Михайло Павлович Пахута — людина знана й авторитетна у рідному Лезневому, де він уже тривалий час очолює ветеранську організацію. Про його особисті ініціативи з вшанування пам’яті земляків, які загинули у роки війни, ми вже писали. Отож наше знайомство з ним логічно продовжилося проханням поділитися власними спогадами про життя, фронтові випробування. Невдовзі Михайло Павлович передав об’ємний зшиток, у якому виклав унікальні факти, що стали своєрідною життєвою сповіддю ветерана, яку ми збираємося довести до друку, взявши на себе їх редагування. Нині ж публікуємо уривок з цієї невигаданої повісті життя, що описує випробування під час окупації у рідному Лезневому і те, як склалася фронтова доля Михайла Пахути…
Михайло Павлович Пахута — людина знана й авторитетна у рідному Лезневому, де він уже тривалий час очолює ветеранську організацію. Про його особисті ініціативи з вшанування пам’яті земляків, які загинули у роки війни, ми вже писали. Отож наше знайомство з ним логічно продовжилося проханням поділитися власними спогадами про життя, фронтові випробування. Невдовзі Михайло Павлович передав об’ємний зшиток, у якому виклав унікальні факти, що стали своєрідною життєвою сповіддю ветерана, яку ми збираємося довести до друку, взявши на себе їх редагування. Нині ж публікуємо уривок з цієї невигаданої повісті життя, що описує випробування під час окупації у рідному Лезневому і те, як склалася фронтова доля Михайла Пахути…
“…Німці в Проскурові та Лезневому з’явилися вже 8 липня 1941 року. Так війна нещадно ввірвалася в життя кожного, хто опинився на окупованій території. По малолітству, а народився я у 1926 році, мене не могли взяти до армії, тож разом з родиною мав пережити всі страхіття війни у рідному селі. З початку окупації мене пробували тричі забрати на роботу в Німеччину, але різними способами за допомогою рідних мені вдалося уникнути цієї біди.
Окупанти колгоспу не розігнали, а лише перейменували його у загальний двір й далі використовували колективну працю лезнівчан. Платили за важку роботу по 300 грамів ячменю на день, пшениці не давали, її їли їхні коні. У Проскурові розраховувалися за роботу такою ж нормою ячменю. Особливо сутужно стало родині, коли німці забрали з обійстя тільну корову. Моя бабця Марія пробувала опиратися, то німець вдарив її пістолетом в обличчя. Невдовзі староста села Дмитро Желізко наказав забрати у нас зрізаного ясена, якого тато тримав на чорний день. Мене ж забрали працювати на дорожніх ремонтних роботах, що підліткам було дуже важко, чули лише “Лос-лос!” (Швидше!) від наглядачів. Сестри Ганя та Женя влаштувалися на роботу на м’ясокомбінаті, то часом їм вдавалося щось приносити звідти, тим і рятувалися.
Взагалі ж з початком окупації у Проскурові закрили базар, а з селян навколишніх сіл, які несли продукти на продаж, збиткувалися поліцаї-шуцмани. Були встановлені великі податки, заведено подушний збір з кожної людини, платили навіть за собак. Найважче доводилося мамі, яка хронічно хворіла ревматизмом, бо медичної допомоги, як такої, не існувало. У 1943-ому сестер Ганю та Женю намагалися забрати в Німеччину, та за них попросив директор м’ясокомбінату. Хоча поліцаї таки відправили Женю разом з іншими дівчатами. Як ми дізналися вже по війні, вона загинула там під час бомбардування.
Взагалі, війна наробила великого лиха нашій сім’ї та родині. У березні 1944 року село звільнили від окупантів, а вже 1 квітня мене мобілізували в армію. Спочатку потрапив у запасну мінометну частину, де освоїв навики навідника 82-міліметрового міномета. Тут дуже знадобилися мої математичні здібності. Далі був фронт, де, видно, лише Господь та мамині молитви захистили мене…
Вдома ж, у тилу, залишилися тато, хвора мама та сестра Ганя, яка працювала у військкоматі. Батько ж важко трудився у колгоспі, а вночі пас коней на березі річки. Якось він застудився й, діставши двостороннє запалення легенів, помер. Дізнався я про цю трагедію на фронті з запізненням — десь через 2-3 місяці. Пробував у командування відпроситися у відпустку, щоб хоч чимось допомогти рідним — не дозволили. Якраз тоді, коли тата не стало, мені на фронті наснився дивний сон: що від мого чобота відірвалася підошва. Це було попередженням про щось недобре. Згодом довелося змиритися з цією втратою, адже йшли бої, фронтова ситуація людину тримає у напрузі, до смертей звикаєш. Вже тоді думав, як вижити, щоб вдома замінити батька, адже там мене чекала хвора мати.
У моєї старшої сестри Марії помер у госпіталі від ран чоловік Гнат, поховала вона невдовзі і трирічну доньку. Двоюрідного брата по мамі Мирона Славінського окупанти розстріляли в 1943 році за підпільну діяльність, похований на єврейському кладовищі. Син іншого маминого брата Мирона Василь, капітан медичної служби, загинув ще в 1941 році. Я ж служив в армії до 1946-ого у Підмосков’ї і вже потім повернувся додому.
Добре пам’ятаю тих, хто пішов на службу окупантам з нашого села у поліцаї, — коменданта Лезневого Олексія Атерлея, його помічника Нестора Атерлея, шуцманів — Юхима Желізка, Петра Атерлея, Михайла Вощину, Федора Шуляка, Петра Дунця, Олександра Демчука (Партика), бригадирів Івана Росму, Михайла Матіяша, пам’ятаю деяких підлабузників-донощиків. Хоча нічого поганого ніхто не міг сказати про бригадира ферми Павла Росму. Не хочу бути їм суддею, але деякі з них знущалися зі своїх людей більше, ніж окупанти.
Не менше зашпорів та біди нашій сім’ї завдали ті, хто заганяв мого тата до колгоспу у 1929 році. Батько мій Павло Степанович, який був доволі заможним господарем, побачивши цю сваволю та рятуючи сім’ю, сам тоді написав до колгоспу й віддав усе, що на господарстві було: двоє коней, двоє саней, два вози, культиватор, борони, словом, усе, що мав, аби не розділити долю тих лезнівчан, яких вивезли до Сибіру.
Власне, батькові, мабуть, я завдячую тим життєвим досвідом, який використовував завжди у найрізноманітніших ситуаціях — під час окупації, на фронті, в армії…”
Михайло Пахута
На фото з сайту cbs.km.ua: на одній із вулиць Проскурова у березні 1944 року