Валерій Куліковський, як на мене, — особливий учасник війни в Афганістані серед тих, кого знаю. Так, він завжди займав активну позицію у Спілці її ветеранів, проте воїном-інтернаціоналістом себе ніколи не вважав і був серед тих перших ще радянських афганців, які публічно через посольство Республіки Афганістан у СРСР просили вибачення в її народу за власну участь у тій неправедній війні. Потім уже в незалежній Україні він зі своїми бойовими побратимами здійснили подібний акт вибачення і примирення з афганським народом через його посольство в нашій державі.
Валерій — один із активних учасників столичного і хмельницького Майдану, нині активіст волонтерського руху, через нього, його друзі, зокрема з Італії, Німеччини, переправили вже немало гуманітарних вантажів у зону АТО, для переселенців і не тільки… З ним у нас відбулася відверта розмова на всі ці теми, яка, сподіваюся, буде цікавою і нашим читачам.
Валерій Куліковський, як на мене, — особливий учасник війни в Афганістані серед тих, кого знаю. Так, він завжди займав активну позицію у Спілці її ветеранів, проте воїном-інтернаціоналістом себе ніколи не вважав і був серед тих перших ще радянських афганців, які публічно через посольство Республіки Афганістан у СРСР просили вибачення в її народу за власну участь у тій неправедній війні. Потім уже в незалежній Україні він зі своїми бойовими побратимами здійснили подібний акт вибачення і примирення з афганським народом через його посольство в нашій державі.
Валерій — один із активних учасників столичного і хмельницького Майдану, нині активіст волонтерського руху, через нього, його друзі, зокрема з Італії, Німеччини, переправили вже немало гуманітарних вантажів у зону АТО, для переселенців і не тільки… З ним у нас відбулася відверта розмова на всі ці теми, яка, сподіваюся, буде цікавою і нашим читачам.
— Твоя позиція, Валерію, (з ним ми вже давно на “ти” — Б.Т.) щодо власної участі у війні в Афганістані, на жаль, досі не є типовою у середовищі її ветеранів. Розумію, що більшість із них уже усвідомлюють, що були маріонетками у руках імперської політики комуністичного режиму, проте багато досі мають ілюзії щодо інтернаціональної місії СРСР у цій країні, а відтак і щодо власного героїзму, який у Радянському Союзі, а згодом і в незалежній Україні постійно культивувався на державному рівні. Тож ким ви були в Афганістані — героями чи жертвами, що думаєш узагалі з цього приводу?
— Однозначно ми були і жертвами, і маріонетками в імперських планах комуністичної Москви, пішаками її загарбницької політики. Це дуже виразно передано у пам’ятнику в нашому місті на спогад, насамперед, про війну СРСР в Афганістані.
Звичайно ж, немало у наших бойових буднях було виявів справжнього героїзму, коли побратими рятували один одного. Проте це аж ніяк не виправдовує зло, яке принесли на афганську землю радянські війська, політична відповідальність за дії яких лежить на комуністичному режимі СРСР. Варто тільки задуматись над цифрами загиблих у тій війні з обох боків, щоб це зрозуміти: понад 30 тисяч з нашого боку і майже 1,5 мільйона афганців, серед яких переважна більшість мирних жителів. Які ще аргументи потрібні, аби усвідомити, що в цій авантюрі СРСР виступав жорстоким загарбником?.. Мені багато довелося там бачити, досі жахають картини після радянських ракетних ударів по так званій долині П’яти левів (Панджшер), де все було стерто з землі після цієї операції. Це подвиг? Тоді що є безчестям?
Ну, а ті з учасників тієї неправедної війни, хто досі вірить у потрібність радянської військової присутності в Афгані, мабуть, або залишаються в полоні ідеологічної зазомбованості з радянських часів, або у такий спосіб самі себе продовжують дурити. Хоча я нікого не хочу переконувати у зворотному, бо і моє прозріння настало не одразу.
— І все ж із чогось цей непростий шлях починався. Як у тебе це відбувалося? Адже на тій війні тобі добряче дісталося, мав, наскільки знаю, важке поранення, контузію.
— Призивався в армію у 1981-ому, у 1983-1984 роках, хоч і був напівсиротою, служив в Афганістані в Кандагарській 70-й бригаді, почавши зі взводу управління вогневої батареї. Світоглядний злам відбувся після поранення і контузії, хоча й до того багато чого з порядків у тому обмеженому контингенті радянських військ обурювало. Суцільні подвійні стандарти: коли радянські офіцери у валізах вивозили імпортну побутову техніку й товари, а в солдатів наша митниця вилучала безхитрісні пакистанські шовкові хусточки, які вони хотіли привезти рідним чи коханим. Досі перед очима принизливий “шмон” у ташкентському аеропорту, коли нас загнали у велику залізну клітку і по одному звідти випускали. Так Вітчизна зустрічала героїв з Афгану (!).
