Наша зустріч відбулася в Хмельницькому військовому госпіталі. Щоправда, Валерій, позивний Тур (з об’єктивних причин прізвища не називаємо), за півгодини до цього вже виписався й налаштувався їхати додому. “Спішу побути з дітьми, — пояснює, — адже незабаром знову на Схід”.
Наша зустріч відбулася в Хмельницькому військовому госпіталі. Щоправда, Валерій, позивний Тур (з об’єктивних причин прізвища не називаємо), за півгодини до цього вже виписався й налаштувався їхати додому. “Спішу побути з дітьми, — пояснює, — адже незабаром знову на Схід”.
У госпітальному дворі прохолодно, отож пропоную зайти в приміщення, аби там поговорити. Але Тур відмовляється. “Я здоровий. Усе добре, — і починає свою розповідь. — …Мені 34 роки, я батько трьох дітей. Мав невеликий бізнес — займався виготовленням меблів, бо за фахом дизайнер. Як член організації “Українське козацтво” уже понад десять років торік у травні увійшов у громадське формування “Плоскирівська сотня”. Ми почали співпрацювати з правоохоронними органами й спільно стали патрулювати вулиці міста. Згодом надійшла пропозиція допомогти в охороні кордону. Так я потрапив на прикордонну заставу…”.
До слова зауважу, що мій новий знайомий не служив у армії. “Я рвався в армію, але мені не пощастило, хоч дуже хотів”, — зізнався. Як виявилося, у нього було декілька спроб потрапити на службу до війська. Остання, коли 20-річного Валерія повернули додому вже з військової частини, пояснивши, що в армії надлишок мобілізованих.
“Тяга до армії та служби в мене була завжди, — продовжує розповідати військовий. — Усе життя займаюся спортом, не зловживаю спиртним, шаную козацькі традиції та намагаюся їх поширювати. Словом, хто ж знав, що мрія моя таки здійсниться”.
Він на мить замовкає, наче збирається з думками, а потім продовжує свою розповідь про те, як війна на сході країни круто змінила його життя. Та й чи лише його?..
У Бердянськ його та вісьмох побратимів збирали волонтери й сім’я. Чесно кажучи, держава найменше думала про таких добровольців, як він. А Бердянськ, хоч і сонячне й тепле місто біля моря, зустрів непривітно. Поселилися на базі відпочинку. Разом з прикордонниками стояли на пунктах пропуску, охороняли прикордонну смугу. В місто докочувалися лише відголоски війни. Не було артилерійських обстрілів, та й, зрештою, напруги особливої також.
Було дещо інше, що виводило з рівноваги: переселенці з окупованих загарбниками територій, які поводилися відверто вороже. Вісім жінок з дітьми трималися не просто осторонь. Вони демонстрували зневагу і дітям наказували до військових не наближатися. Підслухані зненацька розмови викликали шалену лють. “Равняйте их с землей”, — і зовсім не важко було здогадатися, про кого говорили “доброзичливці”.
Минали дні і якби не об’єктивні обставини, ставлення навряд чи змінилося б. Та надворі стало холодно. Діти мерзли, їм бракувало теплого одягу, а ще більше — харчів. Тож уже через два тижні малюки охоче залазили на коліна військових, які ділилися з ними продуктами, а їх дружини передавали маленьким біженцям речі своїх дітей. Зрештою, вони таки знайшли спільну мову, навіть разом співали українських пісень.
“Ми були дуже раді, що в серцях цих жінок розтанув лід, вони зрозуміли, що між нами жодної різниці немає, а є штучно створені проблеми, які завжди можна вирішити мирно”, — згадує Валерій.
Якось директор бази відпочинку після жахливого урагану, що пронісся узбережжям, попросив допомогти посадити саджанці. “Ми перетворили висаджування дерев у справжню урочисту церемонію, — усміхається боєць-спецпризначенець. — Викопували ямку, поливали, коріння саджанця дбайливо присипали землею, при цьому ще й читали молитву, аби деревце прийнялося й людям користь принесло. За цим ритуалом пильно спостерігали директор та спеціалісти, яких він покликав із Донецька. Після довгого приглядання нас спробували навіть наслідувати. Врешті, ми висадили більше ста дерев. Тепер у курортному Бердянську є алея “Плоскирівської сотні”.
