Що є головним нині в роботі засобів масової інформації, працівники яких днями відзначатимуть своє професійне свято День журналіста? Це питання, мабуть, кожен, хто причетний до преси, так чи інакше ставить перед собою. Адже ті тектонічні суспільні злами, які переживає за останні два роки наша країна, не могли не позначитися і на діяльності медійної спільноти.
Що є головним нині в роботі засобів масової інформації, працівники яких днями відзначатимуть своє професійне свято День журналіста? Це питання, мабуть, кожен, хто причетний до преси, так чи інакше ставить перед собою. Адже ті тектонічні суспільні злами, які переживає за останні два роки наша країна, не могли не позначитися і на діяльності медійної спільноти. Зрозуміло, нашій читацькій та глядацькій аудиторіям усе, що відбувається за її лаштунками, деколи важко зрозуміти, хоча не секрет, що останнім часом дещо з цих процесів випливає на публіку загалом у вигляді, якщо не принципових дискусій, то дріб’язкових скандалів. І наша область тут не виняток, бо чого тільки вартий “прорив” обласного газетного офіціозу у з’ясовуванні стосунків зі своїми засновниками щодо власної професійної відповідності, зокрема вимогам свободи слова під час Революції гідності. Зізнаюся, не тільки в мене тоді були сподівання, що з цього конфлікту розпочнеться процес оздоровлення в нашому професійному цеху загалом, який на певному етапі мав би завершитися хоча б зміною керівництва обласної організації Національної спілки журналістів, яке під час Майдану повністю себе дискредитувало. Проте журналістська спільнота краю до цього, здавалося б, логічного кроку не дійшла, що лише зайвий раз засвідчує, наскільки неоднозначними є процеси, які відбуваються в нашому професійному цеху, що, як на мене, опинився нині не стільки на фаховому, як на світоглядному роздоріжжі, коли в ньому вже відчувається усвідомлення того, що по-старому, з усіма залишками “паркетної” та радянської журналістики не можна працювати, а піти шляхом демократичних стандартів не вистачає ні мужності, ні досвіду. До речі, йдеться тут не лише про державну та комунальну пресу, яка значною мірою залежить від владної кон’юнктури, хоча і має можливості для увиразнення своєї державницької позиції, але й про приватні медіа, які цілковито залежать від власників, котрі, засновуючи медійний ресурс, на жаль, не квапляться його засобами відстоювати державницькі інтереси…
Та згадайте, з чим ми з вами зосталися на початку Революції гідності у телепросторі та якою була тоді друкована преса України, про те, як непросто вітчизняні медіа і тоді, і нині, коли триває війна з російським агресором на Сході, перебудовують свою роботу, аби ми могли на рівних протистояти ворогу в інформаційному протистоянні. Останнім часом ця проблема загострилася навколо спроб “українізувати” роботу телеканалу “Інтер”, який значною мірою є виразником п’ятої колони Москви, хоча вона не менш актуальна для ситуації в українській пресі загалом. Не секрет і те, що навіть із появою профільного Міністерства тут зміни поки що не спостерігаються.
Та розмірковуючи нині над особливостями української журналістики, мені пригадується невеличка група хмельницьких журналістів, які торік після прийняття парламентом антидемократичних законів 16 січня вийшли у знак протесту на наш майдан Незалежності. Хочу сподіватися, що нині їх лави збільшилися…