А як іще назвати той факт, що лише на двадцять четвертому році незалежності в Україні на офіційному рівні день Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, буде відзначатися як День захисника Вітчизни? Якою, вдумаймося, була наша незалежність донедавна, якщо керівництво країни відверто побоювалося піти на таке логічне рішення зі зміною статусу цього знакового для українців свята?
А як іще назвати той факт, що лише на двадцять четвертому році незалежності в Україні на офіційному рівні день Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, буде відзначатися як День захисника Вітчизни? Якою, вдумаймося, була наша незалежність донедавна, якщо керівництво країни відверто побоювалося піти на таке логічне рішення зі зміною статусу цього знакового для українців свята?
Адже донедавна керівники України відзначали подібне державне свято 23 лютого за радянським і російським календарем, який нічого спільного з нашою історією не має. Так ні ж, починаючи з часів Кравчука аж до Януковича, офіційний Київ навіть не наважувався на таку дрібничку з відмовою від цього надуманого і наскрізь заідеологізованого імперськими міфами вже комуністичного ґатунку свята без дозволу Кремля. Зрештою, не зумів це зробити і нібито патріотичний Ющенко. А, даруйте, безголові наші співвітчизники і досі вважають 23 лютого святом і, мабуть, нескоро усвідомлять прописну істину всіх незалежних націй, яка твердить, що без правдивої історичної пам’яті неможливо побудувати незалежну державу і що для вшанування справжніх захисників своєї Батьківщини в Україні споконвіку і був День Покрови Богородиці.
Щоправда, всі роки незалежності ми з вами жили у двох реальностях щодо цього свята. З одного боку, всі мислячі й патріотично налаштовані українці вшановували цього дня національних героїв, визнаючи його Днем козацької слави та Днем створення Української повстанської армії, і влада не надто переймалася цими патріотичними акціями державницьких сил. Хоча і тут у часи Януковича вже наступала відверта антиукраїнська реакція. Пригадується, як у Хмельницькому 14 жовтня 2013 року антиукраїнські сили з ініціативи місцевих комуністів, зрозуміло, за сприяння тодішнього обласного керівництва регіоналів провели біля Ангела Скорботи під охороною міської міліції, нехай і нечисельний, мітинг “пам’яті жертв ОУН-УПА”, майже одразу після того, як там відбувся мітинг державницьких сил…
Такими були донедавна суспільні реалії в нашій країні і хочеться вірити, що Революція гідності, війна з російськими окупантами та їх поплічниками на Донбасі покладуть нарешті край подвійним стандартам, насамперед у головах нашої владно-політичної еліти. Хоча, як на мене, нині істинна еліта нашої нації, справжні захисники Вітчизни — це насамперед ті українці, які зі зброєю в руках перебувають на фронті або вже пройшли його випробування, волонтери, котрі доправляють гуманітарні вантажі для АТО, що самовіддано збирають наші люди, деколи ділячись з армією чи не останнім, ті українці, хто у свій спосіб зміцнює нашу обороноздатність та суспільно-економічну міць держави, ті, хто не боїться кинути виклик корупції в країні. Тобто всі свідомі громадяни, для яких Україна починається з них самих, які не йдуть на компроміси з власною совістю та принципами.
…А нині по-особливому тішуся ще й з того, що вчора в Полтаві нарешті постав у бронзі пам’ятник гетьманові Іванові Мазепі, який чекав більше шести років на задвірках столичного художнього комбінату. Нехай ця подія буде знаковою для нашої пробудженої нації, яка ось уже два роки, як знову встає на весь зріст та силу з колін, осягаючи вкотре непрості історичні уроки з власного минулого, прагнучи раз і назавжди захистити себе від непроханих зайд зі Сходу.