Нема пророка у своїй Вітчизні. Цей відомий вислів, як на мене, свідчить, як нині рідний Хмельницький знає і сприймає творчість одного з найзнаковіших сучасних українських бардів Ігоря Білого. Тобто погано ще знає, але сприймає його пісні з не меншим піднесенням, ніж деінде, коли зрідка випадає нагода його почути. Про це засвідчив і недавній ювілейний концерт барда на сцені обласної філармонії, де він нині підпрацьовує за сумісництвом солістом, не зраджуючи своїй основній професії педагога. У стінах рідної ЗОШ №6, де вже багато років працює вчителем фізичної культури і спорту, учні та колеги Ігоря Борисовича небезпідставно вважають одним із найдосвідченіших представників свого фаху в нашому місті.
Нема пророка у своїй Вітчизні. Цей відомий вислів, як на мене, свідчить, як нині рідний Хмельницький знає і сприймає творчість одного з найзнаковіших сучасних українських бардів Ігоря Білого. Тобто погано ще знає, але сприймає його пісні з не меншим піднесенням, ніж деінде, коли зрідка випадає нагода його почути. Про це засвідчив і недавній ювілейний концерт барда на сцені обласної філармонії, де він нині підпрацьовує за сумісництвом солістом, не зраджуючи своїй основній професії педагога. У стінах рідної ЗОШ №6, де вже багато років працює вчителем фізичної культури і спорту, учні та колеги Ігоря Борисовича небезпідставно вважають одним із найдосвідченіших представників свого фаху в нашому місті.
Власне, із запитання про його педагогічну діяльність і розпочалася наша розмова, коли запитав, чи не пора вже йому цілком віддатися творчій діяльності.
— Ні, ні, без школи я себе поки що не уявляю, — щиро зізнався. — Звичайно, вже не можу віддаватися своєму фаху сповна, як це було донедавна, коли понаднормово пропадав у спортивному залі з дітьми, але добре розумію, що мої заняття учням необхідні, бо, крім фізичної, спортивної підготовки, завжди старався давати їм патріотичний гарт. Особливо нині, під час війни на сході країни, де я часто буваю як бард-волонтер, це дуже важливо. Бо хто, скажіть, у моїй рідній школі, даруйте, шановні колеги не лише нашої школи, крім Білого, скаже до учнів на всіляких масових заходах гучне “Слава Україні!”, обов’язково дочекавшись від них багатоголосу відповідь: “Героям слава!”? Свідомо загострюю увагу на тому, що, на моє переконання, з патріотичним вихованням у нашій освіті і нині великі проблеми, хоча, здається, вже немає жодних перепон для цього з вищих установ. До речі, недавно пробував звернути на це увагу так званої громадської ради при облдержадміністрації на прикладі повністю зрусифікованого попсового репертуару пісень, які звучали щодня в шкільних літніх таборах відпочинку. Як виявилося, у цій раді знайшлося аж 14 членів, які проголосували проти такого адміністративного втручання у стан патріотично-виховної роботи у цих закладах, що є характерним і для більшості освітніх установ. Скажи, хто обирав цих людей у таку раду і взагалі для чого вона створена, якщо її члени не розуміють очевидних речей? Подібна ситуація, на жаль, і з людьми, які відповідають за цю ділянку роботи у школах, хоча, зрозуміло, трапляються винятки. І повірте, я не надто категоричний у цих висновках, бо мімікрія, пристосуванство, вияви рабської психології у вчительському середовищі не просто існують, а є, на мій погляд, найбільшою проблемою багатьох освітян, як і всього нашого суспільства. Тож сподіваюся, що мій скромний внесок у викорінення цієї спадщини минулих часів, навіть у рідній школі, потрібен не стільки вчительському колективу, скільки учням.
— Що ж, тоді логіка твоєї праці в школі цілком зрозуміла. Але мені здається, що ти досі себе недооцінюєш як співак, поет, музикант, як власне і свою бардівську харизму. Добре пригадую твої виступи на барикадах столичного Майдану, знаю, як гаряче тебе приймають у зоні АТО, про що засвідчила й наша остання поїздка на фронтову-прифронтову Луганщину. А взагалі чим для тебе є пісні цієї тематики, як вони пишуться? Адже не секрет, що нині на фронті ти досить популярний і там тебе завжди дуже чекають.
— Щиро тішуся, що там мене розуміють найкраще, як, зрештою, розуміли і хлопці на барикадах Майдану. Мене ж тоді не надто пускали на сцену Майдану, закидаючи, що мої пісні, як-от рядок: “а зброю подадуть”, інші нищівні оцінки тодішньої влади, є прямим закликом до збройного протистояння, а на Майдані, мовляв, проходить мирна акція. На барикадах, на відміну від сцени, думали по-іншому, бо усвідомлювали, що кліку Януковича можна змести тільки силою і це було очевидно, хоча цього не хотіли розуміти люди зі сцени Майдану. Нині ж на фронті, коли співаю “Перемир’я”, “Звернення до російського солдата”, до речі, в моєму фронтовому репертуарі це єдина пісня російською мовою, мене, як ти сам бачив, щиро підтримують і солдати, й офіцери. Навіть тоді, коли посилаю ініціаторів цього перемир’я “десь у Широкіне” чи в окопи, куди вони, зрозуміло, не підуть. Хоча до їх тактики ведення війни на Сході є великі запитання не лише в мене, а якраз у моїх слухачів з цих окопів. Такі концерти, зустрічі з нашими героями на передовій по-справжньому надихають на створення нових композицій. Ти ж чув мою пісню, присвячену героїчному восьмому полку спецпризначенців. Після нашого повернення з Луганщини я поклав на музику мій “Мажорний батальйон”, який уже є в Youtube, нині ж пробую писати пісню про артилеристів. Процес написання пісень — це окрема тема, бо мені здається, що ніхто з творчих людей не скаже, як у них з’являються їх твори.
Ну, а щодо твоєї оцінки моєї творчості, то я, звичайно, вдячний за добре слово, але не мені про це судити. Якщо люди слухають мої пісні, якщо на них є гарна реакція, то цього для мене досить. Як і того, що маю постійні запрошення на бардівські фестивалі та концерти, навіть на Дні міст Києва і Львова.
— До речі, а на Дні Хмельницького тебе організатори хочуть побачити, виділивши бодай один концертний майданчик?
— Чесно кажучи, не знаю, бо щось із просуванням моєї творчості у рідному місті не клеїться. Не секрет, що у нас і досі більше люблять дорогих попсовиків. Я ж вважаю, що один із головних концертних майданчиків слід віддати митцям, які на голому ентузіазмі підіймають дух наших воїнів на Сході, у госпіталях, на військово-навчальних полігонах. Тій же “Мистецькій подільській сотні”, де, звичайно, мав би за честь виступити і я. А якби була хоч якась проплата за такий концерт, яку б організатори свята направили одразу на випуск мого п’ятого бардівського альбому, що вже записаний на професійній студії в Києві і застряг там через відсутність фінансів, то це взагалі було верхом моїх сподівань. Хоча добре розумію, що це лише фантазії.
Не сумніваюся, що в організації концертних заходів до цієї події візьмуть участь і партії, і кандидати в депутати та мери, проте, думаю, що такий, як у мене, репертуар їм не цікавий. Бо ж у них буде свято, а я знову закликаю “до зброї”, критикую владу, хоча у мене є немало пісень іншого спрямування, загалом у репертуарі — понад триста.
Пригадую, як моя пісня “Ти збери мене в дорогу, моя мила” зробила диво з пораненим бійцем, якого лікарі не могли вивести з глибокої депресії. До речі, це була моя перша пісня, написана для наших захисників, які стояли на передовій в Оріховці, де ми недавно з тобою були.
А щодо концертів у День міста, то, якщо матиму здоров’я, обов’язково знайду аудиторію зі своїх слухачів.
— Основне, що тебе чують ті, хто хоче почути. Пригадую, як недавно ти заводив своїми творами бійців на фронті, а потім під гітару з ними співав народні пісні. Це направду незабутні враження. Тож бажаю тобі і далі підривати піснями не лише Youtube, а й такі концертні зали, як Львівська філармонія, де ти нещодавно на концерті гурту “Рутенія” підняв увесь зал своїм атошним репертуаром.
— Дякую за побажання. Скористаюся нагодою і через газету “Проскурів” передам вітання всім, хто знайомий з моєю бардівською творчістю, шанувальникам та друзям. Горджуся, що нині їх найбільше у мене на фронті, починаючи від Маріуполя до Старобільська, тобто на всій лінії протистояння з російськими окупантами та їх поплічниками. Це для мене найголовніше…
Розмовляв Богдан Теленько