Валерій вмовкає, а за якусь мить продовжує: “На війні без віри вижити неможливо. Багато хто це зрозумів, коли потрапив у особливі обставини. Я — давно віруюча людина і не раз переконувався в силі молитви. Знаю, що за мене моляться багато людей. Їх віра і молитва бережуть мене та моїх товаришів. У Бердянську ми й прикордонників навчили молитися. Переконали, що без молитви приймати їжу — гріх. Це від наших предків іде… Після Бердянська повернулися додому. Були пропозиції вступати в батальйон “Азов”. Побратими погодилися. А мені неочікувано запропонували стати бійцем Хмельницького 8-го полку спеціального призначення”.
Валерій подякував за виявлену честь служити в елітному спецпідрозділі і підписав контракт. Цей вчинок і досі не всі розуміють. А дехто навіть каже, що він — контужений, бо має трьох дітей, а йде добровільно воювати.
“Було б добре, якби кілька тисяч таких добровольців можна було клонувати. Тоді б ми не сумнівалися у перемозі, — розмірковує над моїм запитанням чи не шкодує, що сам напросився на війну. — Ми обов’язково виграємо цю війну. Але це не буде ні сьогодні, ні завтра”.
Так вийшло, що хмельницький козак Валерій тричі в своєму житті приймав присягу: двічі — бути вірним козацьким традиціям і третю — на вірність народу України. Після місячних тренувань він потрапив у Дебальцеве, де, як відомо, противник створив для наших вояків справжнє пекло, а вихід з нього перетворив у “дорогу смерті”.
“Під Дебальцевим ми мали можливість спілкуватися з місцевими мешканцями, які були налаштовані вороже. Вони вважали нас ворогами і часто здавали окупантам, — ділиться козак. — Після таких контактів нас щільно посипали снарядами та мінами. Доводилося ховатися й перечікувати обстріли. Тривалий час безпечним місцем був підвал місцевої ТЕС. І хоч у приміщенні було нестерпно холодно, саме це укриття вважалось надійним, аж поки сепаратисти не почали його знищувати прямою наводкою. Неподалік влучили в трубу газопроводу і в небо здійнявся вогняний стовп висотою з п’ятиповерхівку. Обсипалася штукатурка, яка боляче, аж до крові розсікала незахищені ділянки тіла. Треба було вибиратися, адже підвал підприємства міг стати великою могилою для всіх, хто там ховався”.
Одного разу під час чергового обстрілу Валерію довелося тікати в одних шкарпетках. Потім сам дивуватиметься, як вдалося вирватися зі спального мішка, розірвавши його вщент.
“Молитва завжди була для нас найміцнішою бронею, — розповідає спецпризначенець. — І те, що уникнули 200-х та 300-х у нашій групі, — неспроста. Як тільки починався обстріл, я вголос читав 90-й псалом. Молитовник постійно був зі мною. Бог заступався за нас і снаряди лягали на відстані, наче місце, де ми перебували, було заговорене”.
Валерій пригадує, як довго вони чекали наказу відходити з Дебальцевого. “Коридору не було, — каже він. — Вороги нас розстрілювали прямою наводкою. Підрозділи розділилися на групи і так виходили. Те, що я бачив там і пережив, ніколи не забуду. У нас були величезні втрати. Офіційні дані їх значно применшують. Одна з груп, яку ми зустрічали, мала трьохсотого. У нього було чотири кульові поранення ніг, втратив багато крові. Але його таки доправили до лікарні, яку згодом стали бомбити. Українські військові змушені були піти. А коли повернулися, пораненого бійця вже не було. Через кілька днів пролунав дзвінок від ворогів, які повідомили, що взяли бійця в полон. Доля виявилася до нього прихильною: його обміняли на полоненого козачка. Нині він лікується і рветься до своїх”.
“Ви обов’язково напишіть про наших волонтерів, — звернувся до мене Валерій. — Якби не вони — не було б і нас. Вони нас годують, одягають, лікують. Вони — вісники з дому, вісники мирного життя. Їх підтримка, як і підтримка рідних, — незамінна. Вони — теж бійці.
вдячний хмельницьким волонтерам, особливо волонтерській групі “Океан”, зокрема Ользі Сухацькій та її дівчатам. І взагалі, в цій війні жінки нам дуже допомагають. Вони вірять у нас, покладаються на нас. Тож хіба ми можемо їх підвести?..”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК