Днями відомий хмельницький волонтер Тетяна Юзепчук, голова громадської організації “Подих надії нації” повернулася з Києва, де брала участь у конференції, організованій громадськими організаціями NGO3.0 і ГО “Правозахисний центр “Поступ”, за підтримки представництва Європейського Союзу в Україні. Наша з нею розмова.
Днями відомий хмельницький волонтер Тетяна Юзепчук, голова громадської організації “Подих надії нації” повернулася з Києва, де брала участь у конференції, організованій громадськими організаціями NGO3.0 і ГО “Правозахисний центр “Поступ”, за підтримки представництва Європейського Союзу в Україні. Наша з нею розмова.
— Таню, враженнями від конференції ти одразу поспішила поділитися в соціальних мережах.
— Так, бо емоції мене переповнювали. Наша зустріч з колегами та експертами була досить продуктивною. Зібралися понад 100 лідерів громадських організацій та волонтерських ініціатив, що допомагають людям, постраждалим від війни в Україні. Організатори, я впевнена, що так думають усі мої колеги, зробили колосально потрібну справу, давши можливість нам обмінятися думками та напрацюваннями.
— Які питання стали предметом обговорення?
— Ми працювали в рамках теми “Люди і процеси в громадських організаціях”. Оскільки аудиторією конференції були громадські активісти, які систематично займаються гуманітарною, соціальною, медичною, психологічною, юридичною допомогою людям, яких торкнулася війна в Україні, то й говорили про те, як зробити, щоб енергія, яку віддаємо потрібній справі, не вичерпувалася, де шукати натхнення для результативної, тривалої діяльності, як уникнути виснаження або професійного вигорання.
Тобто, у будь-якому випадку зовнішні результати нашої роботи залежать від того, настільки правильно налагоджені внутрішні організаційні процеси в громадському формуванні. І якщо не приділяти належної уваги цим процесам, то будь-яку команду чи окрему людину можуть спіткати небезпечні хвороби: виснаження, неефективність, конфлікти, втрата мети, демотивація…
— Що вразило найбільше?
— Скажу відверто, вражена знайомством з прекрасними людьми, яких сьогодні об’єднала одна велика біда — війна на сході країни. До Києва з’їхалися волонтери з різних регіонів, зокрема із зони проведення антитерористичної операції: Луганська, Лисичанська, Старобільська, Маріуполя, Харкова. Під час реєстрації я познайомилася з дівчиною із Луганська, яка вже рік живе у Києві та допомагає переселенцям. Ми швидко знайшли спільну мову.
На мою думку, всі учасники зібрання поводилися досить просто, доброзичливо, мали позитивне налаштування на співпрацю. Особисто для мене цікаво було послухати поради експертів, як працювати в команді, як вибирати правильну тактику в роботі з людьми, мотивацію, мету, як психологічно налаштовуватися на довготривалу роботу, як зберегти баланс сил при активній волонтерській діяльності… З волонтерами зі Сходу обговорювали майбутню співпрацю, яка не повинна обмежуватися лише гуманітарною допомогою.
— Зустріч у Києві подарувала тобі, очевидно, багато знайомств.
— Мій блокнот переповнений прізвищами й контактними даними нових друзів з Краматорська, Харкова, Маріуполя, Луганська, Запоріжжя, Києва. Цілком можливо, що в майбутньому аналогічні конференції ми проводитимемо в своїх регіонах. Особисто я дуже хотіла б, щоб колеги зі Сходу приїхали до нас і на власні очі побачили, що ми, незважаючи на індивідуальність, дуже схожі, а головне — у нас єдина на всіх Україна. Домовились і про спільну працю, підтримку спільних проектів.
— Чи маєш уже якийсь конкретний на увазі?
— Я загорілася тим, аби в Хмельницькому з’явилася алея пам’яті героїв. Коли її озвучила серед колег-волонтерів, мене підтримали. Тепер треба втілювати задумане в життя. Думаю, що в рідному місті цей проект також підтримають.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Тетяна з новими знайомими волонтерами