Цю чарівну жінку, з незмінною сонцесяйною усмішкою, щирим поглядом, нині вже знає вся Україна. Лідію Ільків, донедавна Ковпак, разом із чоловіком Ігорем Петровичем, полковником-медиком побачила країна у знаковій телепрограмі “Хоробрі серця” на каналі “1+1” як активних учасників Євромайдану, а згодом у захисті держави у війні на Донбасі.
Цю чарівну жінку, з незмінною сонцесяйною усмішкою, щирим поглядом, нині вже знає вся Україна. Лідію Ільків, донедавна Ковпак, разом із чоловіком Ігорем Петровичем, полковником-медиком побачила країна у знаковій телепрограмі “Хоробрі серця” на каналі “1+1” як активних учасників Євромайдану, а згодом у захисті держави у війні на Донбасі.
Для “Проскурова” Лідія Володимирівна також не чужа, адже нас єднає тривале партнерство у домайданний період. Тоді ми з її ініціативи провели ряд цікавих патріотично-виховних заходів на базі ліцею №17, де вона донедавна працювала. А коли вибухнув столичний Майдан, де з 2 грудня 2013 року жінка постійно перебувала, хіба що з перервами на поїздки у Хмельницький та проміжками між кількома відпустками, звичайно ж, за власний рахунок, які їй, що гріха таїти, не надто охоче давали, ми запрошували Лідію Ковпак неодноразово на свої сторінки. Майдан змінив не лише долю нашої країни, а й її особисте життя, тож коли вибухнула війна на Донбасі, вона вже не могла повернутися до звичайного укладу шкільного життя, якому віддала 20 років. Звичайно, у рішенні піти добровольцем до війська немало важило те, що її чоловік Ігор Ільків одразу після Майдану вирушив на фронт, відмовившись від статусу офіцера запасу, потрапивши на найгарячіші ділянки протистояння з ворогом. Лідія Володимирівна ще зуміла закінчити торік навчальний рік у ліцеї, а вже з 13 серпня 2014 року стала добровольцем Нацгвардії. Прибувши на навчальну базу під Києвом, через якихось кілька тижнів вже виконувала обов’язки старшого солдата-медпрацівника військово-польового госпіталю, який нині дислокується в Артемівську на Луганщині, за якийсь десяток кілометрів від передової. Госпіталем, власне, командує її чоловік, полковник Ільків, за плечима якого — унікальний досвід служби в багатьох гарячих точках у складі міжнародних сил ООН, Майдан, а нині вже фронт з російськими окупантами…
Минулої суботи Лідія Володимирівна після короткої відпустки знову рушила на місце служби, де з травня нинішнього року набула статусу відмобілізованого військовослужбовця. Ми ж, дізнавшись, що вона прибула у рідний Хмельницький, не могли не запросити її до розмови. Хоча, зізнаємося, це нелегко було зробити, бо “відпускниця”, окрім родинних справ, не менше займалася підготовкою власного гуманітарного конвою на Артемівськ. Щоправда, встигла зустрітися, попри літні канікули, і зі своїми учнями та колегами, не оминула і ряд владних кабінетів та партійних і бізнесових офісів, вирішуючи питання своєї гуманітарки.
“Прошу вас у підготовці публікації зменшити до нуля пафос характеристик усього, що пов’язане з моєю скромною участю в АТО, — лише попросила на прощання. — Адже не мене одну покликав спершу Майдан, а потім війна на Донбасі. Герої там ті, хто на передовій, хто зі зброєю в руках захищають рідну землю. Такі, як я, лише прагнуть їм допомогти”.
Зрозуміло, у розмові більше говорила про своїх колег з госпіталю, про чоловіка, який зумів там, на передньому краї, створити унікальний медичний підрозділ, якого досі не передбачено жодним армійським штатом та без якого важко нині уявити, скажімо, як розгорталися б події в Артемівську в лютому, коли українські силовики змушені були залишити після запеклих боїв Дебальцеве. Якраз Артемівський госпіталь нацгвардійців, що встиг на той час обжити запущені приміщення колишньої місцевої залізничної лікарні, став порятунком для сотень українських воїнів, адже саме тут їм надавали першу невідкладну медичну допомогу.
“Те, що зробив тоді наш невеличкий колектив, наші лікарі, без перебільшення, є подвигом, — не без гордості говорила Лідія Володимирівна, з жалем зазначаючи, що й досі статус госпіталю не визначений до кінця, хоч і вважається він найкращим на фронті серед подібних польових медичних частин. — У лютому тут не вистачало лікарів, насамперед хірургів, у той же час у Петриківцях під Києвом більше сотні таких потрібних фронту медиків тримали на навчанні…”
Лідія Ільків, як ми розуміємо, цілком має моральне право говорити і про це, адже армійська бюрократія нині обурює не лише її. В силу обставин саме їй доводиться нині більше часу приділяти зв’язкам з волонтерами, бо, виявляється, госпіталь в армійському штаті числиться лише медичною ротою, тож про харчування пацієнтів вони змушені дбати самі, не кажучи вже про інші проблеми.
“Дивуюся витримці свого чоловіка, який у власному військовому житті багато бачив, — ділиться Лідія з нами. — Дехто у таких обставинах опустив би руки, а Ігор Петрович зумів організувати автономне забезпечення госпіталю усім необхідним, перетворивши заклад у дієвий військово-медичний підрозділ, бригади якого постійно на передовій. Нині у Києві він ініціює створення кількох військових госпіталів для реабілітації поранених”.
Із захопленням розповідає про колег-лікарів, які прибули в польовий госпіталь з Хмельниччини. Це — хірург Хмельницької районної лікарні Микола Щенсневич, хірург Кам’янець-Подільської міської лікарні Мирослав Смотров, медпрацівниця Олена Овсієнко, яка не без впливу Лідії Володимирівни змінила статус волонтера на обов’язки госпітального санітара.
“Унікальні це люди, — зауважує. — Хоча не секрет, що багато з цивільних медиків, яким приходять повістки в армію, у різний спосіб симулюють. Є інформація, що в області з тієї хвилі мобілізації, в яку потрапили наші лікарі, лише троє з 56, які отримали повістки, опинилися в армії…”.
На запитання, що найбільше вражає в зоні АТО, Лідія без роздумів говорить: “Люди, яких я там побачила й зустрічала у різних ситуаціях. Тішить те, що потроху прозріває місцеве населення, чимало з них нам щиро допомагають. Мабуть, в екстремальних обставинах війни тут викристалізовується нова якість нашої нації”.
Запитую, чому обрала собі позивний “Олівія”? Виявляється, розгадка дуже проста, адже складається з перших складів імен її дітей: сина Олександра та доньки Вікторії. Вони уже доволі самостійні, хоча не перестають перейматися маминим вибором змінити школу, якій віддала багато років життя, на армію та фронт, водночас добре розуміють, що інакше вчинити не могла.
Про те, як служиться Лідії Ільків, доволі переконливо свідчать уже сім її нагород за конкретні дії, хоча вона обминає розповіді про історію цих відзнак, залишаючи їх для інших часів. Більше уваги звертає на такі “дрібниці” у госпітальному побуті, як можливість прийняти в актовому залі гостей з концертними виступами. З усмішкою оповідає, як до них після обстрілу Артемівська прибилася кицька Мира (від Мирослави), склавши пару котові Ростиславу, які стали улюбленцями колективу. Не секрет і те, що їх госпіталь — це, по суті, і логістичний центр медичної допомоги на цій ділянці протистояння з ворогом, і своєрідний пункт постачання продуктів та ліків. До речі, тут надають медичну допомогу при потребі і пораненим сепарам, хоча це вже тема для іншої оповіді з буднів Артемівського госпіталю.
Лідія Володимирівна квапилася того дня ще на кілька зустрічей у нашому місті, до людей небайдужих, які допомагали через неї госпіталю.
“Так, я могла й не йти в АТО. Та думала тоді, а як без нас там? Хоча й було відчуття, що це знаковий вибір для нас усіх”, — скромно відповість на запитання, яким бачить своє подальше життя.
А ще зізналася, що з часів Майдану веде особистий щоденник, якому довіряє свої найпотаємніші думки, сумніви. Ми ж сподіваємося, що уривки цього щоденника Лідії Ільків свого часу побачать світ і на сторінках нашої газети…
Б.Демків
На фото: Лідія Ільків у колі друзів-колег з Артемівського
військового госпіталю