Спека у понад тридцять градусів, розпечений асфальт, пилюка і гарячий пісок, перевірки на блокпостах у зоні АТО, майже доба в автобусі і більше тисячі кілометрів від Хмельницького до Старобільська на Луганщині. А там — знайомі й зовсім незнайомі, але вже таки рідні люди. Оті, хто щоденно у спеці-пилюці-пісках, а ще — під обстрілами боронять мир на “великій землі”.
Спека у понад тридцять градусів, розпечений асфальт, пилюка і гарячий пісок, перевірки на блокпостах у зоні АТО, майже доба в автобусі і більше тисячі кілометрів від Хмельницького до Старобільська на Луганщині. А там — знайомі й зовсім незнайомі, але вже таки рідні люди. Оті, хто щоденно у спеці-пилюці-пісках, а ще — під обстрілами боронять мир на “великій землі”.
Артисти творчого волонтерського об’єднання “Мистецька подільська сотня” вкотре навідалися до наших бійців на Сході.
Офіційний візит хмельницької делегації до міста-побратима Старобільська передбачав співпрацю в благодійно-гуманітарній, діловій та мистецькій сферах. Природно, що наш колектив опікувався третім пунктом програми. Тож до однієї з військових частин у рамках цього візиту наш колектив завітав із концертом. Особливих подробиць у цьому матеріалі не буде. І не тому, що немає про що розповідати. Є! Але заради безпеки бійців маємо про все мовчати аж до перемоги. Хіба поділитися емоціями… Виявляється, зовсім незнайомі вояки можуть сприйматися як рідні люди. Виявляється, пробувши в розташуванні частини сім-вісім годин, починаєш бачити те, що приховане від стороннього ока, починаєш орієнтуватись і розуміти правила поведінки, маскування, правила їх непростого життя і служби. Життя, наче з паралельної реальності для нас, хто прибув з мирної території України, і зовсім буденного для бійців. Коли автомат — невід’ємний “аксесуар” справжнього чоловіка. Коли мобільний зв’язок повністю відсутній. Коли дорослий дядько носить у жмені цуценятко Нону, яку планує забрати додому після демобілізації. Коли слово “земляк” звучить, наче найкраща пісня. Коли троє хлопців під командуванням старшого кухаря готують їжу на всю братію, і жартома-всерйоз зазначають, що то їм таке покарання, бо ніколи вдома не допомагали куховарити дружинам.
Дякуємо нашим військовим за те, що вони бережуть Україну від ворога. Командиру — за гідність. Кухарям — за смачну їжу. А ще за особливий прояв поваги до дівчат із “сотні” — пляшку шампанського і полуниці. Дякуємо за неймовірну енергетику під час концерту, за те, що вояки не загрубіли душами, а навпаки — стали щирими, вміють радіти найменшим радощам і цінувати їх. Бережіть себе! Ще зустрінемося!
Як обіцяли свого часу при нагоді зустрічатися з бійцями з восьмого полку спецпризначення. Завітати до них з концертом цього разу не вдалося через об’єктивні причини. “У нас тут узагалі-то війна…” — ніби виправдовуючись, пояснили нам причину “не можна”… Проте перебувати у Старобільську і не здолати кілька кілометрів, аби побачитися з земляками, неприпустимо для справжніх друзів. Отож передали гостинці хлопцям з “вісімки”, поспілкувалися і — в дорогу!
Наступним пунктом у нашій поїздці значився госпіталь у Сватовому. Прибути з концертом до бійців, які проходять там лікування, наша команда мала намір ще під час першого візиту на Луганщину в квітні цього року. Тоді здійснити намір завадила сніжно-дощова і доволі зимна погода: виступати просто неба, коли з нього мрячить, не бачилося можливим. Зовсім інша справа, коли температура повітря перевалює за 30 з гаком; коли є колектив артистів-волонтерів, які дорогою додому буквально “з коліс” отримують дозвіл на проведення благодійного концерту; коли є бійці, яким зовсім не завадять позитивні емоції; коли знаємо, що в шпиталі працює санрота з Хмельницького; коли керівник цієї військово-медичної установи, земляк з Вінниці, усіляко сприяє тому, аби концерт відбувся… отоді все втілюється в життя якнайкраще! Бійці і медперсонал співали, танцювали, спілкувалися, фотографувалися, обмінювалися номерами телефонів з учасниками нашого колективу, дякували і запрошували приїздити знову. У свою чергу ми традиційно (повторюємо це під час кожного концерту) призначили місце зустрічі на Майдані Незалежності на концерті з нагоди нашої перемоги! Хоча, якщо зустрінемося раніше, радітимемо не менше. А ще було в цій поїздці багато автографів і побажань на прапорах, залишилося чимало спільних світлин, котрі тепер розлітаються, як-то мовиться, “на добру пам’ять”. Наші ж концерти залишились у записах на ґаджетах бійців, і тепер будь-якої миті ми знову будемо дивитися одні одним у вічі й посміхатися.
Ще відзначу справжню гостинність військових. Де б ми не перебували, нас запрошували до столу. Проста їжа, котрою харчуються бійці в частині і поранені хлопці в шпиталі, смакувала, наче вишукані ресторанні страви. У наметі чи просто неба ми залюбки ділили хліб-сіль з героями. Отримуючи забезпечення здебільшого від волонтерів, хлопці не ховають скибку хліба під подушкою, а діляться нею з місцевими, побратимами, приїжджими артистами. Адже всі ми — на одному боці, в одному умовному чи не зовсім окопі, на одній лінії вогню. Кожен виконує свою роботу в ім’я України.
Окремих слів подяки вартує водій Олександр Терлецький, котрий погодився на волонтерських засадах завести нас на війну автобусом підприємства “Пробудження” ХОТІ СОІУ.
Учасники “сотні”: співак, співорганізатор нашого колективу Віктор Шайда, солістка хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру Марина Українець, без п’яти хвилин дипломований магістр, співак Назарій Поляков, скрипаль-віртуоз Антон Вараниця, співачка, працівниця 42-го ГБО Kатерина Аргунова, авторка цього матеріалу та наш фотограф Петро Радушинський пообіцяли в наступній (чи наступних?) поїздках обов’язково вносити і сватівський госпіталь, і цю військову частину у план волонтерських концертів. Просто тому, що віднедавна там перебувають наші нові друзі, котрі чекають нас і зустрічі з якими ми прагнемо усім великим серцем нашої “сотні”.
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського