Сучасний стан української науки небезпідставно хвилює кожного вченого у нашій країні. Пропозиції щодо її розвитку, часто конкретні та слушні, за свідченням засобів інформації, все ж стосуються внутрішніх проблем наукової сфери, нехтуючи зв’язком науки із життєдіяльністю суспільства в цілому.
Сучасний стан української науки небезпідставно хвилює кожного вченого у нашій країні. Пропозиції щодо її розвитку, часто конкретні та слушні, за свідченням засобів інформації, все ж стосуються внутрішніх проблем наукової сфери, нехтуючи зв’язком науки із життєдіяльністю суспільства в цілому.
Цей висновок підтверджується публікаціями у ЗМІ, виступами на наукових зібраннях, а тепер й основними положеннями чергової “нової” редакції закону про наукову і науково-технічну діяльність.
Чи не головною новацією цього закону проголошується створення Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, головне завдання якої — підготовка пропозицій з формування державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності. Інші, вже похідні функції ради, ще більшою мірою підкреслюють відокремленість науки від суспільства: “наука для науки” у стані дитяти, яке, чим би не тішилося, аби не плакало, тобто не заважало батькам, сильним світу українського, займатися своїми, далекими від благородних справами.
Видно, мода пішла на створення різноманітних рад, користі від яких практично ніякої. Рада (символ країни Рад) для того й існує, щоб радити, не порушуючи інтересів творців чергової ради. Цього разу готувати пропозиції стосовно політики у підвладній науковій сфері, залишаючи без відповідей запитання: що повинна наука дати суспільству, які стратегічні орієнтири розвитку окреслити, які конкретні плани реконструкції способу життєдіяльності, конче необхідних істинно демократичних трансформацій у суспільстві, створити?..
Річ у тім, що демократія окреслюється трьома умовами своєї істинності: достатньо висока свідомість громадянина та народу загалом; здатність залучити до державного управління інтелектуалів вищої проби; спроможність до активних дій у реалізації планів розвитку країни. Ці ж ознаки, на противагу “здобуткам” революцій, стосуються й громадянського суспільства. Не завдяки програмам має зростати і через них же проявлятись свідомість електорату. Існує інший шлях, важкий, але принципово ефективніший од революційного варварства. Шлях просвітницької діяльності, тягар якої повинен узяти на себе науково-освітянський істеблішмент.
А тепер запитання риторичне: чи маємо ми зараз хоча б натяк на адекватний тим умовам, об’єктивно, а не подаючи бажане за дійсне, стан українського соціуму? Чи не властивий йому політичний парадокс демократії, коли вже через кілька місяців після обрання влади народ, який її обрав, намагається її ж усунути з престолу? Вирватися з політичної скрути, нехай не здасться дивним, можливо завдяки антиподу такій демократії — диктатурі. Але не за змістом насильства, гноблення, експлуатації. Навпаки, диктатурі інтелекту, честі, порядності! В особі такого диктатора — наука. Наука, яка не чекає милостині від влади, а опрацьовує, пропонує, вимагає й супроводжує виконання визначених нею заходів оптимальної реконструкції суспільно-економічного ладу з розумінням фатальної хибності визнання єдино правильним шляхом розвитку ринкову капіталізацію життєдіяльності. До речі, як і командно-адміністративну соціалізацію, та ще й орієнтовану комуністичним руйнівним гаслом: “… кожному за потребами”.
Якщо ж очікуватимемо самопливної демократизації суспільства, не докладаючи зусиль до його інтелектуального зростання, наука залишиться незатребуваною. Найвище покликання науки — вести за собою суспільство. Тому й реформа науки, ініційована і здійснена її власними силами, мала б забезпечити утворення ефективної організаційної структури науки, що вирішує соціальні й технологічні завдання будівництва української державності. Ось у чому стратегічна мета наукової діяльності.
Натомість, враховуючи запити давно комерціалізованої влади, віддаємо перевагу й комерціалізації науки у відповідь на волання науковців з приводу її фінансового забезпечення. Питання затребуваності наукових досягнень, впровадження у виробництво високих технологій не відкидає доцільності суспільно значимої співпраці науки й бізнесу. Але тут переважно, співпраця пов’язується із тою ж комерціалізацією, залишаючи поза увагою неподолану перешкоду ефективному використанню результатів наукових досліджень — архаїзм економічних відносин, що є причиною гальмування інноваційного поступу. Бо здирництво, насильство, гендлярство, названі комерцією, — корінь зла й джерело наших бід, зокрема й наукових. За таких економічних обставин, які кошти не вкладалися б в українську науку, якими видатними досягненнями вона не пишалася б, які високі технології нею не пропонувалися б, підсумок матимемо “як завжди”.
Статус науки — базової творчої сили українського суспільства повинен бути підкріплений конкретними заходами посилення й впливу на позитивно-прогресивний економічний і технологічний розвиток. Необхідно визнати провідне становище науки, а не політичних партій — олігархічних кланів, у замкнутому ланцюгу: суспільство-держава-наука-держава-суспільство. Науки, покликаної створити теоретичні основи реконструктивних перетворень соціально-економічного і техніко-технологічного укладів, здійснення яких можливе завдяки принципово іншому ставленню суспільства та держави до науки. На часі органічне об’єднання зусиль науки і влади на заміну пропаганди їх огульної єдності з бізнесом. Особливо зі східнослов’янським, у якому комерція водночас і евфемізм, і синонім спекуляції з невідворотним наслідком: комерціалізація науки веде до інтелектуальної катастрофи, комерціалізація влади — до суспільного колапсу. Останнє уже факт.
