Окрема сторінка історії краю — його старовірські традиції, адже після перших погромів старовірів ще за часів царя Олексія немало їх оселилося в цих краях. Тож не дивно, що місцеві покозачені старовіри, які належали загалом до старообрядців-безпопівців, так званої поморської або виговської згоди, стали опорою Булавінського повстання. А після його розгрому частина з них на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим піддалася під руку турецького султана, перейшовши на Кубань, яка тоді була у володіннях кримського хана. Туди Некрасов вивів, за різними джерелами, від 8 до 15 тисяч козаків-старовірів разом із сім’ями. На Кубані, як відомо, на той час уже оселилися ті козаки-старовіри, які піддалися під руку хана, втікаючи від гонінь російських царів ще у 1690-х роках, тож разом вони створили перше Кубанське козацьке військо, яке очолить харизматичний отаман Некрасов.
Окрема сторінка історії краю — його старовірські традиції, адже після перших погромів старовірів ще за часів царя Олексія немало їх оселилося в цих краях. Тож не дивно, що місцеві покозачені старовіри, які належали загалом до старообрядців-безпопівців, так званої поморської або виговської згоди, стали опорою Булавінського повстання. А після його розгрому частина з них на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим піддалася під руку турецького султана, перейшовши на Кубань, яка тоді була у володіннях кримського хана. Туди Некрасов вивів, за різними джерелами, від 8 до 15 тисяч козаків-старовірів разом із сім’ями. На Кубані, як відомо, на той час уже оселилися ті козаки-старовіри, які піддалися під руку хана, втікаючи від гонінь російських царів ще у 1690-х роках, тож разом вони створили перше Кубанське козацьке військо, яке очолить харизматичний отаман Некрасов.
Відступивши на Кубань, некрасівці не склали зброю, адже відомі походи отамана на Дон, Волгу аж до Харкова в 1711, 1713, 1717 роках, під час яких його козаки нещадно розправлялися з царською адміністрацією, поміщиками, зокрема і з тими донськими старшинами, які зрадили Булавіна. Тож Некрасов, як і гетьман Пилип Орлик, до останнього подиху боровся з російським царатом, залишивши головний для своїх послідовників заповіт: ні за яких умов не йти на компроміс з російськими царями.
А ще для історії вони обидва залишили дві унікальні пам’ятки, з яких ми нині більше знаємо про “Конституцію Пилипа Орлика”, хоча не меншої уваги заслуговують відомі “Заповіти отамана Гната Некрасова”, які увібрали в себе 170 статей, що внормували життя та уклад цієї козацької спільноти на 245 років, власне, зберігши її як самобутнє суспільне явище до нинішнього часу.
Нітрохи не применшуючи історичне значення конституції гетьмана Орлика, все ж маємо визнати, що вона залишилася для нас радше політико-теоретичним артефактом, який засвідчував, безперечно, високий рівень суспільно-політичної культури та устремлінь української козацької еліти, традиції козацьких вольностей на початок ХVІІІ століття. Природна історична тяглість цих державницьких засад закріплювалася українцями в угодах з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією, Швецією й іншими тодішніми європейськими державами, з якими наші предки мали в різні часи дипломатичні чи союзницькі зносини, або ж, як це було не раз у випадку з Польською короною, відстоювали їх у кривавому протистоянні. Проте саме московська деспотія покладе край усім сподіванням українців на очікувані дружні і союзницькі взаємини з російськими царями. Першим це зрозуміє гетьман Хмельницький, якому через передчасну кончину не вдасться звільнитися від московської залежності, а його наступники, що на лівому, що на правому берегах Дніпра, хіба що за винятком гетьманів Івана Виговського та Петра Дорошенка, торгуватимуть тими вольностями з Москвою задля власних інтересів. Практично останнім, хто підніметься на рівень гетьмана Богдана, буде Іван Мазепа, бо недарма ж народ сказав — від Богдана до Івана не було в Україні гетьмана! — та його наступник Пилип Орлик, який і впорядкує ці козацькі вольності окремим документом, що стане своєрідним ідеалом для тодішньої козацької еліти, яка в переважній більшості своїй перейде на службу Російській імперії. У тодішній суспільній практиці відголосками в дотриманні цих козацьких прав і свобод були зносини з Петербургом коша Війська Запорозького аж до Петра Калнишевського. А ще бачимо їх у збереженні козацького суспільного укладу життя на території Гетьманщини, якому буде покладено край, як тільки-но на російський престол міцно всядеться німкеня Катерина ІІ, яка щодо України ідеально реалізує невмолимий закон російської імперської деспотії, знищивши за короткий час усі прояви козацьких вольностей та свобод…
Водночас “Заповіти отамана Некрасова”, нехай і для невеликої за чисельністю козацької спільноти старовірів, об’єднаної єдиним релігійним укладом, стануть основними засадами суспільного життя аж до наших часів. Основний з них Гнат Некрасов, який загине в бою з царськими військами в 1737 році, був зведений до інвективи: “Царизму не підкорюватися. При царях у Росію не повертатися”, чого, власне, чітко дотримувалися його нащадки, яких “конституція Некрасова” вберегла від асиміляції з турками, хоч після підкорення Росією Кримського ханства вони майже всі покинули Кубань, оселившись у двох турецьких ареалах — спершу на Дунаї поруч з єдиновірцями-липованами, а згодом значна частина з них перебралася в Малу Азію, де поселиться біля озера Мейнос неподалік Егейського моря.
