Щось подібне пробували нав’язати чекісти і в’язням Старобільського концтабору. Їх також тут пробували перевиховувати, крутили їм пропагандистські радянські фільми на кшталт “Чапаєва”, “Щорса”, читали відповідного змісту лекції, обплутали табір мережею інформаторів, які за кілька місяців його існування “викрили” серед полонених контрреволюційні антирадянські підпільні організації, навіть групу ОУН, “організаторів” яких відправляли етапом до Сибіру, в інші тюрми, які, як це не парадоксально, одержали саме через це шанс на виживання…
Щось подібне пробували нав’язати чекісти і в’язням Старобільського концтабору. Їх також тут пробували перевиховувати, крутили їм пропагандистські радянські фільми на кшталт “Чапаєва”, “Щорса”, читали відповідного змісту лекції, обплутали табір мережею інформаторів, які за кілька місяців його існування “викрили” серед полонених контрреволюційні антирадянські підпільні організації, навіть групу ОУН, “організаторів” яких відправляли етапом до Сибіру, в інші тюрми, які, як це не парадоксально, одержали саме через це шанс на виживання…
Ті ж понад двадцять тисяч польських офіцерів та старшин, яких навесні 1940-го замордували більшовики, такого вибору не мали, хоча, мабуть, сподівалися, що Кремль хоч у якійсь формі дотримає свого слова, яке червоні давали, коли у вересні 1939-го склали перед ними добровільно зброю. Вочевидь, були серед них відчайдухи, які передбачали свій фатальний кінець, бо ж знали, як більшовики повелися з тими, хто наважився їм опиратися.
Здавалося б, оцінка цих драматичних подій — це прерогатива лише польської сторони, проте від того не меншає запитань і в нас самих до себе, далебі не лише в історичному контексті. А щодо поляків, які нині роблять свій вибір щодо війни, яку розв’язала Москва проти України, то знаємо, що є серед них і апологет Путіна, письменник Маріуш Вільк, і його колега-літератор Вадим Кшижаняк, який зі зброєю в руках захищає їх та нашу свободу на Донбасі та який навіть сучасною проукраїнською Варшавою може цілком трактуватися за цей патріотичний вибір як військовий злочинець-найманець…
Знаємо й те, що саме більшовики восени 1939-го там, на Волині, будили патологічну ненависть у частини нашого темного люду до польської шляхти та поселенців-осадників й спровокували погроми їхніх маєтностей та масові вбивства. Відтак саме на місцеве польське населення ляже моральна відповідальність і за історичні образи, і за жорстоку пацифікацію в цих краях, яку, власне, використає Москва для збудження ненависті до місцевих поляків. Кремлю ж тоді не розходилося про якусь толерантність ні до поляків, ні до свідомих українців. Комуністичний окупаційний режим однаково жорстоко нищив усіх, кого підозрював у національній свідомості, закриваючи і греко-католицькі церкви, і костьоли, ліквідовуючи всі українські та польські культурно-освітні інституції. Ці драми тоді зачепили мало не кожну родину, хоча від того не меншає досі розчарувань від вибору позиції у цих екстремальних умовах навіть деяких добре відомих тоді людей, які повинні були знати, яке зло принесла на нашу та польську землю Москва…
Мій критик може закинути, що я надто довільно накладаю певні історичні факти, події й біблейські тексти на сучасну історію України, що, мовляв, наш народ у ХХ столітті переживав ще страшніші катаклізми, аніж нам випали нині. Важко не погодитися з тим, що масштаби злочинів проти нашого народу, які здійснив кремлівський деміург після жовтневого перевороту, неспівмірні з тим числом жертв, які кладе нині Україна на вівтар своєї свободи. Проте хто мене переконає, що всі ці драми і трагедії не є однією сув’яззю у тих випробуваннях, які Всевишній вділив саме нам, українцям? І чи не тут може настати кінець цих випробувань для нас і для всього світу, яких Кремль у своїй злобі загнаного звіра лякає ядерною зброєю, як той антихрист, який посягав на все суще на землі?
Тож, вочевидь, і наша Хресна дорога Україною, і моя особиста прочанська спроба наблизитися до неї шляхами Слобожанщини стали для мене, грішного, ще одним підтвердженням того, що нам дуже важливо зберегти у своїй національній пам’яті саме ці історичні карби. А ще в моїй уяві нині, після поїздок на сучасний Донбас, усе більше звеличується образ понівеченої, але врятованої чудотворної Холмської ікони Богородиці, яка зберігається зараз у Луцьку, образ, що стає символічним свідченням історичного шляху, яким ми йдемо з правіку.
Йдемо, утверджуючи себе як народ, спливаючи кров’ю у часи недолі, шукаючи свій єдиний шлях з-поміж багатьох доріг, вибираючи поводирів, які часто заводили нас на манівці історії, та все ж щиро прагнучи вийти з тих сатанинських лабіринтів і спокус, у які нас далі штовхає нечистий. Бо ж ми віримо, не можемо не вірити, що Той, хто вершить нашу долю, таки не залишить нас наодинці з цим вселюдським злом, бо нині ми несемо на власних натруджених і зранених плечах свій чи то покутний, чи то жертовний хрест шляхом, який обрали з Його волі, водночас уповаючи до милості Спасителя та прагнучи щирого покаяння…
Даруйте, шановний читачу, за пафос і високий стиль у подібних сентенціях, які мені хотілося б вимовляти значно тихіше, хоча від побаченого, почутого на Донбасі голос усіх, хто там побував, так би мовити, у різних іпостасях — чи то бійця АТО, чи волонтера, чи за інших обставин і щиро переймається долею цього понівеченого російською окупацією краю, вже давно мав би клекотіти незмовкаючим попереджувальним набатом для Європи та всього цивілізованого світу, який досі не усвідомлює, що саме тут, на цих східних просторах нашої країни, нині вирішується і його майбутнє. Здавалося б, мали там уже знати, що ворог роду людського завжди перемагає тоді, коли ми забуваємо про ті застороги у протистоянні темряві, які заповідав нам Спаситель, до яких з Його волі звертався й Іван Богослов, так, так, проповідуючи найвищу любов до ближнього та засуджуючи тих, хто переступив через Божі заповіді й піддався диявольській спокусі, повіривши в чергового ідола-деміурга, якого у своїй хронічно хворій уяві сотворив знову імперський молох Москви…
У своїй червневій поїздці дорогою до Старобільська довелося заночувати на Сватівському блокпосту, до якого дістались опівночі. У тісному бусику, який прилаштувався за двадцятитонною фурою з нашим гуманітарним вантажем, вдалося навіть розпрямити ноги й трохи задрімати. І справді, сенсу їхати вночі цими розбитими дорогами таки не було, тож не дивно, що на прифронтових автотрасах у цих краях вночі рух припиняють, аби зайвий раз не наражатися на небезпеки.
Денна спека, на щастя, вже спала, тож у відчинені двері та вікна буса залітав свіжий нічний вітерець. Я та мої попутники кожен по-своєму силувалися заснути після кількагодинної хитавиці в нашій міській маршрутці, яку ми зафрактували для поїздки на Схід, свідомо не знявши з неї назву маршруту, що пролягає у Хмельницькому повз філармонію, через центр, попри поліклініку №1. Цей напис не раз викликав здивовані погляди у містах та селах Сходу і став через це об’єктом наших жартів. Бо варто лише уявити, що думали луганчани, які бачили вказівник цього маршруту в Старобільську чи Сєверодонецьку…
Мені таки вдалося досить швидко задрімати чи від втоми, чи через те, що крізь вікно з одного боку на мене доскіпливо дивився лик повного Місяця, а з іншого — на нічній небесній бані завис Чумацький шлях з безліччю зірок навколо свого кострубатого воза та дишла. Десь неподалік від нього було й таємниче сузір’я Стрільця, яке, за містичними прогнозами асторономів-песимістів, уже спустило свою тятиву, що крізь безмір років несеться смертоносною стрілою руйнівних космічних матерій не деінде, а якраз на Землю, про що нібито добре знали наші найдавніші предки…
Ці видива космічних катаклізмів не давали заснути, хоча моє грішне тіло всупереч цим віртуальним загрозам таки потребувало перепочинку, а розгарячілий від подібних апокаліптичних думок мозок перестав продукувати ці страшні картини й відмовився на якийсь час від подібних фантазій. Мабуть, найкраще нас усіх, хто заснув коротким сном у цій машині, могли зрозуміти хлопці на передовій, жителі прифронтових населених пунктів, які навчилися спати навіть під час обстрілів, адже попри будь-які небезпеки людське єство вимагає перепочинку, хай і невеличкого.