Неприйнятність економічних відносин, сформованих раніше, зміцнілих у другій половині минулого століття і взятих нами як зразок для наслідування, очевидна. Але що зроблено суспільними науками в плані розробки теоретичних основ побудови нового, відповідно викликам та вимогам часу, соціально-економічного устрою? А що зроблено представниками природничих і технічних наук, які “мирно споглядають” приватновласницьку метушню в політиці, економіці? Кожен зациклений у своїй конкретиці та далі неї бачити нічого не бажає. А якщо бачить, то мовчить.
Комерціалізація науки, підпорядкування її інтересам українського бізнесу ведуть більше до негативних, ніж позитивних наслідків, до посилення пристосуванства науки, особливо її економічного відгалуження, на догоду ринковим забаганкам олігархату. У складних відносинах суспільство-влада-наука не держава, переслідуючи свою, на сьогодні комерціалізовану мету, повинна нав’язувати свою ж ідеологію, а навпаки, кращі наукові сили мали б превентивно виробити ідеологію держави. Деідеологізація, дегуманізація сучасної науки (вільна наука поза мораллю) лише прискорюють процеси деградації і самої науки, і людської спільноти.
Так постають питання про діяльність учених щодо впливу на перебіг суспільних подій. Відповідаючи, слід було б врахувати розгалуження науки на три специфічні гілки. Офіційна, в основному, столична. Периферійна, певною мірою, вільна від службових, на догоду владі зобов’язань. Дисидентська, що має свою нетривіальну прогресивну або й регресивну думку — у варіантах лженауки.
Перші змушені виконувати свої виправдувальні функції. Другі, в основному, перебувають на позиціях спостереження й очікування, усвідомлюючи марність власних наукових потуг. Треті намагаються внести деяке сум’яття у лоно української науки. Але ставлення влади і, що ще небезпечніше, суспільства до названих гілок науки відрізняється не на багато. З результатів наукової діяльності фільтруються та схвалюються тільки ті, які задовольняють устремління олігархії. А паростки прогресивних ідей, дійсно ефективних пропозицій не сприймаються ні суспільством, ні державою. Водночас саме від волі суспільства/влади і якості держуправління залежать можливості та результати переходу економіки до стану оптимальної реконструкції господарського комплексу. Для успішного вирішення таких завдань політика держави повинна бути морально досконалою та соціально справедливою, спиратися на міцну наукову основу і здійснюватися політичними силами, здатними звільнити економічні відносини від проблем вилученої вартості!
Тож маємо актуальну для вирішення, услід за реформою науки, підкреслюю, саме наукову, проблему оптимізації структур та функцій влади з одного боку, а з іншого — створення позитивного плану дій держави в процесах удосконалення економічних відносин, продуктивних сил і господарського (управлінського) механізму.
Для вирішення цих завдань нова ідея у діяльності науки орієнтується на звільнення соціуму від догм, анахронізмів XX століття (і не лише радянського минулого): в ідеології, політиці, економіці, фінансовій системі, інформаційних технологіях, енергетиці, промисловому виробництві, агропромисловому комплексі, будівництві, транспортних комунікаціях, інфраструктурі поселень (www.eсonanurologia.com.ua).
Форма організованої наукової діяльності представляється так.
1. Академія наук України (АН України): у ній зосереджені фундаментальні та, за результатами фундаментальних, прикладні дослідження в усіх наукових напрямках. Діючі натепер національні галузеві академії зараховуються до структури АН України як головні наукові відділення, зберігаючи свої права та функції. Адже за наявності галузевих академій (аграрних, медичних, педагогічних, правових наук) НАНУ виявляється не зовсім НАНУ, як би здавалося, у розумінні органу, об’єднуючого державні утворення у сфері наукових досліджень.
2. Університетська наука: відповідно до основних завдань ВНЗ у пов’язі навчального і науково-дослідницького процесів співпрацює з НАНУ та галузевою наукою на “стику” фундаментальних і прикладних досліджень з виходом на підготовку кадрів і впровадження інновацій у господарському комплексі країни.
3. Галузева наука: власними науковими установами виконує прикладні дослідження; доводить їх і запозичені у НАН України та ВНЗ розробки до стадії використання в практиці конкретної галузі.
4. У кожному з наявних відомств утворюються наукові управління, відповідальні за організацію наукових досліджень та впровадження їх результатів у “підвладній” сфері діяльності.
5. Засновується Державний комітет науки і техніки (ДКНТ), який на науково-організаційному рівні здійснює єдине управління трьома гілками науки. ДКНТ, володіючи достатньо високими, вищими за наявні на цей час у міністерств, правами і повноваженнями, забезпечує координацію державного будівництва та суспільного (духовного, економічного, технологічного) розвитку.
Щодо якості апарату ДКНТ слід врахувати ряд факторів та вимог. По-перше, серед чиновників є чимало тих, кому “за державу прикро”, по-друге, апарат ДКНТ повинен складатися з учених-організаторів науки та господарства з бездоганним авторитетом, людей мудрих і здатних бачити істинну перспективу України. Постанови ДКНТ, спрямовані на прискорення соціального і технічного прогресу, мають бути обов’язковими до виконання нормотворчими та виконавчими органами, а звідси і для всього господарського комплексу країни. За цим постає фундаментальна ідея-теза утворення вищої влади науки. Влади, що, на принципову відміну від уже відомого концепту технократії, прокладає шляхи до суспільно-економічного ладу, де головним показником ефективності державного правління є рівень духовного й фізичного здоров’я народу.
Володимир Назаров, доктор технічних наук,м. Хмельницький