Важко впізнати на поштовій картці кінця ХІХ століття місцевість, де нині розкинувся один із найбільших мікрорайонів міста — Зарічанський. Адже тоді це була навіть не частина міста, а окреме село Заріччя.
Важко впізнати на поштовій картці кінця ХІХ століття місцевість, де нині розкинувся один із найбільших мікрорайонів міста — Зарічанський. Адже тоді це була навіть не частина міста, а окреме село Заріччя.
Село виникло на пагорбі та його схилах за річкою Південний Буг. Отже, звідки походить його назва — зрозуміло. Найдавнішу згадку про Заріччя знаходимо у люстрації 1665 року, за якою це село разом із Мацьківцями, Олешином, Волицею та Лезневим належало до Плоскирівського староства. Сам Плоскирів та все староство хоча й були королівською маєтністю, але перебували у володіннях могутнього шляхетського роду Замойських аж до кінця ХVIII століття.
У 1796 році, через три роки після приєднання Поділля до Російської імперії, Заріччя та інші села староства були подаровані імператрицею Катериною ІІ фельдмаршалу Гудовичу, який брав активну участь у вищезгаданому “приєднанні”. По смерті фельдмаршала 1820 року селом володіли його нащадки. Але ні Гудович, ні спадкоємці у селі не мешкали, а призначали управляючого маєтком. Так, на початку ХІХ століття управляючими Зарічанським маєтком був дворянин Антонович, згодом — титулярний радник Василевський. Саме село було не надто великим. Наприклад, у камеральному описі 1799 року зазначалось, що в селі є лише невеличкий будинок управляючого маєтком, кілька десятків селянських дворів із городами та садами при кожному, а також “заміська велика корчма”. Все село містилося приблизно в районі теперішнього перехрестя вулиць Зарічанської та маршала Рибалка, піднімаючись дещо по схилах пагорба. Мешкали тут переважно поляки, частково українці. Костьолу та церкви не було — зарічанці ходили до храмів сусіднього Проскурова.
У другій половині ХІХ століття, після скасування кріпацтва, нащадки Гудовича залишили Заріччя на викуп місцевому товариству селян. Село одразу стало заможнішим, населення збільшилося, відкрилась школа грамоти. У 1904 році у Заріччі було 296 дворів та 1450 мешканців. Заможніші родини зарічанців утримували на пагорбі вище села вітряні млини. Сім із них, до речі, видно на поштовій картці — уважно придивіться на лінію обрію.
У 1946 році Заріччя було приєднано до Проскурова та стало одним із мікрорайонів міста. Позбуватися свого сільського вигляду він почав уже у 1950-х роках. Першим поштовхом стала організація на зарічанських ланах поблизу Старокостянтинівського шосе (район теперішнього дендропарку) обласної сільськогосподарської виставки. Такі виставки відкривалися в ті роки в усіх обласних центрах на зразок столичної ВДНГ і були стаціонарними: мали капітальні приміщення, павільйони, впорядковану територію. Те ж зробили і в Проскурові. Перша виставка урочисто була відкрита у 1950 році й успішно діяла майже до середини 1960-х. Тисячі проскурівчан полюбляли з родинами відвідувати виставку, де можна було не лише ознайомитись із досягненнями аграріїв, а й відпочити: придбати щось смачне, відвідати кафе й буфети, погойдати дітлахів. У народі за цією зарічанською частиною міста швидко закріпилася назва Виставка.
У 1959 році, дещо на захід від Виставки, неподалік Зарічанської МТС розпочалася забудова невеличкого житлового масиву двоповерхових будинків для службовців 17-ї дивізії. Він отримав назву “посьолок Мирний”. У той же час ближче до Заріччя заклали фундаменти під три чотириповерхові цегляні будинки. Дорогу, що з’єднувала верхню околицю Заріччя з Виставкою та пролягала повз Мирний та чотириповерхівок, розширили, заасфальтували і незабаром дали назву — проспект Миру… Так почалася масштабна розбудова нинішнього Зарічанського мікрорайону, що “поглинув” колишнє село, його сади й лани, колишню Виставку.
Сьогодні про село Заріччя нагадують лише деякі вулички з одноповерховою забудовою в районі “Електроніки”, на місці Виставки зеленіє дендропарк (закладений у 1964 році) та височіє Меморіал Вічної Слави (відкрито у 1983 році), а перші селянські будинки загубилися серед багатоповерхівок.
Поштово-телеграфна контора
Один із найкрасивіших старовинних будинків міста Хмельницького розташований на вул. Героїв Майдану, 64 — тут протягом останніх десятиліть розміщується обласний військкомат. Проте, спорудили його на початку XX ст. абсолютно для мирної мети — для Проскурівської поштово-телеграфної контори.
Пошта народилася разом із потребою людей в отриманні звісток з інших країв. Спочатку передача інформації здійснювалася через гінців, які доставляли як усні, так і письмові повідомлення. На землях Київської Русі вже із середини IX століття була встановлена повинність — надавати за потребою для князівських гінців коней. У XIII ст. зустрічаються звістки про деяку подобу перших поштових станцій, а в XVII-XVIII століттях уже діяли перші поштові контори. Тоді пошта була справою державною, отож і розвиток її відбувався за законами певної держави. Коли Поділля перебувало у складі Київської Русі — пересувались нашою землею князівські гінці, коли у складі Речі Посполитої — королівські кур’єри.