Як і потребує його вже другий рік багатостраждальна Слобожанська земля, якій небом нароковано бути житницею не лише для своєї країни. Край, який уже друге століття поспіль віддає щедро зі своїх надр власні багатства, на які нині позарився ворог, принісши сюди руїну, кров та сум’яття в людських душах…
Тільки засіріло, як ми, перервавши свої сни-дрімоти, знову рушили в дорогу. З картин мого короткого сну, що загалом стерся з пам’яті, мені пригадалися лише кілька епізодів. Була там картина російського самосуду над Надією Савченко в Москві, скалькована уявою з телерепортажу, де Надя, стоячи в металевій клітці у футболці з мальовничим тризубом, кидає у вічі своїм кривдникам, ніби звертаючись до всієї Росії, різкі слова: “Ваш Путін дурень і дебіл!..”.
Далі свідомість зафіксувала лише нечіткі обриси похоронної процесії — однієї з тих, які нині доволі часто можна бачити в наших містах і селах, коли ховають героїв, які загинули на Донбасі. Можливо, це видиво прийшло в мої сни від підсвідомого нагадування про те, що на завтра ми у Старобільську повинні за традицією наших поїздок відвідати на цвинтарі могили невідомих героїв, які торік у вересні полягли під Щастям, бо ховали когось у моєму сні таки у закритій труні. Мабуть, що так, хоча кого ховали у тім моїм містичнім сні, не можу сказати. То були ніби якісь епізоди з телерепортажу похорону українського американця Марка Пославського, який загинув у цих краях, воюючи у складі батальйону “Донбас,” з яким прощалися на Аскольдовій могилі. Потім, здається, була картина з похорону у закритій труні мого земляка, нині вже Героя України, офіцера-кіборга Івана Зубкова, одного з останніх захисників донецького аеропорту. Чи, може, так про себе нагадала душа мого товариша Ігоря Балди, який добровольцем пішов на фронт, ніби передчуваючи свою загибель, бо перед від’їздом до війська залагодив усі свої земні справи? А ще майже наостанок звідкись з’явився замурзаний хлопчик у фуфайчині з кавуном у руках, який підбігав до колони військовополонених. Мабуть, так моя уява відтворила у сні документальний спогад того польського офіцера, якого гнали під чекістським конвоєм сльотяними засніженими вулицями Старобільська в кінці листопада 1939 року…
Думаю, епізоди з тими похоронними процесіями в снах — то, мабуть, моя підсвідома реакція не лише на ці драматичні події, а й вияв образної рефлексії вини, яку відчуваєш глибоко в душі за те, що не був поруч з героями, які ризикували за нас життям. Вочевидь, у такий спосіб наше сумління і народжує у схожих снах подібні разючі картини, які змушують свідомість до непростої душевної роботи, від якої ця вина більшає, бо тут, у тилу, ми так і не спромоглися досі на зміни, за які, власне, гинуть наші пасіонарії в Донбасі, які завтра підуть на Крим, усюди, де буде загроза життю їх нації, бо вони добре знають, що кремлівський молох не вступиться з нашої землі без цих кривавих жертв на вівтар нашої незалежності, яка вартує стільки, скільки за неї ладні віддати життя справжні патріоти…
Хоча під самісінький ранок виникне в моїй уяві нове видіння — пересторога, яка, мабуть, закарбується у свідомості назавжди. Прийшло воно у мій сон, коли вже засіріло, проте від побаченого я остаточно пробудився, бо було вже не до сну. Досі при згадці заспокоюю себе, що якраз це коротке сновидіння і було навіяне мені Одкровеннями апостола Івана, які, можливо, надто часто нині перечитую, вишукуючи аналогії з ними у нашому часі. Проте не можу не зізнатися, бодай собі, що побачене у тому сні фантасмагоричне видиво мене шокувало містичним змістом.
