Саме так українські священнослужителі підтримують нині воїнів, які боронять незалежність і територіальну цілісність України. Наша розмова з отцем Анатолієм БІЛОУСОМ, настоятелем хмельницького римо-католицького храму Христа Царя Всесвіту. Він належить до міжконфесійного батальйону військових капеланів. Говоримо про місію душпастирства на війні, а також про роботу з тими, хто отримав не тільки фізичні, а й важкі душевні травми.
Саме так українські священнослужителі підтримують нині воїнів, які боронять незалежність і територіальну цілісність України. Наша розмова з отцем Анатолієм БІЛОУСОМ, настоятелем хмельницького римо-католицького храму Христа Царя Всесвіту. Він належить до міжконфесійного батальйону військових капеланів. Говоримо про місію душпастирства на війні, а також про роботу з тими, хто отримав не тільки фізичні, а й важкі душевні травми.
— Отче Анатолію, відомо, що ви разом з парафіянами дуже активно допомагаєте нашим захисникам.
— Так, допомагаємо в різний спосіб: парафіяни жертвують кошти, збирають продукти харчування та одяг, діти виготовляють ляльки-мотанки, янголів, пишуть листи, малюють. Потім відправляємо на Схід і знаємо, що такими дитячими посланнями з дому наші воїни дуже дорожать. Також жодна літургія в храмі не минає без молитви за мир, за Україну, за живих і загиблих її захисників.
— Знаємо, що ви не раз бували в зоні бойових дій як військовий капелан. На вашу думку, настільки важливою є така місія?
— У 2003 році я проходив курси військового капеланства в Києві, де були представники США та Європи. Пригадую, коли вони розповідали про післявоєнний та післятравматичний синдроми (вони мали певний досвід у цьому напрямку), нам слухати про це було дещо незвично, оскільки в нашій країні на той час був мир. На жаль, сьогодні доводиться констатувати протилежне й для нас це також стало актуально. Я відчуваю, що мої знання тепер мені стають у пригоді, коли веду душпастирські розмови серед бійців, або ж спілкуюся з тими, хто звідти повертається чи готується захищати Батьківщину.
— Чи спостерігали ви, що там, де існує реальна загроза життю, особливо загострюється віра в Бога і його заступництво?
— Згідно зі статистикою військового капеланства серед тих, хто захищає Україну, приблизно 80 відсотків — люди віруючі, які потребують присутності священика. Причому не поодиноких зустрічей з душпастирем, а постійної присутності й спілкування. Адже людині потрібен час, аби розкрити своє серце, поділитися труднощами, особливо на межі життя і смерті. Лише в присутності священика людина може розкаятися в скоєних протягом усього життя гріхах і знайти примирення з Богом. Я бачив на власні очі, як трепетно приймають бійці подаровані молитовники, освячені хрестики, образки з молитвами. Вони завше хочуть, аби священик їх благословив, освятив їхній транспорт та житло, дав настанови. З вірою легше жити і помирати.
— На базі храму Христа Царя Всесвіту, де ви є настоятелем, створено реабілітаційний центр “Світоч”. Кому в першу чергу надаєте допомогу?
— Ідея реабілітаційного центру виникла спонтанно, після того, як до нас почали приходити військово-службовці, які побували в зоні бойових дій. Але, крім воїнів, допомогу можуть отримати всі, хто перебуває в стресовому стані в зв’язку з ситуацією в країні: вимушені переселенці, волонтери, лікарі, соціальні працівники, родичі й близькі мобілізованих та загиблих. Для цих категорій людей на волонтерських засадах надаються безкоштовні консультації з відновлення після поранень та перенесених стресових ситуацій. Є кілька напрямків допомоги, зокрема фізична реабілітація, соціальна адаптація та підтримка, а також соціально-педагогічна реабілітація дітей та родин, постраждалих у зоні АТО. Здійснюємо це служіння як християни. До кожної людини має бути свій підхід. Це не лише фізична допомога, а й духовна. Особливо запрошуємо для соціальної адаптації тих, хто втратив близьких. З ними проводимо бесіди — індивідуальні та в групі підтримки. Діти й родини постраждалих в АТО беруть участь у соціально-педагогічній реабілітації, де, окрім лікування, проводяться майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок, янголів з тканини, листівок та патріотичної символіки, що їх потім відправляють на схід України для підтримки наших захисників.
Маємо також у планах допомагати інвалідам з фізичними недугами. Хочемо, аби вони разом проходили реабілітацію: здорові і люди з вадами, аби вчилися контактувати, налагоджували стосунки, бо ні для кого не є секретом, що суспільство не завжди готове відгукуватися на потреби хворих, іти їм назустріч, приймати як рівних. Зрештою, треба розуміти, що наше суспільство не може бути ідеальним. Воно мусить бути просто терпимим до всіх і кожного зокрема. Адже всі ми прагнемо миру.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК