Сподіваємося, нашим читачам буде цікаво дізнатися про погляди на нинішню суспільно-політичну ситуацію нашого земляка, колишнього чи не найдосвідченішого старожила парламенту серед представників Хмельниччини, а нині просто громадського діяча, політика, фундатора благодійного фонду “Святого Володимира” Олега Лукашука. У цій розмові з Олегом Григоровичем ми торкнулися багатьох питань, які, так би мовити, є нині першочерговим об’єктом суспільної уваги.
Сподіваємося, нашим читачам буде цікаво дізнатися про погляди на нинішню суспільно-політичну ситуацію нашого земляка, колишнього чи не найдосвідченішого старожила парламенту серед представників Хмельниччини, а нині просто громадського діяча, політика, фундатора благодійного фонду “Святого Володимира” Олега Лукашука. У цій розмові з Олегом Григоровичем ми торкнулися багатьох питань, які, так би мовити, є нині першочерговим об’єктом суспільної уваги.
— Не секрет, Олеже Григоровичу, що особисто знаєте Петра Порошенка ще з часів, коли він не був главою держави. Минув рік відтоді, як Порошенка обрали президентом України, що скажете про підсумки його діяльності за цей час?
— Якщо ви думаєте, що я як представник ВО “Батьківщина”, який багато років перебував у опозиції до влади, даватиму якісь різкі оцінки діяльності президента, то ви помиляєтеся. Знаю і ціную Петра Олексійовича як потужного бізнесмена-виробничника, досвідченого політика і державного діяча, який завжди був патріотом України. Так, я, як і наша політична сила загалом, залишив за собою право для критики нової влади. Та фракція ВО “Батьківщина” входить до парламентської більшості, а ті з нас, хто працює на місцях, вважаємо для себе основним пріоритетом загальнодержавні інтереси. Тому у ці скрутні часи аж ніяк не можемо бути в опозиції до президента, а повинні допомагати і йому, і власній державі. Принаймні я таким критерієм керувався завжди у своїй громадсько-політичній діяльності: і тоді, коли працював у парламенті, і нині, коли опинився за його стінами.
Як на мене, Петро Порошенко, якого справді знаю особисто, повинен більше проявляти політичну волю у вирішенні багатьох внутрідержавних проблем. Зрозуміло, що нині не все залежить лише від нього, адже в Україні згідно з Конституцією діє парламентсько-президентська система влади. Проте не секрет, що в президента нині є великий вплив на парламент, уряд, тож він, переконаний, зобов’язаний бути центром усіх позитивних змін у нашій країні, яка опинилася через агресію Росії у надзвичайно складній ситуації. Зрештою, це побажання-вимога як до уряду, так і до парламенту, які, подеколи складається саме таке враження, не відають, що творять, видаючи за реформи те, що ні в якому разі не можна робити.
Зокрема, зверніть увагу на те, що пропонується нині за адміністративно-територіальну реформу, яка може перетворитись у ще одне джерело соціальної напруги в країні, адже твориться вона, на жаль, загалом у владних кабінетах, а думки місцевих громад не враховуються. Як і не ведеться підготовча робота до її реалізації, бодай, у пресі. Ну, не можна так примітивно копіювати Захід, зокрема Польщу, де подібні реформи здійснювалися в інших умовах.
Є в мене питання і до підходів, запланованих керівництвом держави щодо подальших приватизаційних процесів. Приватизація обленерго, облгазів, наміри приватизації Укрзалізниці, чергова спроба запуску механізму з продажем землі — вважаю замахом на національні інте-реси! Адже якби сьогодні, скажімо, ми побачили, що згадана адміністративна реформа розпочинається з об’єднання представницької і виконавчої гілок влади на місцевому рівні, якби на найвищому державному рівні знову не йшло перетягування центрів впливу на Адміністрацію Президента, що не має жодних конституційних на це повноважень, якби розпочалася судова реформа, йшла принципова боротьба з корупцією, то суспільство, на мою думку, більш адекватно реагувало б на подібні зміни. А нині маємо надзвичайно складну і доволі драматичну ситуацію, на погіршенні якої нищівно позначилося зменшення соціальних стандартів, коли держава, якщо бути цілком відвертим, опинилася на межі дефолту.
— Але ж багато хто у цих наших проблемах звинувачує насамперед неоголошену війну з боку Росії, а не відсутність політичної волі у перших осіб держави?
