Поштова картка початку ХХ століття зафіксувала одне з найбільших та найсучасніших підприємств Проскурова того часу — паровий млин, збудований 1892 року поблизу цукрового заводу.
Поштова картка початку ХХ століття зафіксувала одне з найбільших та найсучасніших підприємств Проскурова того часу — паровий млин, збудований 1892 року поблизу цукрового заводу.
Борошномельна промисловість — одна з найважливіших в Україні галузей промисловості, яка має багатовікову історію. Поділля було одним із регіонів, де значного поширення набуло промислове млинарство. Водяні млини та вітряки зводилися фактично у кожному населеному пункті.
На середину ХІХ століття у Подільській губернії борошномельна промисловість за обсягом виробленої продукції була провідною галуззю, поступаючись лише цукроварінню.
Млини, до речі, як і цукроварні, розміщували переважно у сільській місцевості. Так, у 1867 році в межах Подільської губернії діяли 2693 млини, з них у містах — лише 141 млин, які виробляли менше десятої частини борошномельної продукції. Ще 240 млинів діяли у містечках, а 2312 (це майже 85%) — у селах.
Така велика кількість млинів у сільській місцевості пояснюється тим, що вони традиційно були складовою фактично кожного поміщицького господарства та доволі прибутковим підприємством для землевласників.
У містах млини належали переважно міщанам та купцям або міській громаді. Так, у Проскурові ще з XVIII століття діяли три водяних млини й усі вони належали місту. Міська влада віддавала їх в оренду та отримувала від цього прибуток. Найбільшим був Бузький млин — крупчастий, мав чотири постави та розміщувався на греблі через р. Буг. Два інші млини — Дубовий (дві постави) та Раковий (чотири постави) були прості, розміщувалися при ставках у однойменних приміських урочищах та давали прибутку до міської скарбниці дещо менше.
Значного розвитку борошномельна промисловість набула від середини ХІХ століття, що пов’язують з промисловою революцією в цій галузі та прокладанням залізниць. Це було характерно для всіх українських земель і насамперед для Поділля.
Наприкінці 1870-х промисловий переворот на Поділлі розпочався саме у харчовій галузі, у борошномельній промисловості означав впровадження у виробничий процес парової техніки та високопродуктивних вальцьових верстатів, які могли використовувати звичайні млини.
У 80-х роках ХІХ століття переробка збіжжя на Поділлі почала зосереджуватися на великих борошномельних підприємствах, а провідними центрами капіталістичного млинарства стали міста, де були найдосконаліші та найпотужніші парові машини.
До того ж у 1860-1870-х роках відбулися суттєві зміни в транспортній мережі Подільської губернії: були введені в дію залізниця Одеса-Балта та магістраль Балта-Жмеринка-Київ з відгалуженням на Проскурів-Волочиськ. Поява залізничного сполучення змінила географію розміщення провідних торгових та переробних центрів подільського збіжжя.
Такі центри стали ближчими до залізничних колій, якими було зручно відправляти зерно та борошно-круп’яну продукцію в інші регіони. Отож у містах з розвинутим транспортним сполученням — Проскурові, Вінниці, Могилеві, Балті виникають потужні млини.
Особливо вражає зростання борошномельного виробництва у Проскурові. Тут, як зазначено вище, з давніх часів діяли три міські млини, що задовольняли потреби міста й навколишніх сіл. Але після побудови у 1870 році залізничної станції, через яку з’явився зв’язок з Одесою, Києвом та Західною Європою, Проскурів поступово став провідним центром експортної торгівлі зерном.
Водночас набувала розвитку переробка зерна. У 1892 році купець Соломон Маранць спорудив великий паровий млин, на базі якого 1895 року створене перше в Проскурові акціонерне товариство — “Проскурівське товариство млинарського виробництва С.Г.Маранця” (до нього, крім парового млина, увійшла його ж фабрика перлових круп).
У 1893 році став до ладу другий паровий млин міщанина Менделя Лопатіна.
У 1898-ому на цих двох парових млинах працювали 70 робітників, виробництво продукції склало суму 155000 рублів, тоді як три водяні млини мали 14 робітників та виробили на 60980 рублів.
У 1909 році в Проскурові нараховувалося вже п’ять парових млинів, які виробляли продукції на понад півмільйона рублів. Проте найбільшим так і залишався паровий млин Соломона Маранця.
Сергій Єсюнін, історик,
співробітник Хмельницького обласного краєзнавчого музею