Прем’єрна вистава “Республіка на колесах” за п’єсою Я.Мамонтова в обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Старицького чимось нагадала театральний бум наприкінці 1980-х років, який зачепив тоді й наше місто. Митці сцени, натхненні віяннями тодішньої перебудови, відкривали суспільству іншу картину вітчизняної історії, вільну від жорсткої ідеологічної обгортки. Новостворені п’єси і ті, що десятиліттями ховалися у закритих архівах, ставилися в столичних та провінційних театрах, збираючи аншлаги у зали та рекордні збори до своїх кас. Найсміливішим постановникам нового, революційного репертуару вдавалося навіть екстраполювати історичні події та реалії тодішнього часу, проводячи сміливі аналогії. Тобто театр тягнув глядача за собою, змушуючи його замислюватися, робити оцінки минулому та висновки щодо майбутнього. У цьому ж руслі здійснив постановку п’єси Мамонтова художній керівник театру Анатолій Пундик.
Прем’єрна вистава “Республіка на колесах” за п’єсою Я.Мамонтова в обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М.Старицького чимось нагадала театральний бум наприкінці 1980-х років, який зачепив тоді й наше місто. Митці сцени, натхненні віяннями тодішньої перебудови, відкривали суспільству іншу картину вітчизняної історії, вільну від жорсткої ідеологічної обгортки. Новостворені п’єси і ті, що десятиліттями ховалися у закритих архівах, ставилися в столичних та провінційних театрах, збираючи аншлаги у зали та рекордні збори до своїх кас. Найсміливішим постановникам нового, революційного репертуару вдавалося навіть екстраполювати історичні події та реалії тодішнього часу, проводячи сміливі аналогії. Тобто театр тягнув глядача за собою, змушуючи його замислюватися, робити оцінки минулому та висновки щодо майбутнього. У цьому ж руслі здійснив постановку п’єси Мамонтова художній керівник театру Анатолій Пундик.
Вистава “Республіка на колесах” розповідає про події в Україні буремних років громадянської війни. На календарі п’єси 1919 рік: з усіма його суперечностями, гострою динамікою історичного зламу, колізіями романтичного наїву та жорсткою драмою дійства. Написана у ранні роки радянської доби, вона у жанрі гротеску, відвертої карикатури відтворювала процес розпаду колишньої імперії з анархічними спробами утворення самостійних незалежних республік — нехай у межах однієї залізничної станції. Постановник вистави, зберігаючи текст і загальну канву драматургічного матеріалу, виставив нові його акценти. Відтак давні події набули нового, сучасного змісту як прямі аналогії з тим, що переживають наше суспільство і країна сьогодні. “Страшносмішна” вистава, анонсована театром, відбулась у класичному варіанті жанру трагікомедії, навіть трагіфарсу. Це був свідомий вибір постановника і театральної трупи.
Завіса відкриває глядачам картину невеличкої залізничної станції Бузанівки, яка опинилась у вирі революційних подій з усіма неодмінними наслідками. Залізничні рейки ведуть “у нікуди”. Станційні мешканці живуть в очікуванні бодай “поганого, але царя”: “Ми сотні років живемо у ярмі, на колінах…”. Характерна деталь постановника: у панському домі годинник зупинений, здається, назавжди, але станція пристосовується до будь-яких змін, готуючи партійні вивіски з написом: Бузановка, Бузанівка, Червона Бузанівка. Хоча дехто вже готовий залишити меншу, але красномовну назву — Буза.
Поява “революційного авангарду”, який “проти всіх”, але “за народ” на чолі з екс-прапорщиком Дудкою, кардинально змінює життя станції. Озброєна “революційна” напівбанда має “колеса” — потяг, але той рухатися далі не може без машиніста. Тому виникає ідея утворити таку собі самостійну “Бузанівську республіку”. Скликаний на майдан місцевий народ під дулами гвинтівок “обирає” Дудку “президентом”, котрий обіцяє “навести порядок” і “всіх задовольнити”. Якщо є “президент республіки”, мають бути і “міністри”. Щоправда, призначені “посадовці з широкими повноваженнями” — ті ж сільчани, деякі навіть не письменні, але “повноваження” розуміють “правильно”, адже вибір їхній не випадковий: “Це війна народжує героїв, а революція — ораторів”.
