Ми познайомилися з легкої руки завідувача хірургічним відділенням Хмельницького військового госпіталю. “Шукайте тернополянина Івана Рудого, — сказав мені лікар. — У нього осколкове поранення руки. Приїхав з-під Маріуполя”. У їдальні його неважко було впізнати: він весь час підтримував забинтовану скалічену руку.
Ми познайомилися з легкої руки завідувача хірургічним відділенням Хмельницького військового госпіталю. “Шукайте тернополянина Івана Рудого, — сказав мені лікар. — У нього осколкове поранення руки. Приїхав з-під Маріуполя”. У їдальні його неважко було впізнати: він весь час підтримував забинтовану скалічену руку.
Коли я звернулася до Івана й попросила поспілкуватися, він чомусь зніяковів. Ми присіли за окремий столик, аби нам не заважали, і перше, про що запитала: чи міг уникнути мобілізації? Втекти чи, скажімо, відкупитися (маємо чимало прикладів). Іван дивився на мене нерозуміюче, збирався з думками. Я спробувала вгадати, чи служив він в армії на строковій службі. Наче здогадавшись, над чим розмірковую, боєць почав свою розповідь: “В армії не служив. Працював до війни вихователем в інтернаті. Зброї в руках також ніколи не тримав. Вперше її побачив на Яворівському полігоні. Після місячних тренувань нас відправили на Миколаївський полігон. Там екіпірували, видали зброю й прямо в Маріуполь. Там я став військовим кухарем”.
Іван, наче пробуджується і продовжує розповідати, усміхаючись. “Готую для сорока людей. Продуктів достатньо. Щось видає держава, але багато доставляють волонтери. Тож хлопці голодні не бувають. Щоправда, питну воду постійно слід доставляти, з водою на Сході проблеми скрізь. А на харчування гріх скаржитися”. “Неважко?” — запитую. “Ні, я люблю готувати. І вдома любив”, — знову ніяковіє. “А вдома хто залишився?” “Батьки та брат, — відповідає і додає, — їм важче, бо вони чекають”.
Потім наша розмова торкається ситуації навколо Маріуполя. Іван розповідає про постійні нічні обстріли з великокаліберної зброї, яка хоч і заборонена Мінськими угодами, але на повну використовується російськими загарбниками та сепаратистами.
“На війні всім страшно, — підтверджує боєць. — Але ми вже розрізняємо за звуком, з чого стріляють і за який час до нас долетить. Ховаємося, надіємося, що омине”. “Не оминуло?” — запитую, показуючи на його забинтовану руку. “Так сталося, — і тулить її до себе. — Першу допомогу надав санінструктор, а потім завезли швидкою у місто. Звідти відправили сюди, бо треба оперувати. Під час того обстрілу багатьох поранили…
Якби наша воля, ми гнали б ворога подалі з рідної землі. Ми б їх добре провчили, щоб назавжди зникло бажання воювати з мирною країною…”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК