Минув рік відтоді, як на позачергових президентських виборах в Україні переміг Петро Порошенко. Не будемо надто деталізувати особливості виборчих політтехнологій та програму, з якими на ті вибори йшли він та його команда. Визнаємо лише той факт, що тоді виборці з величезною перевагою віддали свої симпатії та голоси саме цьому кандидатові, зрозуміло, очікуючи від нього виконання задекларованих передвиборчих обіцянок.
Минув рік відтоді, як на позачергових президентських виборах в Україні переміг Петро Порошенко. Не будемо надто деталізувати особливості виборчих політтехнологій та програму, з якими на ті вибори йшли він та його команда. Визнаємо лише той факт, що тоді виборці з величезною перевагою віддали свої симпатії та голоси саме цьому кандидатові, зрозуміло, очікуючи від нього виконання задекларованих передвиборчих обіцянок. Не є нині великим секретом, що до більшості з них у новообраного президента руки так і не дійшли, і хтозна чи дійдуть, з огляду на ті проблеми, з якими за цей час зіткнулася держава. Звичайно ж, можна закидати на його адресу найбільше звинувачення, що, мовляв, не виконав свою головну обіцянку: закінчити за лічені дні війну на Донбасі, у що, як на мене, тоді могли вірити лише наївні люди. Проте вірили і в цю, і в інші обіцянки, бо те очевидне безвладдя, яке охоплювало після Майдану нашу країну, ще більше лякало. Здається, що і сам Порошенко, і його найближче оточення тоді до кінця не усвідомлювали, які складні виклики постануть невдовзі перед країною. Хоча не менш дискусійним є вже інше питання: чи розуміють вони їх нині?
Але сьогодні також залишається фактом, що попри різке падіння довіри українців до президента Порошенка, в нього так і не з’явився реальний конкурент. Чому? Та насамперед тому, що попри всю критику на його адресу в його активі плюси поки що переважають мінуси, зокрема, на фоні, скажемо м’яко, неадекватної діяльності уряду, що на тлі ініціатив Порошенка на міжнародній арені, у зміцненні обороноздатності країни виглядає фактично провально.
Звичайно ж, ми розуміємо, що Порошенко в нашому політикумі не з’явився нізвідки, і, вочевидь, тому він та нова влада не зуміли досі сповна опертися на величезну постмайданну суспільну енергію народу, яка значно посилилась опором російській агресії. На жаль, у діях глави держави за цей рік ми не раз бачили вияви нерішучості та відсутність політичної волі до реальної боротьби з кланово-олігархічною системою, яка, як відомо, виникла задовго до нього. До цього негативу можна віднести і його серйозні кадрові прорахунки, скажімо, з призначенням міністром оборони “паркетного генерала” Гелетея та явний прокол з призначенням гепрокурором Яреми. Є багато питань до його кадрових призначень на місцях, до невиконання обіцянок у боротьбі з корупцією, у покаранні винних у злочинах на Майдані, в особистому дистанціюванні від власного бізнесу…
Проте які б критичні оцінки на його адресу нині не звучали, мабуть, нам самим слід жорсткіше питати з себе, що ми самі зробили, аби всі ці позитивні зміни в країні настали. Адже звичне для нашої суспільної свідомості переконання, що в усіх бідах винні тільки “верхи”, які в нашому випадку уособлює президент, погодьтеся, не завжди відповідають дійсності. Навіть тоді, коли ми даємо найрізкіші оцінки владі загалом чи тому ж Порошенку зокрема, муcимо пам’ятати євангельську притчу і про колоду у власному оці, адже дуже багато в наведенні елементарного порядку в нашому спільному державному домі залежить-таки від нас самих. Зрештою, процес творення лідера нації й обрання президента — далеко не рівнозначні суспільні явища. Тож, як на мене, спільний успіх нашої держави і в руках кожного свідомого громадянина України, і президента насамперед…