…Якийсь місяць тому запитав його, як думає відзначати своє шістдесятиліття, а він лише усміхнувся у відповідь. “А чи варто навколо такої особистої події зосереджувати чиюсь увагу? — почув у відповідь. — От якби у мене вийшла чергова книжка, на яку ніяк не можу зібрати коштів, то тоді був би привід для публічної розмови”, — додав з усмішкою.
…Якийсь місяць тому запитав його, як думає відзначати своє шістдесятиліття, а він лише усміхнувся у відповідь. “А чи варто навколо такої особистої події зосереджувати чиюсь увагу? — почув у відповідь. — От якби у мене вийшла чергова книжка, на яку ніяк не можу зібрати коштів, то тоді був би привід для публічної розмови”, — додав з усмішкою.
Що ж, у чомусь з думкою Василя Горбатюка з приводу власного ювілею можна погодитися, проте у випадку з ним, на моє переконання, таки має бути виняток. Не відаю, як нинішня, насамперед обласна влада, відгукнеться на його круглу біографічну дату, яка випадає на 1 січня, адже бодай згідно з протоколом мала б належно пошанувати в його особі літераторів краю, обласну організацію Національної спілки, яких він нині очолює, проте читаючий люд нашого міста таки зобов’язаний знати про таку подію. Адже в особі ювіляра маємо нині літератора, який по праву може, даруй, Василю Івановичу, за патетику, називатися літописцем рідного Поділля, який направду гідно доповнив на Хмельниччині, на жаль, доволі нечисленну когорту письменників, які в різні часи правдиво й талановито писали про рідний край.
Та, щоб підсилити цей висновок, звернуся до визнаних авторитетів. От хоча б подільського прозаїка-класика Броніслава Грищука, який якось написав: “…Горбатюк, образно кажучи, оре та засіває те саме поле, яке до нього обробляли Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук (ранній), та й вирощений автором хліб начебто не відрізняється від короваю його попередників, принаймні зовні…” А згаданий Володимир Яворівський так писав про творчість ювіляра: “Все, що розповідає Василь Горбатюк, позначене первинністю, не літературним відсвітом життя, а самим життям. У його оповіданнях живуть люди, яких він добре знає і відчуває не крізь “філософський фільтр”, а прямим дотиком своєї душі…”
Відомо, що в літературу Горбатюк увійшов як майстер малої прози, адже вже за свою першу збірку оповідань “Ясен-дерево” 1984 року був прийнятий до Спілки письменників. Далі будуть інші зразки його малої прози — збірки “Золоті кораблі”, “Бігли коні”, “Де починається Гольфстрім”, “Ласощі для білочки”, “Хто перший”, деякі з них сфокусовані на дитячу тематику… Проте літературознавцям ще треба буде досліджувати те, як Василь Горбатюк увійде у новий етап творчості, звернувшись до великої прози, літературної публіцистики. Хоча, як на мене, відповідь тут слід шукати насамперед у його журналістській біографії, громадянській позиції з настанням незалежності, коли саме життя поставило перед ним нові творчі завдання і виклики. Прийшовши у 1990 році в обласну молодіжну газету “Корчагінець”, яка в ті часи прагнула бути всупереч компартійному диктату єдиною в краї офіційною демократичною газетою з обласним статусом, він, по суті, після її знищення обкомом КПУ створить і очолить обласну молодіжну газету “Ровесник”, яку редагував з перемінним успіхом до 2000 року. Власне, саме Горбатюк зі своїм невеличким колективом паралельно почав випускати у 1994 році й обласну газету обласної організації Української республіканської партії, редагування якої передав мені у вересні того ж року.
Його біографи чомусь не надають цим фактам належної уваги, хоча саме Василь Горбатюк є одним із небагатьох фундаторів нової преси в нашім краї, в якій він працював з властивими йому відповідальністю, професійністю, а основне — патріотичними переконаннями. Водночас він без зайвого політичного піару працює і над рядом своїх нових проектів. Так з’являться його літературно-публіцистична книга “Безголов’я”, унікальні дослідження національно-визвольного руху на Поділлі часів Другої світової війни “За тебе, свята Україно” у співавторстві з буковинським письменником Нестором Мизаком, яка повинна б стати настільною для місцевого політикуму, який вважає себе державницьким. Згодом вийшла друком ще одна Горбатюкової гострої публіцистики книга “З-під трави забуття”, а 2012-го, за фінансового сприяння партії “Свобода”, документальна повість “Ще настане ваша пора” про підпільну молодіжну патріотичну організацію спротиву комуністичному режиму на Віньковеччині у повоєнну пору. На жаль, і вона ще досі належно не поцінована, найперше, в нашім краї, де мали б її ввести, як мінімум, у шкільні програми й на прикладі женишковецького молодіжного підпілля знайомити молодь зі справжнім рухом опору комуністичному режиму в рідному краї. Будемо сподіватися, що це невдовзі і станеться, найперше, на прикладі освітянських та виховних програм у школах нашого міста.
Та, без перебільшення, окремо у творчості Горбатюка є його роман “Кручі”, що став своєрідним епічним полотном історії рідного Поділля, в якому переплелася драматична історія краю впродовж минулого століття на прикладі окремого села, кількох поколінь його героїв аж до наших часів. Наскільки мені відомо, письменник і далі розробляє цю багатогранну тему і тут йому можна побажати успіхів. Хоча, до честі Василя Горбатюка, він завжди сторонився гучних заяв щодо своїх літературних планів, натомість упродовж останніх років не переставав дивувати новими творами, літературними проектами.
На один із них варто звернути особливу увагу, адже в ньому автор розкрився і як вдумливий дослідник історії української літератури, відновивши та опублікувавши невідомий роман радянського письменника Івана Дніпровського, якого від сталінських репресій врятувала передчасна смерть. Кажу про роман “Столиця республіки”, який може слугувати й унікальним документальним свідченням визвольних змагань часів Української національної революції у нашому краї, на чому також наголошує у передмові упорядник.
А додайте ту велику дослідницьку роботу, яку в літературній царині здійснює Хмельницький обласний літературний музей, який 2006 року очолив Василь Горбатюк, адже заклад з його приходом перетворився в унікальний духовний центр українства, плекання нових літературних талантів, відкриття нових творчих імен. Мабуть, тут дуже показовим прикладом може слугувати впорядкування Горбатюком книжки “Микола Матвіїв — одинокий лелека поезії” про направду унікального подільського поета, якого за життя не було належно поціновано. Видання цієї книжки ще раз підтверджує істину, що рукописи тоді не горять, якщо на них звернуть увагу люди, небайдужі до літератури.
Про діяльність Василя Горбатюка як голови обласної організації НСПУ окрема мова, та з його приходом на цю посаду там також з’явилося більше системності в роботі.
Словом, як принагідно кажуть у таких випадках: Василь Горбатюк таки направду у чудовій творчій формі зустрічає свій ювілей і нам залишається побажати йому лише виходу нових книг, на що він, не сумніваємося, має Боже благословення. З роси і води тобі, шановний ювіляре!
Богдан Теленько