Мені відчинив двері середнього зросту, кароокий, сивий чоловік. Прийнявши запрошення господаря, заходжу в квартиру. Перш, ніж почати розмову про бойовий шлях Івана Бабака, звертаю увагу на вішалку, де акуратно висить генеральський кітель. На ньому 40 урядових нагород, зокрема ордени Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, “Знак пошани”, дві медалі “За відвагу”, а ще значок “Майстер водіння танків”. Все це красномовно свідчить про високий професіоналізм господаря.
Мені відчинив двері середнього зросту, кароокий, сивий чоловік. Прийнявши запрошення господаря, заходжу в квартиру. Перш, ніж почати розмову про бойовий шлях Івана Бабака, звертаю увагу на вішалку, де акуратно висить генеральський кітель. На ньому 40 урядових нагород, зокрема ордени Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, “Знак пошани”, дві медалі “За відвагу”, а ще значок “Майстер водіння танків”. Все це красномовно свідчить про високий професіоналізм господаря.
Був приємно здивований, що стіни коридора й кімнати від підлоги до стелі в картинах, виконаних олійними фарбами: пейзажі, портрети, натюрморти… Їх автор пояснює, що більша частина виконана з натури, інша — копії картин Левітана, Куїнджі, Шишкіна. Виявилося, що чоловік малює з дитинства. Починав з малюнків вугіллям (по-сучасному “графіті”) на стінах сільської хати на Київщині. Невелика картина з зображенням селянської хати, де в 1923 році він народився і провів дитинство, — одна з найдорожчих серцю Івана Бабака, котра постійно повертає його в далеку юність… Милують око “Осінь”, “Зима”, “Букет”, “Кавуни”, “Канадський клен”… Турбують і хвилюють душу полотна “Не плач, діду”, “Не пройдеш, гаде!”. Частина цієї колекції побувала на двох персональних художніх виставках у місцевому музеї.
“Мій співрозмовник, напевно, людина ерудована”, — подумав я, розглядаючи його полотна. І не помилився. Яких тільки питань ми не торкалися, розмовляючи протягом трьох годин. Але переважна більшість з них все-таки стосувалася війни, адже Іван Бабак — учасник бойових дій фактично від початку до кінця: з 23 червня 1941 року і до 9 травня 1945-го. І весь цей час на фронті, віч-на-віч зі смертю.
Ось що розповів він мені про свої фронтові шляхи:
“Закінчивши в 1941 році Ржищівське педучилище, пішов добровольцем в армію. Навчався в Київському танковому училищі. Ще курсантом брав участь в обороні Києва, яка тривала 72 доби. Це дозволило на два місяці затримати наступ фашистів.
А згодом, після прискореного випуску, була Курська битва, яку інакше, як м’ясорубкою, не назвеш. Тривала 50 днів і ночей. У ній отримав три найважчі поранення. Нетривале перебування в медсанбаті, згодом — в одному фронтовому госпіталі, іншому… Там мене знайшла перша нагорода — медаль “За відвагу”.
Далі — запекла битва за Нарву, яку Гітлер назвав “воротами в Німеччину”. За його наказом естонське місто було укріплене так, що вважалося нездоланним. Півроку бомбили його наші літаки, півроку стирали з лиця землі. Бої велися безперервно, вдень і вночі. Досить сказати, що в 45-му гвардійському танковому полку, в якому я служив заступником командира роти з технічної частини, в ході цієї операції змінили три склади танків. Там я був двічі поранений. 26 липня 1944-го, коли наші війська нарешті звільнили Нарву, від неї залишилися лише купи битої цегли й вирви від снарядів і мін. Якщо до війни в цьому місті налічувалося 32 тисячі жителів, то на час звільнення наші воїни виявили в підвалі зруйнованого будинку тільки двох стареньких бабусь. Більше в місті не було жодної живої душі.
За звільнення Нарви я отримав другу медаль “За відвагу”, а за звільнення столиці Естонії Таллінна — орден Червоної Зірки.
Ставши командиром танкової роти, брав участь у визволенні від фашистів острова Сааремаа і островів Моонзундського архіпелагу в Балтійському морі. День Перемоги зустрів біля Таллінна”.
Про те, якою ціною дісталася перемога у війні з фашизмом, красномовно свідчать статистичні відомості, якими досконало оперує Іван Іванович:
“Командир взводу піхоти тримався на фронті в середньому один тиждень і гинув або отримував серйозне поранення, командир стрілецької роти — приблизно два тижні, танкіст — півтора-два бої, льотчик — два-три вильоти. У ході війни лише офіцерів загинуло до мільйона (кожен третій не повернувся з бою), а солдатів — 75%. Щодоби війна пожирала 19040 людських життів. Безповоротні сумарні втрати радянської армії склали 8,7 мільйона осіб. А мені, можна сказати, пощастило: танкіст, а пройшов усю війну. Щоправда, з п’ятьма пораненнями, які й нині постійно нагадують про себе. Але, як бачите, залишився живим. Смерть, захлинувшись моєю кров’ю, пішла геть”.
Після війни Іван Бабак продовжував служити Батьківщині, а також учитися. У 1955 році закінчив інженерно-технічний факультет академії бронетанкових військ. Брав участь в арабо-ізраїльській війні 1967-1970 років.
Останні роки служив у Хмельницькому гарнізоні на посаді заступника командира 17-ї мотострілецької дивізії з озброєння.
“У міру своїх сил я і нині намагаюся працювати, — ділиться ветеран Іван Бабак, — як член обласної ради організації ветеранів України, член президії міської ради інвалідів війни. Крім того, очолюю раду ветеранів 17-ї гвардійської мотострілецької дивізії, дбаю про таких інвалідів, як сам.
Як активіст лекторської групи при музеї бойової слави 17-ї дивізії, постійно зустрічаюся з молоддю, розповідаючи про жахи війни і про те, що потрібно робити нині для зміцнення обороноздатності України.
І, звичайно ж, малюю. З етюдником не розлучаюся…”
Старожили стверджують: до похилого віку доживають, найперше, добрі, порядні, працьовиті й світлі голови. Все це про 92-річного генерал-майора Івана Івановича Бабака. І час над ним, здається, непідвладний.
Іван МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
секретар обласної організації Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України”