Протягом свого драматичного життя Тарас Шевченко відчував і відтворював Україну далеко за її межами, але на відстані пензля і серця. Саме синтез художника-реаліста і геніального поета-романтика — два крила Шевченка, що уможливили його високий і безмежний мистецько-духовний політ над усім світом.
Протягом свого драматичного життя Тарас Шевченко відчував і відтворював Україну далеко за її межами, але на відстані пензля і серця. Саме синтез художника-реаліста і геніального поета-романтика — два крила Шевченка, що уможливили його високий і безмежний мистецько-духовний політ над усім світом.
Перше крило — реалістична Україна. Вона відобразилась у його альбомі “Живописна Україна” (1844) та в “Археографічних нотатках” (1846). Жаль тільки, що йому не судилось повністю реалізувати цей проект.
Друге крило — романтично опоетизована Україна. Її образ — у невільничій поезії. Але така поезія зродилась у силу життєвих обставин Тараса Григоровича: десятирічне заслання і ностальгія за рідним краєм змушували виповідати душу словом.
Ці дві грані його творчості зродились на чужині, ще під час перебування (навчання) в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, де він марив і снив Україною. Лише після першого видання його “Кобзаря” і за рахунок першого гонорару (!), ще студентом академії Шевченко зумів після 14 років розлуки навідатися в Україну.
Перебуваючи під враженням відвіданих місць, Шевченко задумав видати альбом офортів (гравіювання на міді чи цинку, протравлене кислотами і відбите на папері). Вже під час подорожі він виконав декілька ескізів, начерків, етюдів з натури.
Повернувшись до Петербурга, Шевченко ділиться своїм творчим задумом з Осипом Бодянським, який у публікаціях пропагував ідею народності в мистецтві. Такого ж змісту листа він надіслав Товариству заохочування художників у 1844 році. Повідомляв, що його проект “Живописна Україна” виходитиме щорічно окремими випусками по 12 естампів. Вважав необхідним додавати до альбому пояснювальні тексти.
Шевченко добре усвідомлював, що такий альбом через сотню-півтори літ стане раритетом. Бо зафіксоване на папері може зникнути з лиця землі. Наприкінці 1844 року вийшов перший (і єдиний!) випуск “Живописної України”.
Альбом мав три розділи: перший — руїни палаців, храми, фортечні укріплення, кургани (“У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”, “Комарове у Потоках”, “Трапезна церква в Гусятині”). У другому відображені картини народного побуту — обряди, звичаї, повір’я, зміст народних пісень і казок (“Старости”, “Судня рада”, “На пасіці”, “Селянська родина”, “Сліпий”, “Казка”). Третій розділ — найважливіші історичні події, починаючи від заснування Києва до знищення гетьманства (“Дари в Чигирині 1649”, “Смерть Богдана Хмельницького”).
Пейзажні замальовки Шевченка повнилися поетичною красою української природи. А зображені сцени життя українського селянства носили глибокий морально-етичний зміст…
Таке відверте возвеличення історії українського народу, його побуту і звичаїв було прямим звинуваченням царської влади у нищенні всього українського протягом століть. Хоча перший випуск і мав високу оцінку Товариства заохочування художників і передової критики в петербурзьких газетах і журналах, але він не відповідав імперським міфам щодо “тисячолітньої” історії Росії. Тож підготовлений Шевченком до видання другий випуск “Живописної України” так і не був опублікований.
Але царські сатрапи не врахували тверду й непоступливу вдачу Шевченка-митця. Вже у 1846 році, здійснюючи наукову поїздку Волинню і Поділлям як член археографічної комісії, він не обмежувався лише акварельними замальовками історичних пам’яток. Збирав і записував народні перекази, легенди про історичні персоналії, які згодом знайшли художнє втілення у його повістях. Пригадайте спогади вчителя Кам’янець-Подільської гімназії Петра Чуйкевича, з вуст якого Шевченко у 1846 році записав подільські народні пісні “Пливе щука з Кременчука”, “Ой, Кармалюче, по світу ходиш”, “Зійшла зоря із вечора…”, “За Сибіром сонце сходить”. Тарас Григорович серед простих людей на ринку розпитував про Кармалюка, Наливайка, про їхнє життя-буття і боротьбу на Поділлі.
Зроблені Шевченком під час подорожей Україною малюнки й записи, мають і нині неоціненне значення у відтворенні правдивої історії. Це величезний внесок в археологію та етнографію, в архітектуру та живопис.
Щодо другого крила творчої іпостасі Шевченка — поезії, то багато “списів” поламали різні недолугі літературознавці і так звані “шевченкознавці” об його “Садок вишневий коло хати”. А найчастіше через те, що не поцікавились, де і коли писався цей вірш. Нагадаємо: 19 і 30 травня 1847 року, Санкт-Петербург, каземат. Варто було б перечитати цикл “В казематі”, щоб зрозуміти душевний стан поета, коли він пише: “В неволі тяжко, хоч і волі, сказать по правді, не було…”.
Травень у Петербурзі, який бачив Шевченко через тюремну решітку Петропавловської фортеці, — це льодохід на Неві. А в цей час у рідному краї цвіли сади, буяли трави. Повнилось дівочими піснями українське село… Тож Шевченко думами-думками “…і серцем линув на Україну”!
Спостерігаючи з-за мурів Орської чи Новопетровської фортеці багряний захід сонця за піщані дюни Зауралля, поет-невільник “…серцем лине в темний садочок, на Україну”.
Ув’язнений поет думками постійно перебуває з народом, з Україною, роздумує над її трагічною долею.
Нескореність політичного в’язня Тараса Шевченка криється в його словах: “Караюсь, мучуся… але не каюсь”. Припис царя на його “Справі…”: “Без права писать и рисовать” — це був удар у самісіньке серце поета і художника Шевченка. Твердий духом, Тарас зневажав цей царський припис протягом усього періоду заслання: за десять років каторги він створив 228 творів, зокрема чотири поеми з семи, шість повістей, драму “Сотник”. А це вдвічі більше, ніж за десять років волі (1838-1847) — 122 твори. А скільки написав портретів, пейзажів під час заслання!
Шевченко не дав знищити себе як митця, не дозволив задушити талант, спустошити душу. І стрижнем його духу була синівська любов до України.
Микола Кульбовський