Гостра проблема переселенців географічно охопила всю країну, люди з території конфлікту тікають на мирну частину України. І Хмельницький тут — не виняток. Наше місто прихистило чимало вимушених тимчасово переміщених осіб, як їх офіційно називає влада. Серед таких — і пенсіонер, інвалід з Дебальцевого Валерій Булах, котрий ось уже кілька місяців мешкає у геріатричному пансіонаті для ветеранів війни і праці. Непростий шлях подолав Валерій Олександрович до нині затишного свого помешкання у Хмельницькому від рідного міста, в яке війною прийшла біда.
Гостра проблема переселенців географічно охопила всю країну, люди з території конфлікту тікають на мирну частину України. І Хмельницький тут — не виняток. Наше місто прихистило чимало вимушених тимчасово переміщених осіб, як їх офіційно називає влада. Серед таких — і пенсіонер, інвалід з Дебальцевого Валерій Булах, котрий ось уже кілька місяців мешкає у геріатричному пансіонаті для ветеранів війни і праці. Непростий шлях подолав Валерій Олександрович до нині затишного свого помешкання у Хмельницькому від рідного міста, в яке війною прийшла біда.
Про себе розповідає, що народився і 67 років прожив в українському Дебальцевому, підкреслюючи — саме українському. До 1953 року, пригадує, тут була лише одна російськомовна школа, решта — українські. Проте згодом промисловий підйом перетворив місто у крупний залізничний центр, сюди з’їжджалися на роботу чи не з усього колишнього Союзу і розмовляли російською, відтак українська поступово витіснялася. Створювалася, як згадує Валерій Олександрович, одна культура — радянська, стираючи національні межі й етнічну самобутність приїжджих людей.
“У Дебальцевому я народився, вчився в школі, працював на заводі, 1970 року пішов служити в армію, потім став студентом, — згадує молоді роки Валерій Булах. — Саме в студентські роки отримав травму хребта, яка посадила мене назавжди у візок”.
Повертаючись у наші дні, чоловік визнає, що в Україну прийшла страшна біда — війна, а в людей на його батьківщині, за його ж словами, вселився вірус ворожнечі й нерозуміння одне одного.
“Шкода, що лише така страшна ситуація познайомила мене з добрими і справжніми людьми — волонтерами, — продовжує Валерій Олександрович. — Лише завдяки їх небайдужості з літа 2014 року виживав у Дебальцевому, охопленому обстрілами. Коли перші снаряди потрапили в мій будинок, саме волонтери приносили продукти, ліки, навідували, як тільки траплялася нагода. Ми обговорювали наявну ситуацію і поступово здружились. І коли чую сьогодні про неблагонадійність нашої молоді, не можу з цим погодитися. Адже волонтери переважно молодого віку і саме такі люди — наша надія. Тих, з ким спілкувався ще в рідному місті, знаю лише імена, так було прийнято. Це — юрист Оля, Юра з Дніпропетровська, книголюб Володя з Києва, харків’янин Денис, котрий захоплюється парашутним спортом і туризмом, їх керівник Ілля… Заочно був знайомий із хмельничанами Володею і його дружиною Анею, котрі волонтерством займалися в своєму місті. Ось цвіт нашої нації, істинний приклад небайдужості!”.
Переконався у цьому переселенець, коли волонтери його, замерзлого, під обстрілами вивозили з Дебальцевого, поселили спершу в готелі в Артемівську. Потім потрапив у Хмельницький з допомогою волонтера і на той час уже медика в АТО Володимира Витишина, про якого у своїй розповіді згадував Валерій Олександрович і якого хмельничани знають за діяльністю благодійного фонду “Центр Добриня”. У нашому місті дебальцівець поселився у пансіонаті для ветеранів війни і праці, директор якого Іван Моцний доклав до цього немало зусиль. Валерій Булах це усвідомлює й цінує, як і турботу працівників закладу, котрі щиро про нього дбають. Навзаєм культорганізатор пансіонату Тамара Попик розповідає про небайдужість вимушеного переселенця до проблем України, відзначає його патріотизм, життєву й громадянську позицію, а ще радіє, що чоловік активно долучається до життя закладу. Зранку, незважаючи на обмеженість рухів, на вулиці робить зарядку, розповідає своїм нинішнім співмешканцям про пережите. Так, днями тут організували спеціальну зустріч, на якій Валерій Олександрович поділився тим, що знає про війну, її героїв очевидних — військових і героїв невидимого фронту — волонтерів. Пенсіонер упевнений: якщо вони врятували життя ще однієї людини — його, то Божа заповідь про любов до ближнього таки жива!
А ще Валерій Булах, невимовно вдячний за свій порятунок, вважає, що, коли затихнуть вибухи й обстріли, коли скінчиться війна і прийде мир на всю Україну, поряд з військовими, котрі цей мир здобудуть, у не меншій людській пошані мають бути волонтери, які перемогу наближають, забезпечуючи необхідним хлопців в окопах, рятуючи мирне населення східної України… Як ось врятували його — Валерія Булаха, пенсіонера з Дебальцевого, котрий має тверде переконання, що Україна єдина.
…А днями волонтер Володимир Витишин разом зі своєю тещею Іриною навідали Валерія Булаха у пансіонаті. Пані Ірина напекла смачних пирогів, яким щедро пригостили не тільки свого підопічного. Та головне для нього — увага й розуміння того, що не забутий у Хмельницькому — уже не чужому для нього, східного переселенця, місті.
Ірина ЛЬВОВ