На сцені обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького — чергова прем’єра і знову комедія “Обережно — жінки!” за п’єсою молодого, але вже знаного білоруського драматурга Андрія Курейчика. Автор пропонує глядачу зануритись у гламурний світ паризької богеми, в якому головний герой — модний художник Серж Дюбуа примудряється жити одразу з трьома коханками. Кожна з них безтямно його любить… за відповідним графіком, не здогадуючись про суперниць. Але, як буває в житті, несподіваний збій ламає такий зручний та звичний порядок: усі жінки опиняються разом, дізнаються про зраду єдиного коханця і вирішують його покарати. Спільно задумана жорстока страта однак не вдається, герою пощастило втекти, обмануті обранки залишаються гірко сумувати, але водночас палко любити негідника-ловеласа.
На сцені обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького — чергова прем’єра і знову комедія “Обережно — жінки!” за п’єсою молодого, але вже знаного білоруського драматурга Андрія Курейчика. Автор пропонує глядачу зануритись у гламурний світ паризької богеми, в якому головний герой — модний художник Серж Дюбуа примудряється жити одразу з трьома коханками. Кожна з них безтямно його любить… за відповідним графіком, не здогадуючись про суперниць. Але, як буває в житті, несподіваний збій ламає такий зручний та звичний порядок: усі жінки опиняються разом, дізнаються про зраду єдиного коханця і вирішують його покарати. Спільно задумана жорстока страта однак не вдається, герою пощастило втекти, обмануті обранки залишаються гірко сумувати, але водночас палко любити негідника-ловеласа.
Андрій Курейчик написав цю п’єсу у жанрі французької комедії: легкої, яскравої, з неповторним шармом — як класичну комедію положень. Зовнішня легковажність однак таїть у собі неабиякі ризики для постановника. Гонитва за яскравістю з несподіванкою ситуацій може непоправно змінити акценти не на користь моральності, закладеної у драматичному матеріалі. Навпаки, заглиблення у “мораль цієї байки” шкодить легкості сценічного дійства, витонченості іскрометного гумору. Отож потрібна золота середина, щоб успішно подолати всі ризики і принести задоволення глядачу. Чи вдалося це режисеру-постановнику вистави Дмитру Гусакову?
На перший погляд, так: дійство розвивається легко, у стрімкому темпоритмі, є чимало цікавинок у побудові мізансцени, акторських знахідок, навіть деякій буфонадності постановочних засобів. Кумедність ситуації глядач сприймає з належною посмішкою, реагуючи на перебіг дійства охочими аплодисментами. Отже, можна нову виставу театру і роботу постановника вважати успішною? На жаль, не зовсім.
Насамперед, кидається в очі відсутність… французькості у французькій комедії майже в усьому. Реплікам акторів часто бракує тонкощів саме французького гумору, вони обтяжені нашим рідним лексиконом — зовсім іншого жанрового матеріалу. Можливо, є вади перекладу, але страждають на це і придумані режисерські вставки. Так, у віршах героя, присвячених молодшій з коханок, Лулу, звучить такий ляп: пиво з таранькою. Чи можна таке уявити у богемній столиці світу? Це все одно, що десь у Красилові чи навіть у Хмельницькому почути нібито звичне: устриці та “Вдова Кліко”. Чомусь і музичне оформлення вистави практично позбавлене французьких мелодій: Леграна, Моруа, Азнавура, замість цього звучить щось незрозуміле з англомовного репертуару. І це у Франції, де національна мова — річ свята!
Не відчувається і знаменитого та обов’язкового для таких комедій французького шарму в акторів. Схоже, зрозумівши це, Дмитро Гусаков разом з ними вдалися до звичнішого для нинішнього театру імені М.Старицького гротеску. До речі, цей формат комедії виразно домінує в чотирьох з п’яти останніх прем’єрних вистав театру! Свідоме зниження планки призвело до того, що Серж Дюбуа і його коханки сприймаються значно ближчими і ріднішими, ніж далекі паризькі персонажі. Так, маленька Лулу, інфантильно-екзальтована студентка Сорбонни, прагне швидкої дорослості в усьому, але водночас ці спроби гальмує суворе виховання патріархальної сім’ї. У Альони Волкової її героїня іноді більше схожа на трохи дурнувату школярку-переростка з нашої середньої школи. 
Жаклін, барменша закладу сумнівної репутації (має знайомства у мафії!) у виконанні Тамари Герасименко — по-мужицьки брутальна і войовнича — знайомий типаж провінційної офіціантки радянських часів застою, така собі “Дуся-агрегат”.
Аристократка у десятому (!) поколінні Марісабель (Сніжана Туткевич-Самойлова) чомусь старанно зображує гламурну манірність, яка більше асоціюється з класичним у нас образом дружини посадовця районного масштабу. До речі, за логікою п’єси, ці коханки мають бути різними ще й за віком, зокрема Марісабель бачиться пристаркуватою “дамою бальзаківського віку” на пенсії, яка утримує коханця-альфонса як останній спалах гарячих почуттів на схилі літ. Такий розподіл чомусь у виставі порушений, хоча він надає чудову можливість проявити себе актрисам, для яких драматургія дуже обмежена ролями. Показово, що, не мудруючи лукаво, в деяких театрах дійство цієї п’єси переносять на вітчизняний ґрунт, змінюючи навіть імена героїв на рідні — з усіма звичностями.
Серж Дюбуа у виконанні Анатолія Остапенка — художник, який живе у трьох різних вимірах: з юною Лулу він професор-наставник, з Жаклін — “курчатко”-підкаблучник, з маркізою Марісабель — знаменитий гламурний митець. Незважаючи на чесну закоханість у всіх своїх жінок, він насправді неабияк стомився від такого життя і мріє про свободу: особисту й творчу. Постановник придумав оригінальний хід: ввів у дійство ескімосів — у сни та марення Сержа. До їхнього наївного, чистого сприйняття світу він тягнеться, там на Півдні він напише свій шедевр про ананаси в снігу. Ескімоси його й рятують, забираючи в омріяну далечину.
Анатолію Остапенку найскладніше в своїй ролі, він намагається не бути схожим на звичного нам бабія, проте бажаного шарму не завжди вистачає і йому, хоча відвертого гротеску він уникає. Це вносить певний дисонанс в акторський ансамбль. Актори сумлінно і талановито виконують поставлене завдання, котре надмірним гротеском перетворює французьку комедію у пародію на богемний світ Парижа на своїй сцені, де чимось французьким навіть не пахне. А жаль…
Постановка залишає несподівані спочатку, але неминучі запитання у фіналі: про що ця п’єса, що хотів сказати режисер? Чого від свого коханця-зрадника хочуть ці три жінки, насправді пробачаючи йому відверту зраду, і що їх єднає? До чого прагне герой, тікаючи з Парижа в зимову пустелю? На жаль, відповідей зовні яскрава й оригінальна робота постановника не дає, а головне — не спонукає шукати їх і глядача.
Натомість на відмінну оцінку заслуговує робота художника-постановника Олександра Долоянца. Сценографія вистави чітка, зрозуміла і зручна. Декорації максимально функціональні, саме вони дозволяють відчути паризький світ богеми, його шарм і витонченість, а акторам — вільно й комфортно почуватися у мізансценах.
Не зрозумілі й три крапки, якими акцентується фінальне дійство: завмерле у єднанні жіноче тріо і дві миттєві картини у багетній рамці (до речі, чудова знахідка постановника). Ця розмитість в акцентах також викликає запитання без відповіді.
Думається, надмірна гротескність цієї вистави, а загалом і обраного в останніх роботах театру цього пріоритету, служить швидше на догоду пересічному глядачу, насправді приземлюючи і його, і сам театр.
Володимир Разуваєв
Фото Миколи Шафінського