Добре усвідомлюю, що в сучасній путінській Росії творчість Віктора Астаф’єва (1924-2001), одного з найяскравіших представників так званої “окопної” прози, давно вже не в пошані. Досить згадати, як після виходу у 2009 році його листування під назвою “Нет мне ответа… Эпистолярный дневник. 1952-2001 годы”, його упорядника письменника Геннадія Сапронова активісти путінської партії “Единая Россия” вимагали на повному серйозі розстріляти. Віктор Петрович не дожив до таких “відгуків” на власне бачення війни, але цілком їх передбачив у своїх листах і творах, зокрема у відомому романі-епопеї “Прокляті й убиті”, який зумів видати у 1994-1995 роках і в якому, як сам наголошував, сказав лише “малу часточку правди про війну”.
Добре усвідомлюю, що в сучасній путінській Росії творчість Віктора Астаф’єва (1924-2001), одного з найяскравіших представників так званої “окопної” прози, давно вже не в пошані. Досить згадати, як після виходу у 2009 році його листування під назвою “Нет мне ответа… Эпистолярный дневник. 1952-2001 годы”, його упорядника письменника Геннадія Сапронова активісти путінської партії “Единая Россия” вимагали на повному серйозі розстріляти. Віктор Петрович не дожив до таких “відгуків” на власне бачення війни, але цілком їх передбачив у своїх листах і творах, зокрема у відомому романі-епопеї “Прокляті й убиті”, який зумів видати у 1994-1995 роках і в якому, як сам наголошував, сказав лише “малу часточку правди про війну”.
Зрозуміло, ця його правда нічого спільного не має з тією “фанфаризацією” війни та її прославленням заради відновлення імперії, що нині на ділі демонструє офіційний Кремль, зомбуючи свій народ неіснуючими міфами про “Велику Перемогу”, яку Віктор Астаф’єв називає “бездарно “виграною” війною”.
“Не треба брехати собі!.. Хоча б собі! Важко вам погодитися зі мною, але радянська вояччина — найскаженіша, найбоязкіша, найтупіша з усіх, які були до неї на світі. Це вона “перемогла” 1:10!.. Скільки втратили народу у війні? Адже знаєте й пам’ятаєте. Страшно назвати справжню цифру, правда? Якщо назвати, то замість парадного кашкета треба надіти схиму, ставати в День Перемоги на коліна перед Росією й просити у свого народу пробачення за бездарно “виграну” війну”, — писав він в одному листів.
Зрозуміло, ні Путін, ні його поплічники ніколи не одягнуть схими ні перед власним народом, ні перед Україною, яку вони вирішили залити кров’ю нині, ставши гідними послідовниками Сталіна та Гітлера. Звичайно ж, Віктор Астаф’єв — насамперед російський письменник і писав про біди власного народу, який нині з вини путінського режиму вже втратив той дружний, нехай і підневільний комуністичним режимом український народ, сини і дочки якого попри все пліч-о-пліч вистояли проти нацистської чуми. Проте росіяни так і не зуміли досі позбутися комуністично-імперської облуди, від якої, хоч і доволі повільно, звільняємося нині ми, українці. Дуже хочеться, щоб правда Астаф’єва хоч колись дійшла до російського суспільства, бо нині кремлівські поводирі ведуть його в нікуди, відмовившись від правди про трагічні події Другої світової війни, роль комуністичної верхівки СРСР, яку нинішня путінська пропаганда цинічно виправдовує. Адже оголосила інформаційну війну не лише Україні, яка стала об’єктом її нинішньої військової агресії, а й народам країн-союзників у війні з нацизмом. Відрадно, що в історії тієї ж російської літератури були такі письменники, як Віктор Астаф’єв, творчість якого могла б вплинути на моральний стан російського народу. Не вплинула, принаймні не настільки, щоб зупинити нині імперський шал кремлівського мракобісся.
Та нині думаю більше над тим, чи вже нам, українцям, вистачить принциповості та послідовності, аби з честю пройти свій шлях до правди у цій війні та в інших подібних історичних уроках, щоб усвідомити, хто нам насправді друг, а хто недруг?..