— Звичайно ж, агресія Росії є ключовою причиною багатьох нинішніх негараздів. Але що нам заважає наводити порядок не лише на фронті, але й у тилу? Ми, кажу про тих, хто має стосунок до політики та влади, повинні нині голову схилити перед власним народом, який у десятки разів виявився сильнішим у цій критичній для країни ситуації від нас. Якщо нині бабуся-пенсіонерка віддає для АТО чи не останню свою банку консервації та продукти, одержуючи мізерну пенсію, то, скажіть, якою має бути віддача політиків та владоможців, багато з яких досі нічим особистим не пожертвували заради захисту рідної землі? Повірте, я знаю, що кажу, бо на своєму політичному віку багатьох таких псевдопатріотів бачив. Не кажучи вже про те, що давно пора силовим структурам, Генпрокуратурі спитати з проросійської п’ятої колони, представники якої засідають у парламенті під виглядом провокативного “Опозиційного блоку” і далі здійснюють вплив на нашу економіку й політику. Так, ми будуємо демократичну державу, але в умовах реальної війни терпіти у своєму домі цю відверту антиукраїнську силу не допустимо. Як, зрештою, і не бачити, яким злом є кланово-олігархічний капітал, який нікуди не дівся з країни, а в більшості галузей економіки далі домінує, впливає на політичний клімат у країні й не ховається з тим, що прагне реваншу.
Отож, повернувшись до оцінок діяльності президента Порошенка, думаю, що він добре розуміє ці проблеми, але щодо методів, які ініціює для їх вирішення, то назвав би їх малоефективними, насамперед у кадровій політиці. Порадив би більшу увагу звернути на професіоналів, на людей, яких висувають з різних сере-довищ громадянського суспільства, бо очевидним тут уже є “вінницький ухил” у підборі кадрів.
— До речі, на продовження кадрової теми хотілося б почути вашу думку про майбутні місцеві вибори і, зокрема, якими ви їх бачите у нашому місті?
— Переконаний, якщо людина нічого реального в житті не зробила, то від неї важко буде дочекатися позитивних результатів, коли вона потрапляє у владу чи депутатське крісло будь-якого рівня. Здавалося б, нинішні місцеві вибори повинні стати винятком і виборці мають розібратися, хто у радах різних рівнів, на посадах міських, селищних, сільських голів зможе по-справжньому захищати їх інтереси. Але з цього приводу є великі сумніви, адже подивіться бодай на результати торішніх позачергових парламентських виборів, зокрема в нашій області. Словом, ці місцеві вибори будуть дуже складним викликом для всіх нас і дуже шкода, що цього до кінця не усвідомлюють державницькі політичні сили, що в деяких з них окреслюються розколи, почалося взаємопоборювання на тлі наростання соціальної напруги, тих загроз, які йдуть від російської агресії та спроб реваншу вчорашніх, які вміло перефарбувалися.
У нашому місті ці процеси також дуже помітні, адже вже окреслилося кілька груп, які прагнутимуть на мерське крісло посадити “свою” людину та здобути вирішальний вплив у міській раді. На жаль, не бачу поки що спроб до об’єднання демократичних сил міста і боюся, що в ході виборів вони можуть розгубити свої переваги.
— У місті кажуть, що і ви збираєтеся балотуватися на пост міського голови?
— Збиратися — не означає, що я для себе прийняв остаточне рішення. Так, досвіду, особистих напрацювань у вирішенні проблемних питань життя міста у мене вистачає, але даю собі звіт у тому, що успішна робота міського голови не менше залежить від того, яким буде склад міської ради, чи буде вона спроможна, якщо майбутній мер не матиме більшості однодумців, іти шляхом розвитку міста, а не паралізуватиме його роботу. Словом, ця проблема в усіх її складнощах постане невдовзі перед нами.
— Не потрапивши у парламент, куди, як відомо, йшли у списках “Батьківщини”, ви одержали черговий життєвий і політичний урок. Чи розцінюєте це як власну поразку? І взагалі, що Олег Лукашук може порадити у важких життєвих ситуаціях, яких у нього вистачало?
— Можливо, моя порада здасться декому дуже банальною, але я переконаний, що над усіма нами є Вища сила, яка веде нас по життю. Так, так, я кажу про Бога, про молитву. Ще ніколи про це публічно не говорив, але ця життєва наука у нашій сім’ї йшла насамперед від діда по мамі Михайла Алексейчука, який був учасником ще фінської війни, а по війні з нацистами сидів у тюрмі за те, що виступав проти утисків церкви, був в’язнем совісті. Знаю, що і нині у боротьбі з ворогом молитва українців несе спасіння і вселяє віру в перемогу, бо ми є моральною нацією. А ще я дописав би до євангельських заповідей заповідь вдячності, яку ми повинні пам’ятати, коли нам хтось робить добро. Зрештою, ніхто з нас, простих смертних, в інший світ з собою не забере те, що мав на землі. Тож моя порада зводиться якраз до таких істин, які мені особисто дуже допомагали в житті. Знаю і те, що, не перемігши себе самого, важко щось добре зробити людям…
Розмовляв В.Сівач