…Її телефон майже не замовкає ні вдень, ні вночі. Телефонують не тільки знайомі, а й малознайомі чи зовсім чужі люди. Й у всіх одне прохання — допоможи! Дивуюся, якщо чесно, як Таня тримає всю інформацію в голові. Майже нічого не записує, але пам’ятає: що, кому, куди й скільки. Це я про Таню Юзепчук — незалежну волонтерку з Хмельницького. Мені здається, що сьогодні її знає не лише наше місто, а доброї пів-України. Зайдіть у будь-яку соціальну мережу і переконаєтеся: скільки людей у неї в друзях, і не тільки однолітків, а й старших, солідніших, з багажем років та посад за плечима.
…Її телефон майже не замовкає ні вдень, ні вночі. Телефонують не тільки знайомі, а й малознайомі чи зовсім чужі люди. Й у всіх одне прохання — допоможи! Дивуюся, якщо чесно, як Таня тримає всю інформацію в голові. Майже нічого не записує, але пам’ятає: що, кому, куди й скільки. Це я про Таню Юзепчук — незалежну волонтерку з Хмельницького. Мені здається, що сьогодні її знає не лише наше місто, а доброї пів-України. Зайдіть у будь-яку соціальну мережу і переконаєтеся: скільки людей у неї в друзях, і не тільки однолітків, а й старших, солідніших, з багажем років та посад за плечима.
Я не знала її раніше. Познайомилися, коли їхали разом на Схід також із волонтером Сашею Бауріним. Одразу Таня справила враження зрілої людини, бо в свої 23 роки мислила категоріями, які інколи відсутні у значно старших за неї. Не було порожніх розмов, легковажності чи якоїсь напускної пихи. Таня дуже проста й відкрита, дарма, що сама пережила і не раз розчарування, образи, зневіру… Але ця дівчина — фонтан позитиву і приклад для всіх нас, здорових і нічим не обділених фізично людей. Адже маємо, на жаль, один недолік — скиглити і жалітися. Таня, при всіх своїх фізичних болях, яких уже встигла натерпітися в житті, та й тепер її навідують нерідко, не жаліється ні на що. Таким її зробило життя: загартувало і навчило боротися за місце під сонцем. Спостерігала нишком за нею й дивувалася: як у такій маленькій, тендітній душі вміщується стільки любові до людей, України і ненависті до ворогів? Де беруться у неї фізичні сили не втрачати віру, а головне — допомагати іншим?
“У моєму одужанні брали участь багато добрих людей, зокрема й волонтери, — ділилася Таня. — Я всіх їх пам’ятаю і дала собі слово: також допомагати людям. Але ніколи не думала, що це будуть наші воїни…”.
Для неї місцем становлення, думаю, став Майдан. Робила те, що було під силу, а інколи й більше. Спочатку працювала при ГО “Хмельниччина. Самооборона і контроль” під керівництвом Віктора Данилевського. Вела діловодство, готувала каву й бутерброди. Частенько спала на стільцях у громадській організації, аби всюди встигнути. Тепер — це вже історія, яка пройшла через її серце. Ті, кого вважала однодумцями і кому довіряла, легко зрадили. Зрештою, не витримавши безпідставних звинувачень, дівчина відступила. І хоча говорить про все це зараз більш-менш спокійно, бачу, як їй неприємно згадувати, бо немає, за що виправдовуватися, бо не про себе дбала й дбає. І хтозна, як би склалася її доля, якби не сталася біда і мирний Майдан поступово не затьмарила російська агресія. Таня не могла залишатись осторонь подій. Не було часу на розчарування. Для себе вирішила: буду незалежним волонтером. Надія — на саму себе. Початок — з нуля.
Як зараз бачу: скринька й симпатична та говірка дівчина. Її почали впізнавати. Така не обмане. Пішли на війну друзі. Їм потрібна була допомога. Вона мало не розбивалася вщент, але збирала і передавала те, що просили. Одному, другому, третьому… Одяг і продукти, спорядження й взуття, чим не забезпечувала держава, шукала вона, фізично слабка, але встократ сильна духом. І при цьому завжди знаходила потрібні слова підтримки: “Все буде добре!”.
Нині вона працює в парі з Сашею Бауріним. Щотижня їх “Форд Транзит”, навантажений під зав’язку, долає понад дві тисячі кілометрів. Везуть не тільки хмельничанам, а й тим, хто попросив про підтримку.
“Нічого не змінилося, хоча вже рік країна живе в умовах війни. Держава, як і раніше, бере на себе мінімум зобов’язань. Зрештою, наші військові, здається, найменше на це розраховують. Бо щиро дякують волонтерам за те, що їх не забувають, а годують і одягають, зваливши на себе непосильну ношу. І складається враження, що одна частина країни воює й бідує, а інша — навіть вигляду не робить, що цим переймається”.
Олігархи, про яких Таня говорить з особливим презирством, тільки наживаються ще більше. Воістину правда: кому війна, а кому мати рідна. Коли зустрічаємо дорогою на Схід завантажені фури з продуктами відомих торгових марок, Таня не стримується: “От якби нашим хлопцям!..” або: “Якби я могла, з радістю б віддала нашим бійцям”.
Тетянчині щирість та безпосередність слугують їй кращою репутацією. “Все для армії” — її девіз. Все краще — на Схід. Не соромиться просити допомогу, буває, стає рішучою й непоступливою, аргументуючи, що ми всі зобов’язані захисникам.
“Війна познайомила мене з гарними людьми, — каже дівчина-волонтер. — Є серед них підприємці, державні службовці, вчителі, лікарі, працівники закладів громадського харчування. Різні люди. Вони самі телефонують, перепитують, що треба, і допомагають, хто чим може. Один — коштами, інший — продуктами, третій — соляркою для заправки нашого авто. Я розумію, що всі втомилися, запаси вичерпуються, доходи досить малі… Але війна не закінчилася і я хочу це людям донести. Треба допомагати, треба їхати, треба турбуватися, щоб вижили всі, повернулися додому живі й неушкоджені, почали будувати нову Україну. Якщо візьмемося разом — побудуємо!” Хіба можна їй заперечити?!
Вікторія СТАНДРІЙЧУК