Зізнаюся, коли потрапив туди, був дуже ідейним та ідеологічно підкованим солдатом. Образ афганця у мене асоціювався з бородатим чоловіком з карабіном у руках, який прагне будь-що тебе вбити. Це вже згодом зрозумів і побачив, як афганці плекають свою землю, як шанують дружин, люблять дітей. Тож досі у мене є почуття великого жалю, що таких, як я, комуністичний режим використовував як гарматне м’ясо, бо те, що там творили радянські війська, було справжнім жахіттям. А ще постійне самодурство деяких офіцерів, адже ми служили в умовах військового часу, хоч якраз цей факт багатьох із них повертав до тями, адже на війні всяке могло статися…
Та, мабуть, останню крапку в моїх ілюзіях поставила історія двох бійців з нашої частини, пам’ятаю лише їх прізвища — Хлань і Риков, які нібито добровільно перейшли на бік афганських повстанців. Як тільки не описував нам наш начштабу Логінов їх зраду, ми за ними три доби в пустелі Регістан облави вчиняли і кожному з нас дозволялося їх розстріляти. Згодом хтось розповсюдив серед нас емігрантську газету “Посєв”, де вони обидвa були сфотографовані. Та вже вдома у роки перебудови мені потрапила до рук “Правда” зі статтею “Возвращение”, в якій розповідалося про цих хлопців, яких нібито захопили душмани, потім вони поневірялися в Англії під контролем уже українських націоналістів, аж поки не втекли додому через радянське посольство. Словом, звичне ідеологічне мило, яким тоді пудрили нам усім мізки, не кажучи правди про війну в Афганістані…
А те, що я та багато інших моїх колег просили прощення за ту війну в афганців, це наша особиста позиція. Як і те, що я ніколи не одягну нагороди, які мені там дали. Завжди був з тими афганцями, які підтримували демократичні процеси в СРСР, а в Україні долучилися до боротьби за її незалежність. Торік вийшли і на столичний Майдан, і на наш хмельницький, а нині багато з них уже пролили кров на Донбасі. Серед тих героїв, хто там загинув нині, здається, вже понад 100 наших побратимів, більше 400 поранених. Загинув і мій товариш Олег Міхнюк, надзвичайно харизматичний у середовищі наших ветеранів. В радянські часи режим багатьох із тих, хто прийняв його “правила гри”, непогано пригрів, відкривши дорогу до партійної, комсомольської та службової кар’єри, хтось і досі на афганському минулому робить політичну кар’єру. Сам я ніколи до цієї “білої кістки” не належав, бо мені чужим був світогляд цих людей. Проте активно працюючи в нашій Спілці, зокрема в Нетішині, старався, як міг, захищати соціальні права побратимів. На жаль, через колишні поранення не можу йти на фронт, але як волонтер намагаюсь допомагати нашим героям, підкреслюю, справжнім героям, а не надуманим.
— Принагідно хочу подякувати твоїм друзям з Італії Миколі Прадуну, Марії Гладкій, Михайлу Зайцю та іншим, які днями передали для порідненого з Хмельницьким Старобільська гуманітарний вантаж для тамтешніх переселенців та наших десантників з 8-го спецполку, які там дислокуються. Ти слушно сказав про справжній героїзм наших воїнів на фронті, та чи не здається тобі, що нинішня війна з Росією взагалі перекреслила героїчні стереотипи, які існували в Україні з посиланням на приклади Великої Вітчизняної та афганської воєн?
— Однозначно нині вже стався цей злам у свідомості багатьох українців, адже ховаємо наших героїв з вигуками “Герої не вмирають!”, що мають глибинний зміст. Бо з ким у ХХ столітті їх можемо порівняти? Хіба що з воїнами армії УНР, повстанцями проти більшовиків, воїнами УПА, дисидентами та таки з певними уточненнями про характер Другої світової війни з тими, хто визволяв нашу землю від нацистів, і аж ніяк не з учасниками колонізаторської війни в Афганістані чи інших війнах, в яких брала участь армія СРСР. Цей злам у духовних орієнтирах нашого суспільства відбувається на наших очах.
Ставлюся з повагою до всіх, хто пройшов горнило згаданих воєн, проте усвідомлюю, що незалежна Українська держава повинна нині чітко коригувати і свої патріотично-виховні орієнтири. Бо якщо сьогодні путінська Росія зробила з українців ворога, називає нас фашистами, то хто тоді наш брат насправді, чим є нині Москва, яка відверто паразитує на героїці Великої Вітчизняної війни?..
Розмовляв Богдан Теленько
На фото: Валерій Куліковський праворуч (1983 рік, Кандагар)