Поїздка до прифронтового Старобільська для “Мистецької подільської сотні” виявилась особливою, знаковою. І тому, що це — перша поїздка на Схід. І тому, що прагнули її, шукали можливості здійснити понад вісім місяців. І тому, що поїхали в межах офіційного візиту делегації з Хмельницького. І тому, що місія у нас була подвійна: збадьорити українських вояків, а також комунікувати з місцевим населенням, переселенцями із окупованих територій, аби насаджувати їм таке очевидне розуміння, що Україна єдина.
Поїздка до прифронтового Старобільська для “Мистецької подільської сотні” виявилась особливою, знаковою. І тому, що це — перша поїздка на Схід. І тому, що прагнули її, шукали можливості здійснити понад вісім місяців. І тому, що поїхали в межах офіційного візиту делегації з Хмельницького. І тому, що місія у нас була подвійна: збадьорити українських вояків, а також комунікувати з місцевим населенням, переселенцями із окупованих територій, аби насаджувати їм таке очевидне розуміння, що Україна єдина.
Вже по приїзду мали перший концерт для військових і переселенців у місцевому Будинку культури. Далі — Луганський національний університет ім. Т.Шевченка, що евакуювався з окупованої території на базу старобільської філії. Щирі, відкриті, по-справжньому проукраїнські студенти, котрі активно підспівували “Червону руту” разом з Катериною Аргуновою і “Воины света” з Назарієм Поляковим, а ще співали “Я люблю Україну свою” у дуеті з Артемом Ромасюковим. Спілкуючись із такою юнню, розумієш, що їм не байдуже до майбутнього України. Чого не скажеш, на жаль, про дорослих. Окремі переселенці, котрі підходили до нас після концертів та й просто під час дводенного перебування у Старобільську, обнімалися, дякували, розпитували, розповідали, співали разом із нами… Частина тамтешнього люду досить інертно налаштована щодо будь-яких змін чи в один бік, чи в інший. А частина… досі чекає, коли їх прийде рятувати кремлівський карлик. Саме вони піднімалися з місць і демонстративно виходили з зали під час нашого “бандерівського” концерту. Інший акцент — прибиральниці університету, вочевидь, російськомовні, підбираючи українські слова, щиро спілкувалися з нами українською! Хоча справа не в мові, котра в нашій державі ніколи не була перепоною в спілкуванні, аж поки її не зробили аналогом зброї в ідеологічній боротьбі українців проти українців. Боєць на прізвисько Поет, котрий попросив дозволу виступити під час нашого концерту, однаково правдиво читав власні вірші українською мовою, а пісню заспівав російською.
Напевно, різними мовами говорили і хлопці, похоронені на місцевому кладовищі під хрестами із порядковим номером і табличкою “Тимчасово невідомий Герой України”, куди ми прийдемо на другий день візиту. І єдине, про що моглося думати, бачачи крізь пелену сліз рівненькі рядочки їхніх могил, це про несправедливість і недолугість отакої реальності. Про те, що ми заборгували їм цілі життя. Про те, що приходять до них чужі люди, а вони чекають на своїх, на повернення додому…
Відтак з усією теплотою, на яку заслуговують живі герої, ми спілкувалися з бійцями восьмого полку спецпризначення. Поїздка до наших вояків була для всіх учасників “сотні” своєрідною нав’язливою ідеєю (у позитивному розумінні цього слова). Адже найбільше допомоги, котра збирається, зокрема і завдяки зусиллям нашого волонтерського колективу, спрямовується бійцям із “вісімки”. У полку служить багато хмельничан, тож із багатьма ми знайомі або особисто, або через спільних знайомих. На жаль, чимало з них перебували на завданні, тож не з усіма вдалося побачитись. Але гостинці передали всім! А ще вони натанцювалися разом з нашою Мариною Українець, поспівали “Смуглянку” під скрипку Антона Вараниці, дружно підхопили “Лента за лентою” разом з Віктором Шайдою, котрий, до слова, у нашій поїздці виконував обов’язки звукооператора і за сумісництвом — керівника делегації “Мистецької подільської сотні”. Чи то від децибелів звуку, чи від неймовірної енергетики, котра нуртувала під час концерту, — тиньк посипався зі стелі в імпровізованій залі, де всі за мить зробилися рідними та близькими! За час концерту бійці підготували нам подарунок — залишили автографи і побажання на прапорі України. Вже згодом, коли у готельному номері ми перечитували їхні послання, дівчача частина колективу не могла втриматися від сліз і розчулення. Свої серця, найщиріші емоції, найкращі пісні ми беззастережно віддали хлопцям-героям з “вісімки”!
І дорогою додому кожен думав про своє, але всі — про спільне. Про те, що український народ за жодних обставин не підкориться завойовнику. Про те, що ця війна змінила кожного з нас, відшліфувавши непотрібні нашарування і являючи кожного на світ Божий в істинній подобі. Про те, що навздогін нашому маленькому, щільно наповненому людьми бусику летіли дзвінки з вдячністю від бійців — наколінники, котрі привезли їм лише вчора, одному з хлопців уже врятували ногу під час виконання завдання… Про те, що ми іще не раз поїдемо і до наших хмельницьких, і до інших наших українських вояків. Бо Україна й українці — єдині!
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського