Часто згадую батька Павла Степановича й нині, адже був неординарною людиною. Якимось чином ще у 1914 році він емігрував до Америки, де пробув до 1921 року. Мене завжди цікавило, як подоляни, котрі жили на території царської Росії, ставали трудовими емігрантами, адже тоді звідси можна було потрапити в Америку тільки напівлегальним шляхом, на відміну від тих українців, які жили в Австро-Угорській імперії? Та, виходить, такі шляхи існували, бо з наших країв, наскільки знаю, немало людей виїхали в еміграцію.
Часто згадую батька Павла Степановича й нині, адже був неординарною людиною. Якимось чином ще у 1914 році він емігрував до Америки, де пробув до 1921 року. Мене завжди цікавило, як подоляни, котрі жили на території царської Росії, ставали трудовими емігрантами, адже тоді звідси можна було потрапити в Америку тільки напівлегальним шляхом, на відміну від тих українців, які жили в Австро-Угорській імперії? Та, виходить, такі шляхи існували, бо з наших країв, наскільки знаю, немало людей виїхали в еміграцію.
Тато ж, коли повернувся, почав відновлювати господарство, купив пару коней, корів, справив два вози, двоє саней, культиватор, плуг, борони і став добре хазяйнувати на тих 2,5 гектара землі, що йому дала радянська влада, яка згодом все це й забрала. До речі, тато господарював на землі, використовуючи, по-сучасному кажучи, найновіші технології при вирощуванні зернових. Застосовував трипільну систему, вносив багато органічних добрив, а тому на поганих землях (біля урочища Шпілика) мав гарні врожаї. А ще обсадив мокрий берег осокорами, осушивши його, хоча потім ті дерева зрізали на будівництво колгоспної конюшні. Словом, найкраще наша сім’я і загалом українські селяни жили у проміжку 1924-1928 років, тобто за НЕПу (нової економічної політики). А коли у 1929-му почали насильно засновувати колгоспи, таких, як мій батько, називали куркулями, виганяли з садиб, відправляли до Сибіру. Тож як я вже згадував, татові нічого не залишалося, як добровільно-примусово піти до колгоспу, щоб врятувати сім’ю з вісьмох душ.
Часи були непрості. Дотепер згадую старшу сестру Софію, яка померла у 20 років від туберкульозу, і пишу про неї зі сльозами на очах. Страшно згадується 1933-й. Рятувалися завдяки корові, яку тримали в обійсті. Вона давала три відра молока, отож сім’я її дуже берегла. Тато тоді пішов працювати на торфорозробку в Дубовому, де давали по кілограму хліба на день, частину з якого приносив додому. Мама пекла з молодих буряків млинці, мали ще дрібну картоплю. Крім того, з бабунею Марією збирали колоски в полі. Згодом ті колоски у нас відібрали сільські активісти, все змели з даху та забрали з горщиків навіть квасолю.
У 1934 році я пішов у школу. Сім класів закінчив якраз у червні 1941 року, коли почалася війна, тож свідоцтва про закінчення семирічки не отримав. Після повернення з фронту та армії змушений був збирати свідчення вчителів на підтвердження цього факту, аби далі вчитися.
…З часів окупації пам’ятаю кілька епізодів. Зокрема те, як мені вдалося з важких дорожніх робіт перебратися на м’ясокомбінат, де працювали мої сестри. Як комендант Атерлей та його шуцмани хотіли мене знову відправити на дорогу, а тато їх напував, аби не чіпали мене. На тому м’ясокомбінаті також було не з медом, адже працював з шостої ранку до восьмої-дев’ятої вечора, але вдавалося деколи хоч щось вкрасти. Згадую, як ховався по родині від поліцаїв, які хотіли мене відправити до Німеччини, навіть не давши, як належить, попрощатися з бабунею Марією, котра померла в березні 1943-го.
Словом, з початку і до кінця окупації не було життя, а тільки одні страхи й муки. Але тоді люди найкраще перевірялись на порядність. Як-от бригадир ферми Павло Росма, який залишився у пам’яті лезнівчан як чесна людина. Одного разу я, підміняючи батька, возив гній з ферми і неподалік знайшов листівки, які викинули з літака, де писалося, що німці під Москвою розбиті, а Червона армія наступає. Видно, про ті листівки довідалися в комендатурі, тож, коли їхав з ними, сховавши під гній, мене зупинили поліцаї. Я ж по молодості потім ними похвалився перед людьми на фермі, читав їх, про що знав і бригадир ферми, який мене та нікого не видав…
А ще закарбувалися в душі жахіття розстрілів євреїв восени 1942-го, яких німці розстрілювали на полі за ставом, де нині їх братські могили. Чули ми плач, крик, стогін і стрілянину з того страшного місця. Використовували працю євреїв і на дорожніх роботах, бачив, як охоронці там же розстріляли одного старого єврея, який просто не міг працювати, і закопали його біля дороги. Піщаний кар’єр у Лезневому також розробляли євреї, яких і там немало розстріляли. Добре знали в селі про місцевого негідника-шуцмана Михайла Вощину, який шантажував одного з тих євреїв, вимагаючи золото й обіцяючи визволити з гетто, яке було в Лезневому, огороджене колючим дротом. Так той негідник, не відаю, чи вдалося йому щось виманити з того в’язня гетто, розстріляв його особисто, пояснивши німцям, що це було при спробі втечі. Міг цей мерзотник спеціально сідати на бочку з водою, яку тягали євреї, а він їх ще й бив. Коли прийшли наші, то дехто з тих поліцаїв потрапив на фронт, як-от Олександр Демчук (Сянько), який втік з фронту, відсиджувався вдома на печі, поки його не заарештували та засудили на 25 років. На закритому суді він зізнався, що вбив 60 радянських громадян-євреїв, а відсидів усього 15 років, тож коли повернувся, казали небезпідставно в селі, то бив дружину, вимагаючи віддати закопане золото… В Лезневому він не вжився, жінка від нього пішла, то він перебрався у Давидківці, де помер як негідник. Шуцман Михайло Вощина, на диво, легко відбувся: спершу жив у Західній Україні, змінивши прізвище, а коли його знайшли, засудили на 15 років, та, видно, відкупився з того награбованого золота, бо відсидів лише половину терміну. Далі працював заготівельником м’яса, обдурюючи людей, а нині його вже Господь прибрав…
А ще у голодний 1947-й я зі своїм заробленим мішком зерна змушений був їздити за Збруч та міняти там зерно, і все, що вдавалося привезти, на кукурудзу, яку вже вдома продавав, аби купити необхідні продукти для рідних. То була ризикована і фізично важка робота, але треба було виживати. Так робили багато вчорашніх фронтовиків. Зі швагром Іваном їздили у такий спосіб аж у Чернівці за олією. Словом, життя знову нас усіх не гладило по голові й ми змушені були пережити нові важкі випробування…
Михайло Пахута, голова ветеранської оргaнізації мікрорайону Лезневе
На фото:
Проскурів під німецькою владою