“Коли засурмить сьомий Ангел” — так називається нова книжка Богдана Теленька, яка вийде друком невдовзі у кам’янець-подільському видавництві “Медобори-2006”. Її жанр найпевніше окреслює формат роману-есе, що складається з трьох частин: перша — “Соловецький лабіринт” — повість-есе, що вже виходила окремо і в цьому виданні значно доповнена автором; друга — “Хресна дорога України”, з якою у вигляді нарисів вже знайомі наші читачі, і третя — “Забутий шлях Слобожанщини”, уривки з якої ми публікуємо на своїх сторінках нині.
“Коли засурмить сьомий Ангел” — так називається нова книжка Богдана Теленька, яка вийде друком невдовзі у кам’янець-подільському видавництві “Медобори-2006”. Її жанр найпевніше окреслює формат роману-есе, що складається з трьох частин: перша — “Соловецький лабіринт” — повість-есе, що вже виходила окремо і в цьому виданні значно доповнена автором; друга — “Хресна дорога України”, з якою у вигляді нарисів вже знайомі наші читачі, і третя — “Забутий шлях Слобожанщини”, уривки з якої ми публікуємо на своїх сторінках нині.
Уже більше року минуло, як на Донбасі ятрить кривавими ранами війна з Росією, котру невідь з яких кон’юнктурних міркувань нинішнє керівництво країни називає на міжнародному рівні антитерористичною операцією, хоча для внутрішнього вжитку таки не соромиться називати все, що там відбувається, війною, якій нібито не видно вже кінця, на що, очевидно, сподіваються у Кремлі. Здається, що так уже нині починають мислити і перші особи в Києві, хоча добре знаю, що так не думають ті, хто взяв до рук зброю на захист рідної землі.
Перед очима десятки похоронних церемоній у рідному місті, коли доводилося ховати загиблих на Сході земляків, серед них кілька хлопців, яких знав особисто. Часто подумки повертаюся до розмов про цю війну з переселенцями з різних місць Донбасу, з тими, хто пройшов фронт, пригадую безпосередні зустрічі з багатьма з них на передовій, біля блокпостів на Луганщині, куди стараюсь їздити волонтером. І все частіше задумуюся над фатальною дилемою з існуванням нині цих двох реальностей у житті своєї країни, які аж ніяк віртуальними не назвеш: перша — то життя на фронті та прифронтових територіях, а друга — те, що бачимо поза ними, і основне — що вони між собою все більше контрастують…
Після загибелі на Майдані героїв Небесної сотні, здавалося, Москва мала б зрозуміти, що українці здатні на самопожертву, не зупиняться ні перед чим, захищаючи власну незалежність та гідність. Та, видно, там діє інша, сатанинська логіка, адже її нинішні володарі, мабуть, краще, ніж ми, знали, в якому жалюгідному стані перебували наша армія, спецслужби, суспільні інституції, на яких повинен триматися державний організм, який за часів режиму Януковича перетворився у бутафорію. Прорахувалися в Кремлі в основному, не взявши до уваги духовні фактори, які є справжніми, а не надуманими скрепами нашої нації, на яких тримаються патріотизм, волелюбність, гідність українців, бо подібні моральні категорії там, де завжди робилася ставка на ниці інстинкти й обман, не зрозумілі. Словом, Москва знову, як уже не раз бувало у нашій історії, прорахувалася щодо України, проте не відмовилася від тиску грубою силою, цинічними провокаціями, підключивши всі свої ресурси впливу на наш політикум, задіявши на повну силу й п’яту колону, яка підняла голову по всій країні, а заразом і запустила давно розроблені нею сценарії прямої агресії. Спершу без бою впав Крим, бо у лідерів післямайданної влади не було ні рішучості, ні політичної волі на вияв хоч якогось опору там, де можна було спробувати зупинити ворога, який тільки входив у смак експансії.
Ганебний відступ з Криму, втрату флоту ми проковтнули, бо, зрештою, реальною силою у нас там були лише беззбройні кримські татари та нечисленні проукраїнські середовища, а на місцеву владу автономії сподіватися також не доводилося. Надій на міліцію, спецслужби не було взагалі ніяких, бо вони були більше націлені на те, щоб протистояти кримськотатарській спільноті, а не протидіяти окупантам і сепаратистам. Армія, прикордонники, флот не одержували чітких наказів з Києва, хоч вистачало і тих, хто одразу підняв руки перед окупантом, бо душа їх ніколи не була українською. Шкода говорити про все, що відбувалося на півострові, а далі провокувалося по всій Україні й обернулося великою кров’ю на Донбасі, у що б вилитися усі сатанинські задумки Кремля, якби не спрацювали наші одвічні національні обереги.
Та ось уже рік минув, а той кремлівський Деміург досі ще не напився нашої крові, кидає у полум’я загарбницької війни і дітей свого народу, який у його гріховних руках усе більше стає неправедним знаряддям диявольських задумів, що пробуджують з самісінького дна людської гріховності у вчора ще нібито братніх росіян найтемніші інстинкти україноненависницької ксенофобії…
Ці тривожні почуття по-особли-вому гостро відчував на цвинтарі в далекому і водночас такому вже близькому та рідному мені віднедавна Старобільську. У це місто, що нині в прифронтовій зоні нашої боротьби за український Донбас, потрапив уперше в січні цього кривавого 2015-го, відвідавши одразу ж по приїзду з друзями куточок місцевого цвинтаря, де на двох клаптиках землі поміж стрункими соснами розмішено чотири десятки безіменних могил, на яких замість прізвищ героїв хіба що номер поховання. Всі вони загинули ще торік під містом Щастя, яке носить для їх трагічної долі мало не знущальну назву. Спершу на цьому кладовищі поховали дванадцять бійців, які загинули поблизу того міста у різних боях, а потім тут знайшли останній прихисток двадцять вісім бійців з вісімдесятої аеромобільної бригади та батальйону “Айдар”, які полягли між Металістом та Щастям п’ятого вересня, серед яких було і кілька уродженців Хмельниччини. Двох з них тільки недавно, після того, як зійшлися результати генетичної експертизи, поховали в ріднім краї, а ще на чотирьох таких результатів обстеження поки що немає, хоча їх рідні досі сподіваються, що вони, нехай і в полоні, але живі. Не відаю, за яким законом долі неподалік від них знаходиться кілька десятків могил меморіалу жертв комуністичних репресій з концтабору польських військовиків, які перед війною утримувалися у колишньому жіночому Свято-Скорботному монастирі, відродженого тільки з настанням української незалежності…
Саме Старобільськ його жителі здавна називають душею Луганщини, про що не менш авторитетно засвідчує і визначний український етнограф Олекса Воропай, який у своїй унікальній книжці “Звичаї нашого народу” якраз зі Старобільщини зібрав унікальні записи про тамтешні обряди й традиції. Тож недарма цей край вважається одним із історичних центрів Слобідської України, яка і далі межує з російським кордоном, хоч колись ці території були пограниччям між землями Військ Запорозького та Донського, які до утвердження тут влади московських царів не надто різнилися національним складом і побутом.
Нині до Старобільського району долучено і ряд місцевих рад Новоайдарівського та Слов’яносербського районів, адже цей край та його центр живуть за прифронтовими законами, ознаки чого тут видно повсюди. Те, що в’їжджаючи у прифронтову зону, одразу зрозумієте, побачивши перші блокпости на автотрасі вже біля райцентру Купянськ, що поблизу кордону Харківщини та Луганщини. На під’їзді до луганського Сватового, навіть оглянувши побіжно блокпости на околиці цього міста, безпомилково можна зрозуміти, що недалеко тривають бойові дії. А відрізок дороги між цим райцентром та Старобільськом нині неабияке випробування для будь-якого транспорту, бо і так не ідеальна автотраса розбита військовою технікою до краю. Наші друзі у Старобільську у січні жартували з цього приводу, що нам дуже пощастило, бо сніг прикрив усі найглибші ями на трасі, в чому мав нагоду переконатися вже на початку квітня. Хоча невдовзі ми зуміли прокласти новий, трохи безпечніший автомаршрут до цих країв в обхід траси на Купянськ, відмовившись від проїзду прямою автотрасою до Сватового зі Старобільська, обравши шлях на Сєвєродонецьк, Кремінну, а вже потім у напрямку до Харкова через Ізюмщину…
На півночі Луганщини ці траси недарма називають дорогами життя і дуже хвилюються через можливу загрозу прориву ворога на лінії фронту біля Щастя, що південніше від них, поблизу річки Сіверський Донець, який також відіграє велику оборонну роль від посягань російських окупантів та їх найманців, котрі час від часу пробують форсувати річку у різних місцях.
Не меншу оборонну і комунікаційну функцію тут виконує річка Айдар, що протікає повз Старобільськ, огинаючи його праворуч і впадаючи у Сіверський Донець, який у свою чергу є притокою Дону. Айдар — справжня природна перлина цього краю, справедливо вважається однією з найчистіших річок України, давши недавно назву й одному з найвідоміших добровольчих батальйонів у цій зоні АТО, який у найкритичніші ча-си, по суті, допоміг утримати Старобільськ від російської окупації та сепаратистів, настрої яких тут нині вже не надто поділяє місцеве населення.
Адже і в Старобільську був свій “чорний” період, коли сепаратисти пробували провести тут так званий референдум з визнання ЛНР і навіть вивісили свій прапор над райдержадміністрацією, який провисів тут зо три дні. До честі місцевої громади, насамперед місцевих фермерів, які організували самооборону, місто і район не піддалися на ці провокації та втримали тоді ситуацію в конституційному полі, довівши на ділі те, що історична україноцентричність цього краю є справжньою, а не надуманою. Приємно було побачити, як чітко нині у цих краях працюють наші військові та нацгвардійці не лише на великих блокпостах, але й охороняючи мости, зокрема через річку Красну і той же Айдар. Власне, військові у місті та його околицях помітні одразу, проте їх місцеві сприймають уже як своїх, добре зрозумівши, що саме від цих людей у камуфляжній формі, часто зі зброєю в руках, нині залежать мир і спокій у краї, жителі якого й ті понад шістнадцять тисяч переселенців з окупованих територій Луганщини, яких прийняла Старобільщина, на собі вже відчули, що насправді несе їм “рускій мір”, реалії якого нічого спільного не мають з вигадками його кремлівських ідеологів…
Взагалі ж у цьому місті справді вистачає своїх історичних загадок і контрастів, в яких і криється, мабуть, його таємнича слобожанська душа. Адже історія Старобільщини — взагалі окрема тема, бо якраз тут, на краю Дикого Поля, гартувалася слобожанська козацька вольниця. Не дивно, що саме тут восени 1707 року вибухнуло козацьке повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна, яке вартує, як на мене, особливої уваги з огляду на його історичні уроки, які не менш актуальні і для сучасної України.
У той час приводом для повстання “верхових” козаків та вільних поселенців Слобожанщини, територія яких простягалася по Сіверському Донцю, у слободах по річках Хопра, Медведиця, Бузулук, що були своєрідним кордоном між землями Військ Донського та Запорозького, де здавна селилися втікачі з інших регіонів України та Росії, стала спроба царя Петра І силою повернути звідти колишніх кріпаків-втікачів. Хоча їх приборкання було лише формальним приводом. Адже після недавньої вдалої війни з турками на Приазов’ї Петро вирішив нарешті накинути вуздечку покори на цей, по суті, непідвладний йому край.
Власне, все, що передувало в тих краях Булавінському повстанню, як на мене, стало своєрідним прологом майбутнього знищення запорозької та донської вольниці вже наприкінці ХVІІІ століття, хоча цей кривавий та підступний задум Петербурга, який розтягнувся майже на століття, що за часів Петра, що пізніше, у часи царювання Катерини, писався ніби однією рукою, яка керувалася лише логікою імперської експансії Росії. Тоді ж події, що передували повстанню, розгорталися ніби за сценарієм, який царський двір програватиме практично протягом наступного столітя не один раз. Сказати, що на Запорізькій Січі чи на Дону не було людей, які не усвідомлювали і тоді, і пізніше підступність російських царів, не можна, та то був ніби якийсь злий фатум, що затуманював час від часу голови більшості їх козацької старшини, яка, навіть ревно служачи царському престолу, все одно завжди опинялася в програші.
Тоді ж завдяки успішному походу військ Петра І на Азов, взятого у турків завдяки козацькій потузі, а невдовзі будівництву на землях Війська запорозького міста-фортеці Таганрога, Дон та Слобожанщина опинилися в тилу колишньої лінії протистояння з турками. Не дивно, що Петербург вирішив там, особливо після розгрому повстання козаків у 1705 році в Астрахані, ввести свої порядки. Та на Слобожанщині царське військо зустріло неочікуваний для нього запеклий опір і було нищівно розгромлене доволі строкатим військом отамана Булавіна, власне, неподалік нинішнього Старобільська. Кіндрат Булавін на той час був отаманом на соляних промислах Бахмута, нинішнього Артемівська, на які посягали царські чиновники та донська старшина, яка була його найлютішим і найпідступнішим ворогом.
Перша перемога над царськими військами отамана Булавіна під станицею Стара Біла, біля Шульгин-містечка стала лише початком тривалої запеклої боротьби повстанців з Петербургом, який невдовзі пришле сюди нові війська, до яких долучаться козаки донського отамана Лук’яна Максимова, які спершу завдадуть булавінцям поразки. Тож Булавін змушений був спочатку відступити, поїхавши з частиною найвірніших соратників шукати допомоги на Запорозьку Січ. На його щастя, там антицарські настрої вже зашкалювали, тож з новообраною страшиною він укладає таємну союзницьку угоду, в якій було записано: “друг за друга стоять твердо і радєть одностайно”. Отаман, створивши біля Звонецького порога на Дніпрі, що поблизу Кодака, власне укріплення, яке навіть дістане назву Звонецької Січі, до весни набрав з добровольців поважну військову потугу, з якою знову рушив на Слобожанщину та Дон. Вже з березня 1708 року Булавін розпочав новий наступ на південні землі російського царства, його війська пробують оволодіти Тулою, Самарою, а 12 травня він входить у столицю Війська Донського Черкаськ, де його підтримали найбідніші козаки. Отаман Максимов разом з кількома старшинами був страчений повсталими, а Булавіна проголошено верховним отаманом Війська Донського. Повстання охоплює 43 повіти російського півдня, отамани Голий, Безпалий, Рубець, Некрасов, Щербак зі своїми загонами підіймаються вверх по Волзі, оточивши Азов, Саратов, Царицин. Петро І, який спершу недооцінив Булавіна, зосереджує проти повстанців неабияку військову потугу, серед якої і два слобожанські полки Івана Мазепи (!), який на той час, на відміну від запорожців, ще хитався зі своїм рішенням щодо виступу проти Москви і “дозрів” з цим рішенням лише через якихось три місяці, у жовтні 1708-го. Щоправда, існує версія, що нібито Іван Степанович пробував підтримати Булавінське повстання, проте той факт, що його слобідські полки, до яких долучиться й Ізюмський полк, беруть участь у придушенні повстання, беззаперечний.
Звичайно, історія не має умовних відмінків, тож нині можна тільки уявити, які наслідки мав би реальний союз Мазепи з Булавіним та “своїми” ж запорожцями в протистоянні Москві ще влітку цього року, коли повстання Булавіна було в розпалі, не сталося ще підступного заколоту зрадливої донської старшини проти отамана в Черкаську, під час якого він загинув з шаблею у руці. Як відомо, труп отамана було відвезено аж до Азова, де привселюдно над його останками позбиткувалися кати, відрубавши в трупа голову, яку треба було зберегти до особливої вказівки царя, а “тєло єго за ногу повєшєно…”. І нині холоне кров від того, як царські карателі знущалися над повсталими та жителями містечок і слобідок над Сіверським Донцем, Айдаром і Деркулом, яким не було пощади, тіла багатьох пускали на плотах по Донцю. За приблизними підрахунками, царські карателі знищили понад 29 тисяч жителів тамтешніх слобідок та понад сім тисяч козаків…
Богдан ТЕЛЕНЬКО
(Далі буде)
На фото: пам’ятник Кіндрату
Булавіну у Трьохізбенці