Подальші дії розгортаються стрімко. Постановнику вдалося поєднати у єдину гармонію і яскраву, майже аскетичну, але водночас багатофункціональну сценографію, динамічну і добре організовану масовку, і виразні образи головних героїв. Навіть декорація в обраному стрімкому темпоритмі пересувається на колесах — все, як у назві п’єси. Карикатурність персонажів не сприймається штучною — вони живі герої свого часу, за аналогією подій — і нашого часу. Форма гротеску лише підкреслює та відтворює всі його особливості, коли зовнішня комедійність стає фарсом, за яким виразно проглядається неминуча трагедійність. “Страшносмішного” у виставі багато, але сміх цей з присмаком неабиякої гіркоти: “У наших грудях не молоко, а вино для революційного авангарду”, “Народний президент сам знає, чого хоче народ”, “Революція є, а порядку досі немає”… Все добре знайоме і сьогодні: пристрасті станційного майдану, “люстрація” машиніста, бунт проти “президента”, зрада “міністрів”.
Бузанівська республіка не витримує сусідства з іншою “республікою” — Таранівкою, яка під владою більшовиків. Там навпаки чіткий “революційний порядок” — народ задоволений жорсткою диктатурою, отримує те, що вона дає. Тут теж виразний гротеск, карикатура у вигляді телефонної розмови з Леніним. Не змінюючи текст драматурга, режисер-постановник й актори ставлять сучасні акценти політичного фарсу.
Трагічних сцен у виставі майже немає: лише гине від пострілу Дудки “міністр усіх видів транспорту” Кудалов, який не зміг запустити потяг, та зазнає трагедію кохання секретарка “президента” анархістка Фенька. Трагедія Кудалова в тому, що він єдиний з “кабміну” Бузанівської республіки дійсно намагався щось реальне зробити, не маючи для цього жодних можливостей. У Феньки через політичну затятість зазнала краху любов до “президента”, а з нею і віра у чистоту революції. Натомість неминуча майбутня трагедія бузанівців виразно читається у фіналі вистави: і самостійні республіканці, і більшовики на грозовому, червоному тлі рухаються по колу, з якого немає виходу. Всі вони поки не знають, що з ними станеться завтра, але в середині цього зловісного кружляння перебуває “екс-міністр земельних питань” — їхній сільчанин-середняк з кулеметом: “тільки натиснути оцю кнопочку — і Бузанівки немає…”. Красномовно звучать і станційні дзвони, адже зрозуміло, по кому…
Яким буде наше майбутнє, вглядаючись у сценічні аналогії з минулим, глядач має визначити сам. Щоправда, постановник фінальною точкою вистави вимальовує оптимістичні обрії, свідомо порушуючи обраний жанр трагіфарсу: на тлі усього складу учасників дійства діти з хору “Подільські солов’ї” музичної школи №1 (ще одна новація!), співаючи, перекидають кулемет дулом донизу. Така собі картинка з репертуару колишніх агіткультбригад має, очевидно, донести політично виправдану мету щодо загальносуспільної єдності — своєрідна еклектика політичної діяльності. З цим постановочним рішенням можна не погоджуватись, адже театр бажаних, прямих відповідей на це не дає, він лише спонукає глядача знаходити їх самостійно. Втім нинішній театр ім. М.Старицького перебуває на колесах пошуку шляху самовираження.
Не буду оцінювати окремі акторські роботи, деякі просто блискучі, адже у виставі задіяна вся театральна трупа — в більшості у масовці. Але варто відзначити дебют на драматичній сцені провідного актора лялькового театру, заслуженого артиста України Олександра Царука у ролі Соломона Мерчика. Думається, він зможе заслужити “Золоту маску” нинішнього театрального сезону, ставши його своєрідним відкриттям.
Варто відзначити інше: віриться, що ця робота театру відкриває нову сторінку його 80-літньої історії, де сцена мистецькими засобами відтворює реальне, а не трагічне життя сьогодення, надихає свіжим, живим повітрям глядацький зал.
Володимир РАЗУВАЄВ