Звичайно ж, нинішній політичний конфлікт у середовищі парламентської більшості ніхто з його учасників міжусобицею не назве. Усі його фігуранти — і ті, хто нещадно звинувачує у корупції уряд, і ті, хто стверджує, що ці закиди не відповідають дійсності, твердять, що їх цікавить єдине: заліз у державну казну уряд чи ні? Проте насправді маємо скандал, який може перетворитися в небезпечну політичну кризу, коли вже ці взаємні звинувачення будуть здаватися нам невинними забавами. Словом, на моє переконання, усі учасники цього політичного протистояння, яке вже дійшло до місцевого рівня, граються з вогнем, який і так уже палахкотить у нашій спільній хаті.
Звичайно ж, нинішній політичний конфлікт у середовищі парламентської більшості ніхто з його учасників міжусобицею не назве. Усі його фігуранти — і ті, хто нещадно звинувачує у корупції уряд, і ті, хто стверджує, що ці закиди не відповідають дійсності, твердять, що їх цікавить єдине: заліз у державну казну уряд чи ні? Проте насправді маємо скандал, який може перетворитися в небезпечну політичну кризу, коли вже ці взаємні звинувачення будуть здаватися нам невинними забавами. Словом, на моє переконання, усі учасники цього політичного протистояння, яке вже дійшло до місцевого рівня, граються з вогнем, який і так уже палахкотить у нашій спільній хаті.
Здавалося б, у цій ситуації мав би своє слово сказати Президент, проте Петро Порошенко чомусь не квапиться вгамувати ці пристрасті, ніби натякаючи, що нема диму без вогню, хоча в уряді вистачає і його креатур. Можливо, прем’єр Арсеній Яценюк і справді в чомусь винен, але, принаймні я, у звинуваченнях на його адресу поки що не знаходжу логіки. Якщо в чомусь і слід звинувачувати уряд, на мою думку, то, найперше, в імітації реформаторського курсу, за що, до речі, разом із ним повинні нести політичну відповідальність і глава держави, і парламентська більшість. Та найбільше хвилює й обурює той факт, що нагнітання цих політичних пристрастей відбувається в умовах реальної війни з потужним агресором, який, по факту, найперший зацікавлений, аби ми самі розвалили свій тил, загрузли в міжусобицях та міжсобойчиках.
Пам’ятаєте, як у Івана Мазепи: “През незгоду всі пропали, самі себе звоювали”… Та, здається, сторонам цього конфлікту нині не до висновків з подібних історичних уроків, а жаль. Бо мені дуже хотілося б, щоб наша парламентська більшість провела хоч одне виїзне засідання, скажімо, у відвойованому в окупантів Слов’янську чи прифронтовому Маріуполі з обов’язковими відвідинами передової, аби усвідомити краще ту межу в політиці, через яку не можна переступати. Можливо, враз усі б вони порозумнішали і збавили тон своїх публічних дискусій на теми корупції в державі та уряді. А ще краще, аби в ці післявеликодні дні згадали притчу про грішницю, яку Спаситель врятував від забиття камінням, коли запропонував тим, хто був скорий на розправу, кинути в неї камінь, якщо вони самі чуються без гріха…
Даруйте, за це моралізаторство, але мені думається, що в наших владних верхах не все гаразд з політичним глуздом на фоні тих реальних загроз, які нині постали в країні. Бо виходить на перевірку, що наш політичний бомонд живе життям, в якому присутні усі родимі плями минулого режиму. А народ керується іншими реаліями, коли його кращі сини і дочки протистоять агресору, незважаючи на хаос, що панує в головах людей, які назвали себе політиками. Погодьтеся, це вже доволі небезпечна суспільна тенденція, коли в такий спосіб вселяється недовіра до державного керівництва країни, яке допускає подібні політичні прорахунки. Зрозуміло, що владний політичний клас завжди жив за своїми законами, де без інтриг не обходилися, але ж не в країні, в якій триває Революція гідності, яку треба захищати повсякчас від загроз зовнішніх та внутрішніх. Тож закономірним буде всім гарячим головам, які встрягли або роздувають нині політичні міжусобиці в правлячій коаліції, нагадати: шановні, Україна знекровлюється реальною, а не віртуальною війною, а від вашого здорового глузду нині залежить, чи ми зуміємо втримати фронт проти ворога без фатальних для нашої країни втрат. Може, послухають?..