Прем’єрною постановкою комедії “Сто тисяч” за п’єсою І.Карпенка-Карого обласний академічний музично-драматичний театр ім. М.Старицького закриває 84-й театральний сезон. Символічно, що завершити його класичним твором довірено молодим постановникам: режисеру Даніїлу Саричеву і сценографу Віті Шаповаленко, для яких ця робота стала дипломною. Те, що теми класичної драматургії в усі часи залишаються актуальними, цей творчий тандем довів успішно.
Прем’єрною постановкою комедії “Сто тисяч” за п’єсою І.Карпенка-Карого обласний академічний музично-драматичний театр ім. М.Старицького закриває 84-й театральний сезон. Символічно, що завершити його класичним твором довірено молодим постановникам: режисеру Даніїлу Саричеву і сценографу Віті Шаповаленко, для яких ця робота стала дипломною. Те, що теми класичної драматургії в усі часи залишаються актуальними, цей творчий тандем довів успішно.
Іван Карпенко-Карий написав комедію “Сто тисяч” у 1898 році, але тодішні реалії органічно вписуються у наше сьогодення, адже тема бажання великих грошей, стрімкого збагачення за будь-яку ціну є вічною. Так, в образі головного героя Герасима Калитки, заможного селянина, який марить новими землями, “котрі й за три дні не об’їхати”, легко вбачається майбутній сучасний олігарх, який стане справжнім “Калитою” — мішком з грішми. Афера, яку він задумав: за п’ять тисяч справжніх карбованців купити сто тисяч фальшивих і за них придбати нові землі, поповнивши власну територію “Моє” — чим не шахрайські дії сучасних олігархів? Його антипод Бонавентура Копач заклопотаний іншим: він не горбатиться у своєму господарстві, збагачуючи його власними руками, а шукає скарб, котрий дозволить жити в Парижі. Він навіть вчить французьку. Що нагадує сьогодні ця романтична мрія? Втім усі можливі аналогії — вибір глядача, який пропонують робити постановники.
Характерно, що використані ними сценічні засоби перегукуються з “Республікою на колесах” — теж трагікомедією, яку поставив художній керівник театру Анатолій Пундик. У Даніїла Саричева також висока енергетика дійства — практично без якихось статичних мізансцен, майже балетна синхронність масовки, яскраві елементи гротеску точно виміряними дозами, чіткий темпоритм від початку до фіналу. Голов-на музична тема вистави з відомого фільму “Ва-банк” одразу налаштовує на відповідне сучасне сприйняття цього класичного твору. Постановник, залишивши зовнішній антураж часів України Карпенка-Карого в одязі персонажів, реквізиті, водночас виводить на сцену нових діючих осіб, розширюючи часові рамки дійства. Зграя злодіїв на чолі з шахраєм Невідомим — з картинки Чикаго чи Варшави 1930-х років. Додати їм ще по ходу бейсбольні бити чи медичні маски — готова картина нашого сьогодення.
Афера невдасі-олігарху не вдалася, його обдурили інші спритні аферисти, підсунувши паперові “кукли” замість фальшивих карбованців. Калитка намагається з горя повіситися, але трагедія перетворюється на фарс — його рятує романтик Копач. Каяття з класичної трагедії немає, замість нього звучить гірке: “Краще смерть, ніж життя без грошей!”. Ні з чим залишаються обидва: без омріяного Парижа і без нових земель з рибним ставочком…
До сприйняття такого кінця налаштовує і сценографія вистави: сіра мішковина декорацій, притаманна життю селянина, над ними високо підвішені лантухи (з грошима?), до яких не дотягнутися, звична, традиційна обстановка людини-трударя, але з вічним подразником примарного багатства, яке просто так у руки не дається.
Одвічність цієї життєвої дилеми чудово доводить акторський ансамбль з блискучим дуетом Ігоря Сторожука і Степана Бортнічука (Калитка-Копач) (на фото), вишукано гротескна Лариса Власенко (Параска), органічні у своїх образах Анатолій Остапенко (кум), Роман Падура (син Калитки і Параски), Катерина Власенко (Мотря), Олександр Радченко (Клим), Василь Шпунт (Невідомий), молоді актори масовки. Характерну роль Григорія Моісєєвича виконує Дмитро Олійник, як гендляр-фактор він більш переконливий, ніж Гершко Маюфіс, хоча цей сатиричний образ, думається, дозволяє виразніші риси гротеску — саме за жанром п’єси.
Молоді постановники своїм професійним дебютом, на відміну від амбітних колег-дипломників, обрали не якусь модну на сьогодні п’єсу або класичний твір з реформаторським власним перетворенням. Вони зупинилися на вітчизняному класичному матеріалі, котрий переграний багатьма театрами безліч разів за ці сто років, але зуміли прочитати його у сучасному вимірі, дбайливо зберігши драматургію автора. Такий підхід органічно вкладається в обрані нині театром художні принципи, отож є надія на подальшу співпрацю з новими вдалими роботами і на відродження кращих традицій театрального й мистецького життя нашого міста.
Володимир Разуваєв