Приєднання Поділля наприкінці XVIII століття до Російської імперії змінило поштовий зв’язок: 6 вересня 1795 року вийшов указ імператриці Катерини II “Об устроении почт и содержании оных в губерниях: Минской, Волынской, Подольской и Брацлавской”, яким були створені казенні поштові установи.
З тексту указу зрозуміло, що перед його виданням губернатори вищевказаних губерній-намісництв надали в імператорську канцелярію повний опис існуючих на цих землях шляхів і свої пропозиції щодо фінансових потреб на облаштування поштового зв’язку.
Вивчивши питання, імператриця повеліла: “…сделать все потребные и от вас зависящие распоряжения, дабы почты во вверенных вам наместничествах исправное и безостановочное действие имели. Что касается до потребных по сделанным вами расчетам денег на учреждение и содержание почт, включая построение почтовых домов за три года, признали Мы за благо для всевозможного уравнения в сей повинности по губернии Минской 29,796 UAH, по Волынской 29,364 UAH, по Подольской 26,341 UAH, по Брацлавской 28,932 UAH, и препоручить в каждой дворянство расположить к ежегодному взносу в течение трех лет”.
Що ж, рішення розумне — не народ простий поборами й податками обкласти, а клас імущий, і за його рахунок зробити справу державної ваги. За те, що дворянство зобов’язали фінансувати облаштування пошти, далі в указі зазначалося: “…смотрители почтовых станций обязаны почту дворянства возить без оплаты раз или два в неделю, как то будет предусмотрено расписанием”. Теж правильно — послуга за послугу.
В указі також ішлося про поштові дороги, розписувалося, звідки й куди, через які населені пункти повинні пролягати поштові маршрути і де слід облаштувати станції, скільки мати на них коней і “листонош”. Такі поштові дороги називалися трактами, чимало з них пролягали через Подільську губернію.
Отже, з початку XIX століття почалося формування основної мережі поштового зв’язку й, крім відновлення старих поштових доріг, утворювали нові поштові тракти. Як наслідок, до 1830-х остаточно сформувалася розгалужена мережа трактів. На Поділлі найголовніші, так звані великі поштові шляхи пройшли від Кам’янця-Подільського в Царство Польське (через Проскурів і Дубне) і в Бессарабію (через Жванець і Хотин); від Проскурова в Житомир (через Летичів і Хмільник); від Брацлава в Бессарабію (через Могилів-Подільський), у Київ (через Житомир) та в Херсонську губернію (через Балту).
На цих дорогах були обладнані поштові станції, розмір яких залежав від величини населеного пункту й інтенсивності проходження поштової кореспонденції. Наприклад, у губернському Кам’янці-Подільському штат поштової станції складався з поштмейстера, його помічника, бухгалтера, унтер-офіцера, 12 листонош. Також на утриманні було 24 коня для естафет. А от у повітовому Проскурові — 10 працівників і 20 коней. До кінця XIX ст. довжина поштових доріг у губернії перевищувала 1120 верст, на них діяли 47 поштових станцій, де утримувалося понад півтори тисячі коней. На Поділлі перевезення поштовими трактами здійснювали переважно так званими фурами — критими возами, на яких, крім вантажу, могли розміститися кілька пасажирів. Перевізників називали “фурманами” (саме звідти у нас стільки прізвищ — Фурман, Фурманчук і т.п.).
Новий етап розвитку поштового відомства: 1885 році відбулось об’єднання поштових і телеграфних установ і була створена розгалужена мережа принципово нових закладів зв’язку. У містах і містечках — це поштово-телеграфні контори, у невеликих містечках і великих селах — поштово-телеграфні або поштові відділення. Наприклад, у 1909 році у Проскурівському повіті були такі установи зв’язку: поштово-телеграфні контори в Проскурові, Чорному Острові і Ярмолинцях, поштово-телеграфні відділення в Сатанові, Фельштині, Тарноруді, поштові відділення у Кузьмині й Миколаєві. Одночасно XX століття стало останнім в існуванні поштових трактів і кінних поштових станцій. Термінові повідомлення стали передавати телеграфом й телефоном, а кореспонденції, бандеролі й посилки — залізницею й автомобілями. З початком ХХІ століття входить поняття електронна пошта, але це вже сучасна історія…
Але повернімося у Проскурів ХІХ століття. До початку 1880-х поштова контора розташовувалася на вулиці Кам’янецькій у районі нинішнього торгового центру “Либідь-Плаза”. Після того, як через місто проклали залізницю пошту перенесли в невелику будівлю у кінці вулиці Мільйонної (нині Героїв Майдану), ближче до залізниці і переїзду, що веде у Дубове. Не дивно, що цей переїзд незабаром став іменуватися не інакше, як Поштовий. На початку минулого століття старий будинок поштово-телеграфної контори пішов під знос, а на його місці спорудили добротну цегляну двоповерхову будівлю. Чимала заслуга в цьому тодішнього начальника контори, колезького радника Івана Восходова, який з 1898 року протягом 12 років очолював проскурівську пошту і мав у місті великий авторитет.
Після встановлення радянської влади замість поштово-телеграфної контори був утворений поштамт. Він розмістився на тій же Мільйонній, але ближче до центру — в будинку №38. Колишній будинок контори передали у володіння державних установ. Кажуть, що тут якийсь час розміщувалась навіть повітова ЧК (Надзвичайна комісія). Що стосується нинішніх господарів — обласного військкомату, то вони підтримують будинок у чудовому стані та зберегли його фасад без перебудов. У цьому легко переконатися, якщо придивитись до старої поштівки початку ХХ століття.