України,
кавалер ордена княгині Ольги, редактор газети “Проскурів”
у 1992-1998 роках