Відомо, що кримські хани і турецькі султани дуже цінували козаків-некрасівців у своєму війську: хан Менглі-Герей довіряв особисту охорону тільки сотні “гнат-козаків”, як їх називали у турецькій армії, де їм було довірено оберігати державну казну, охороняти прапор султана й займатися польовою розвідкою, хоча вони застерегли в султана собі право не брати участі в боях з єдиновірцями.
Духовними підвалинами цієї козацької спільноти були старообрядна православна віра та звичаєве козацьке право, що лягли в основу заповітів Некрасова. В цій общині всі її члени зобов’язані були триматися “істинно-православної старої віри”, під страхом смерті у них каралися шлюби з іновірцями, з якими спілкування передбачалося тільки при потребі. Як відомо, на Дунаї вони постійно конфліктували з українськими козаками Задунайської Січі в боротьбі за родючі землі та пасовища, в результаті чого після цих кривавих протистоянь, які підігрівав між ними й офіційний Стамбул, частина з них переселилася до озера Мейнос, а решта переміщалася зі старовірами-липованами, які досі живуть на Буковині та Одещині.
Вперше частина їхніх нащадків спробувала повернутися в Росію у 1912 році, проте царський уряд дав їм дозвіл селитися на території Грузії, звідки більшість у 1918 році перебралася на Кубань, а вже друга хвиля переселення “мейноських” некрасівців припадає на 1962 рік за часів Микити Хрущова, який дав їм можливість оселитися на Ставропіллі, і навіть під час своєї нещадної боротьби з церквою особисто дозволив збудувати старобрядницькі храми. Зрозуміло, що повернення цієї групи некрасівців було організоване Москвою з політичних мотивів, адже ті на той час розглядали версію з власним переселенням усією общиною до США, куди таки переїде понад дві сотні їх сімей, де вони знайдуть підтримку в тамтешніх старообрядців та американського уряду.
На сучасній Луганщині про старовірів нині нагадують хіба що топонімічні назви сіл. Хоча досі тут збереглося, як і у Донецькій області, по дві громади старовірів-безпопівців так званої поморської або виговської згоди. Заснував її легендарний монах Корнилій Виговський ще у 1694 році після відомого Новгородського собору старовірів, який явно походив з України.
Збереглося нині на Луганщині, в Перевальському районі, старовірське селище Городок, де живуть нащадки старообрядців, які селилися на Слобожанщині в різні часи, хоча першими сюди прийшли старовіри з Підмосков’я, а згодом з Чернігівщини. Тож донині селище ділиться на дві частини — руську, звідки зазвичай шлюбують дівчат, і українську, яка постачає наречених, де й досі існує в законсервованому вигляді давній підмосковний діалект.
Взагалі ж історія чи не кожного з населених пунктів Луганщини — то окрема захоплююча краєзнавча оповідь з часів покозачення Слобожанщини. Валуйське, Кондрашівка, Трьохізбенка, звідки родом Кіндрат Булавін, Станиця Луганська, Кримське, Артемівськ-Бахмут, Слов’янськ — Тор на Донеччині, — це ті населені пункти, де нині триває протистояння з російськими окупантами й сепаратистами. А для істориків — це унікальний пласт минувшини цього краю, про яку, на жаль, мало ще знає місцеве населення, відчуваючи, здається, історичну спорідненість зі своїми предками більше на генетичному рівні. Досить задуматися бодай над походженням історичної назви міста Слов’янська Тор, яка побутувала в ті часи і яке, до речі, тісно пов’язане з героїкою Булавінського повстання та отаманом Некрасовим. Чому б не припустити, бодай для туристичної інтриги, що історична назва Тор має нормандське походження, адже так називався верховний бог скандинавів? І врешті-решт, чому ж не повернути цю загадково-містичну історичну назву цьому славному місту, яке чомусь місцеві жителі перекрутили на російський лад, називаючи у просторіччі його “Славенськом”?
Тож чи повинні ми дивуватися, що спершу царат, а згодом комуністи всіляко старалися нищити усі засади українства на Слобожанщині.
З цього трагічного літопису і переселення в середині ХVІІІ століття в ці краї сербів, які втікали від турецької неволі, яких доволі успішно царат використав у своїх планах колонізації земель Війська Запорозького. Це декого з нинішніх нащадків, які залишилися компактно жити хіба що у Слов’яносербському районі Луганщини, частина населених пунктів якого окупована росіянами та сепаратистами, а ще частина увійшла тимчасово до складу Старобільського району, пробує використовувати Кремль у своїй війні в українському Донбасі, заразом закликаючи націоналістів з самої Сербії вставати на захист колишніх співвітчизників, яким нібито загрожує українська влада. Відомо, що серед російських найманців-відморозків є й такі псевдодобровольці…
Щось подібне тут відбувалося і в часи утвердження Української Народної Республіки, коли багато жителів цього краю добровільно влилися в її армію та протистояли спершу донській добровольчій армії білих, потім червоним, водночас пробуючи напоумити анархічну стихію Махна, який врешті-решт і сам поплатився через свою національну невизначеність та світоглядне сум’яття…
Адже це тут, на Слобожанщині, наприкінці 1917-го з ініціативи Симона Петлюри було створено легендарний Гайдамацький кіш армії УНР, значну частину якого склали донецькі шахтарі та який уже в січні 1918 року придушив більшовицький заколот у Києві на заводі “Арсенал”. На той час то був елітний військовий підрозділ Центральної Ради, створений на базі Харківської військової залоги, якою керували Микола Чеботарів, багатолітній соратник і товариш отамана Гальчевського та керівник служби безпеки Петлюри, та не менш знаковий для тієї буремної пори отаман Омельян Волох, який походив з Донбасу…
Цей кіш, що після подій у Києві стане третім Гайдамацьким полком, який ще називали “червоними гайдамаками” за смушеві шапки та червоні шлики в уніформі його козаків, вкрив себе у тих національно-визвольних змаганнях неабиякою славою, адже це він з боями визволяв навесні 1918-го Донбас від червоних, до яких спершу потяглася частина шахтарів та які, дізнавшись, що полком командує такий же, як вони, отаман-шахтар Волох, а в його складі немало земляків, одразу покинули більшовиків і перейшли до “червоних гайдамаків”, характерною ознакою зовнішнього вигляду яких були обов’язкові оселедці на голові.
Звільнивши Донбас від червоних, не допускаючи на територію Слобожанщини дончаків-добровольців, військові підрозділи новоствореної армії УНР тоді надійно замкнули східний кордон України: 3-й Гайдамацький полк дислокувався у Слов’янську та на станції Микитівка, 1-й Запорізький корпус ім. П.Дорошенка стояв у Бахмуті, 4-й Запорізький полк ім. Б.Хмельницького отаборився в Дебальцевому, а панцерний дивізіон у Краматорську, звідки вони оперативно контролювали кордон і всю територію краю, допомагаючи заразом шахтарям у відновленні роботи копалень. У листопаді 1918-го під час антигетьманського повстання “червоні гайдамаки” перейшли на бік Директорії та ще більше поповнилися добровольцями-шахтарями. Серед них був і молодий гайдамака, майбутній видатний поет Володимир Сосюра, котрому судилося згодом потрапити в “чотирикутник смерті” протистояння армії УНР з більшовиками на Поділлі та мало не загинути від рук біляків-слащовців у селі Коржівці на моїй Деражнянщині…
Власне, у цих краях ідейно зламається отаман Омельян Волох, виходець з шахтарської родини с. Білоцерківка Сватівського району на Донеччині, один із найвідоміших командирів армії УНР. Розчарувавшись у Петлюрі, він перейде на бік червоних, повторивши згодом долю отамана Юрка Тютюнника, який також перейде на бік більшовиків вже 1924-го, потрапивши в тенета провокації чекістів, які його згодом розстріляють. З колишнім отаманом Волохом як, зрештою, з багатьма іншими петлюрівцями, котрі добровільно перейшли на їх бік, більшовики побавляться аж до 1933 року, навіть доручаючи Волоху керівні посади. Але згодом отамана засудять на десять років таборів і відправлять на Соловки, де у жовтні 1937-го він загине від кулі чи довбні садистів чекіста Матвеєва у числі тих українських страдників “соловецького етапу”, яких таємно розстріляли чи закатували в Сандармосі.
Тож у мене нині з’явився ще один задум: якщо буде ще нагода відвідати Сандармох, встановити бодай на стовбурі однієї з тих струнких карельських сосен, неподалік від українського пам’ятника “невинно убієнним” і фото Омельяна Волоха. Був то направду неординарний чоловік, який, нітрохи не сумніваюся в тому, якщо за чимось шкодував на Соловках та перед смертю, то тільки за тим, що не потягнув за собою на той світ більше більшовиків, яким повірив у час зневіри, занапастивши власну душу. В якій із тих розстрільних ям Сандармоха знайшов прихисток його прах — нині, вочевидь, не віднайти, знаємо достеменно лише, що він покоїться десь у тайговому урочищі неподалік Медвежегорська поряд з тисячами останків таких же страдників, багато з яких також повірили облудливим обіцянкам комуністів та навіть вірою і правдою служили кремлівському мамоні…
Дуже шкода, що про подібні історичні факти з власної історії мало знає сучасний Донбас і дуже тішить, що хоч і поволі, але їх пробують нині відкривати місцеві патріоти. Бо таки з цього ряду поява пам’ятника на честь вояків Запорізького корпусу армії УНР у червні 2010 року в с. Можняківка на Луганщині на місці поховання цих героїв, які загинули, захищаючи ще кордони УНР, та багато інших подібних патріотичних свідчень…
А ще моїм відкриттям стане такий доволі дивний факт: особливий пієтет у Старобільську зберігається до Нестора Махна, який перебував тут на лікуванні після поранення, зокрема після того, як уклав з червоними угоду про спільні дії проти Врангеля. Як відомо, махновці самотужки взяли Перекоп, знищили там найдіє-здатніші сили білих, а більшовики їх підступно зрадили, про що Махно шкодував до самої смерті, картаючи себе за те, що не об’єднався з армією Директорії УНР.
Мабуть, сучасні місцеві жителі не надто переймаються подібними історичними уроками, проте з покоління в покоління передають легенду про те, що нібито десь у таємничих підземеллях зруйнованого жіночого монастиря Махно приховав свою казну. Нині про Нестора Івановича нагадує хіба що його бронзова фігура на балконі одного з будинків у центрі, на якого чи то з сумом, чи то з осудом дивиться Тарас Шевченко, доволі вдалий пам’ятник якого встановлено на “урядовій” площі Старобільська біля Будинку культури. Хтось каже, що саме з цього балкона батько Махно нібито виступав перед своїми відчайдухами, які йшли за ним у вогонь і воду, хоч вів він їх, по суті, в нікуди, задурманивши собі та їм голову ефимерними анархічними ідеями, які не мали жодного стосунку до історії та традицій визвольних змагань того народу, до якого належав. Хоча Махнові слід віддати належне в усвідомленні величезного прагнення своєї нації до волі, значна частина якої на просторах земель колишнього Війська Запорозького в його анархістському експерименті виявилася пропащою і деструктивною по своїй суті силою, що “допомогла” українцям змарнувати в тих національно-визвольних змаганнях свій черговий історичний шанс на утвердження власної держави, за що невдовзі вони вмилися кривавими сльозами під більшовицьким гнітом, врешті-решт, розділивши драматичну долю всієї України, поклавши на олтар цих перемог та поразок свої незліченні жертви в часи голодоморів, репресій, воєн, які принесла у цей край Москва…
Богдан ТЕЛЕНЬКО
На фото: поховання вояків Запорозького корпусу армії УНР у селі Можняківка Луганської області, котрі захищали державний кордон
у червні-жовтні 1918 року