…Спершу перед собою побачив, ніби з висоти пташиного польоту, темно-сірі колони людей, які рухалися до величезної кількості товарняків на змієподібних залізничних коліях під наглядом конвоїрів, які вузеньким ланцюгом затягували зашморг навколо цього людського сонмища, з якого не доносилося жодного звуку. Все побачене було ніби з кадрів німого кіно, які враз почали віддалятися від мене, коли раптом, спершу краєм ока, побачив, що над усім цим скопищем людей, вагонів постала велетенська постать, що підпирає небесну світанкову баню, закривши на якийсь час сонце, від чого її обриси увиразнилися. У цьому видінні переплелися картини з тих документальних та кількох художніх фільмів, які є нині у вітчизняній фільмотеці на теми Голодомору й репресій разом з “Поводирем” Саніна, створивши якусь нереальну апокаліптичну картину, що викликала моторошний страх. Бо раптом та велетенська людська фігура почала повільно над собою підносити обома руками якийсь нечіткий предмет, який зблиснув під променями вранішнього сонця, що різко освітили цей велетенський силует…
Що було у руках цього колоса — чітко не розгледів. Спочатку привиділося, що то був неймовірної величини меч, який, здавалося, буде опущений з нелюдською силою на цю земну юдоль, яка ніяк не реагувала на очевидну загрозу, що могла ось-ось впасти на неї з небес. Та тішу себе тим, що достеменно не впевнений, що саме було у руках того велетня, не перестаючи сподіватися, що, можливо, якраз у такій містичній подобі постав у моїй уяві таки сьомий ангел з видінь Івана Богослова і не меч у його руках був, а магічна сурма?..
Хлопці на блокпосту побажали нам того ранку щасливої дороги, пропустивши без зайвих формальностей. Ці озброєні військові, багато з яких були в маскувальних балаклавах, які свідчили, що вони родом з цих країв, без зайвих перевірок дали нам зелене світло, безпомилково визначаючи, хто є хто на цих дорогах. Таких, як вони, небагатослівних, старших і зовсім юних бійців ми зустрічатимемо ще не раз на блокпостах Слобожанського Донбасу й у тих військових підрозділах, де доведеться побувати. Адже саме вони разом із патріотами з усіх куточків України творили торік у цих краях перші добровольчі батальйони, які стали на шляху повзучій російсько-сепаратиській окупації, що загрозливо поширювалася на сході країни. Це, зрештою, таких, як вони, ми нині, на жаль, дуже часто ховаємо в закритих і відкритих трунах, які проносимо по всіх усюдах України, перед якими стають навколішки тисячні людські колони в жалобі та покуті, які розпочали вже в наш час нову Хресну дорогу нашого народу, що пролягла зі столичного Майдану і триває тут і, хтозна, де ще має скінчитися…
Справжнє воїнство світла, яке стало на захист власного народу тут, на передньому краї протистояння зі страшним злом, воїни світла, які власною самопожертвою, почасти кров’ю творять на цій благословенній землі оберіг, який нині утримує сатанинські сили кремлівських деміургів. Чи є вони провісниками часу, який настане, коли засурмить сьомий ангел, не відаю, хоча вірю, що якраз на нашій землі настала та благословенна пора, про яку залишив у своїх видіннях Іван Богослов віще пророцтво: “Сьомий же Ангол вилив чашу свою на повітря. І голос гучний залунав від небесного храму з престолу, говорячи: “Сталося!..”.
Ці несуєтні думки мене не покидають, коли згадую захоплюючі краєвиди та безмежжя степової широчіні Слобожанщини, її неповторні ландшафтні перепади між видолинками та балками, в яких з правіку знайшли прихисток села, селища та міста цього краю. Запам’ятаю назавжди таємничі видноколи, які, ніби могутні океанські хвилі, наростають раз по раз перед взором. Знаю нині вже напевно, що і тут, у цьому краї, досі таїться та нуртує незрозуміла для чужинців сила нашої нації, що тут, на роздоріжжі історичних переселень народів і цивілізацій, зуміла вона міцно вростись у землю всім своїм єством та корінням. І нікому його не дано викорчувати, бо наша нація завжди черпала і далі живитиме тут своє прагнення до волі, чого б це їй не коштувало…
…Днями знову їдемо з черговою волонтерською місією на Слобожанський Донбас, їдемо вже добре знайомими шляхами, тож радію від передчуття нових зустрічей з друзями, знайомими. Хтось із “доброзичливців”, які є в кожного з нас, закинув, що, мовляв, даремно спокушаємо долю, на що відповів йому подумки: “Гай, гай, чоловіче, чи людина спроможна взагалі змінити та втекти від власної долі?..”
Богдан Теленько
На фото: меморіал пам’яті репресованих у Харкові