Знаковою подією, без перебільшення, загальноукраїнського значення варто назвати недавній візит делегації Хмельницької міської ради до міста Старобільська на Луганщині.
Знаковою подією, без перебільшення, загальноукраїнського значення варто назвати недавній візит делегації Хмельницької міської ради до міста Старобільська на Луганщині. Минулої п’ятниці, 23 січня, там на спільній сесії міської та районної рад було підписано угоду про партнерство нашого міста і цього райцентру, що у нинішній прифронтовій зоні АТО. Очолював хмельницьку делегацію виконуючий обов’язки міського голови, секретар міської ради Костянтин Чернилевський, який скріпив угоду про поріднення наших міст своїм підписом та печаткою міської ради.
Щодо атмосфери цього візиту, то зазначимо, що нашу делегацію, у складі якої були депутати міської ради Валерій Лесков, Михайло Кривак, Віктор Савчук та редактор “Проскурова” Богдан Теленько, там справді чекали, а щирість і відкритість зустрічі були беззаперечними.
До речі, участь у сесії взяли і голови сільських рад району, а в її ході відбувся дружній обмін думками про можливості співпраці між нашими містами, в якій буде враховано й інтереси Старобільського району, що є здавна одним із центрів Слобожанської України. Нині саме у Старобільськ та сусідній Сєвєродонецьк перемістилося немало обласних установ Луганщини, сюди, зокрема, було евакуйовано і Луганський національний університет ім. Т.Шевченка.
Недарма саме Старобільськ його жителі називають душею Луганщини, а адміністративно до нього долучено і ряд місцевих рад Новоайдарівського та Слов’яносербського районів, адже нині райцентр живе за законами прифронтового міста, ознаки чого ви тут побачите повсюди. 
Власне те, що наша делегація їхала у прифронтову зону, можна було зрозуміти з перших блокпостів автотрасою на Харківщині, зокрема у райцентрі Куп’янськ, де, до речі, нині друкується місцева районка “Вісник Старобільщини”, в редакції розмістилася віднедавна військова комендатура. По під’їзду до райцентру Сватове на Луганщині, оглянувши побіжно блокпости попереду та за ним, безпомилково можна було зрозуміти, що недалеко тривають бойові дії, а от відрізок дороги між цим райцентром та Старобільськом був для водіїв нашого буса, завантаженого на три чверті гуманітарною допомогою, мабуть, найважчим. Взагалі ж дорогу між Харковом, де ми зупинилися на декілька годин на перепочинок, виїхавши звідти десь о четвертій ночі, та Старобільськом ми подолали за п’ять годин, враховуючи зупинки на блокпостах і ДТП з військовим бензовозом на нашому шляху. Наші друзі у Старобільську жартували з цього приводу, що нам дуже пощастило через те, що сніг прикрив усі ями на трасі, яка була не ідеальною, а за останні місяці ще більше постраждала від військової техніки. Нині на півночі Луганщини цю трасу недарма називають дорогою життя і дуже хвилюються від можливої загрози прориву ворога на рубежі блокпостів №№31, 29, що південніше від них, поблизу річки Сіверський Донець, що відіграє велику стримуючу роль для сил російських окупантів та їх найманців. Вже по приїзду додому дізналися, що 27 січня російські війська та їх найманці-“ватники” пробували форсувати річку і встановити понтонний міст та були відбиті українськими військовими. 
Не меншу оборонну і комунікаційну функцію виконує річка Айдар, що протікає через Старобільськ і є справжньою природною перлиною цього краю, давши назву й одному з найвідоміших добровольчих батальйонів у зоні АТО, який у найкритичніші часи, по суті, допоміг утримати Старобільськ від окупації сепаратистами. Приємно було побачити, як чітко нині у цих краях працюють наші військові та нацгвардійці не лише на великих блокпостах, але й охороняючи мости, зокрема через річку Красну, що трапилася нам дорогою, та той же Айдар. Нагадаємо, що і в Старобільську був свій “чорний” період, коли сепаратисти тут пробували провести так званий референдум з визнання ЛНР і навіть 11 травня вивісили свій прапор над райдержадміністрацією, який провисів тут три дні. До честі місцевої громади та її керівників, ті не піддалися на провокації і втримали тоді ситуацію в місті та районі в конституційному полі…
У місті нас зустріли чи не найхаризматичніший політик Луганщини, голова обласної організації ВО “Батьківщина” Ірина Веригіна, яка, нагадаємо, виконувала обов’язки голови Луганської облдержадміністрації торік з березня до вересня чи не у найкритичніші часи, та заступник голови райдержадміністрації Олександр Калінін. Вони, як, зрештою, і тисячі переселенців із території, підконтрольній російським окупантам, яких тільки у Старобільську за офіційними даними 12 тисяч, втратили своє майно, житло… У ці зимові місяці лише один місцевий відомчий санаторій “Енергетик” спроможний приймати переселенців. Інші подібні заклади, де жили переселенці ще влітку та восени, не мають тепломереж, тож не придатні для проживання взимку. Основне навантаження з організації щоденного побуту біженців лягло на жителів Старобільська та навколишніх сіл, місцеву владу, в якої у бюджеті негусто. Заразом треба вирішувати і проблеми перезавантаження шкіл, дитсадків, райлікарні, яка виконує водночас і функції прифронтового госпіталю. Словом, проблем у місцевої влади з надлишком, але розгубленості, песимізму у їх коментарях з цього приводу ми не помітили. Люди працюють у цих екстремальних умовах і не скаржаться, бо добре усвідомлюють, що ніхто, крім них, ці проблеми не вирішуватиме — ні далекий Київ, ні окупований Луганськ. Тож робота органів місцевого самоврядування в зоні АТО — добрий приклад для всієї України. 
Щодо переселенців, то кожен із них має свої втрати. А на таких, як Ірина Веригіна, буквально полюють сепаратисти. Ірина Костянтинівна нині вже зі своїм наступником, головою ОДА Геннадієм Москалем ділить два перші місця у розстрільних списках “еленерівців”. Саме їй та голові фракції ВО “Батьківщина” в нашій міськраді Валерію Лескову належала ідея поріднення наших міст, а вже Костянтин Чернилевський прийняв рішення вивести її за рамки, нехай і благородних, але суто партійних проектів та надати цим зв’язкам, так би мовити, більш масштабного значення. Нині Ірина Веригіна є одним із засновників благодійного фонду “Майбутнє Луганщини”, через який наша делегація і передала допомогу від хмельничан старобільській громаді, переселенцям та нашим військовим. Власне, віднині з появою порідненого міста на Луганщині у нас з’явилася нова мотивація у тій допомозі зоні АТО, яку здійснює наше місто, адже віднині прифронтовий Старобільськ стане одним із її пріоритетів. Щоправда, вже на найближчий час заплановані перші спільні заходи зі старобільчанами, які передбачає угода про партнерство. Дуже гарне враження залишилося в усіх нас від знайомства та спілкування з головою тамтешньої райдержадміністрації Анатолієм Гаркавим, міським головою Олександром Гончаровим, головою райради Миколою Кулачкою та іншими посадовцями, які нині направду живуть одними проблемами міста і району, що, зрештою, засвідчила спільна сесія 23 січня, яка, до речі, відбувалася у знаковий для Старобільська день — 72-річчя його визволення від нацистських окупантів. Тоді, у січні 1943 року, він став першим звільненим від ворога містом України і навіть три дні виконував усі функції її столиці. До речі, дуже приємно були вражені учасники сесії, що якраз у той день Костянтин Чернилевський відзначав своє сорокап’ятиріччя.
Взагалі ж Старобільськ є справжнім містом історичних загадок і контрастів, в яких і криється, мабуть, ота його таємнича слобожанська душа. Назвати його суцільно російсь-комовним не доводиться, до речі, райгазета виходить добротною українською з невеличким вкрапленням російськомовних публікацій. Історія міста — це взагалі окрема тема, адже саме тут на краю Дикого Поля та Дону гартувалася слобожанська козацька вольниця. Не дивно, що саме тут у 1708 році вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна, якого підтримала і частина запорозьких козаків. Власне після нищівного розгрому повстання царськими карателями Петра І ці краї були спустошені і слобода Стара Біла, що входила до Острозького полку, відродиться аж у 30-х роках ХVІІІ століття. Відтоді вона нарощуватиме свою славу зернового центру регіону й у 1797 році одержить статус міста Старобільськ, купці якого тримали крамниці не лише у містах царської Росії, а й навіть у Лондоні. Про історичний україноцентризм цього міста і краю свідчать і запеклі бої за нього армії УНР проти білої армії, зрештою, мабуть, не мало важить і той факт, що тут народилися відомі дисиденти Іван та Надія Світличні…
Особливий пієтет старобільчани зберігають до Нестора Махна, який тут уклав угоду про спільні дії з червоними проти Врангеля, перебував на лікуванні після поранення і за легендою нібито десь тут, в таємничих підземеллях зруйнованого жіночого монастиря приховав свою казну. Нині про Махна нагадує його бронзова фігура на балконі одного з будинків у центрі. А ще тут існує своєрідний культ персонажів роману “12 стільців” Іллі Ільфа та Євгена Петрова, які писали свій Старгород зі Старобільська, тож не дивно, що у центрі ви побачите бронзове зображення Кіси Вороб’янінова, який нагадує комедійного актора Сергія Філіпова, а трохи далі у сквері біля приміщень університету — Остапа Бендера у вигляді актора Арчіла Гоміашвілі з хлопчиком, який просить у нього гроші. У місті діє доволі добротний краєзнавчий музей, де працюють небайдужі до історії цього краю музейники, відвідини якого, як і райбібліотеки, були в нашій програмі. До речі, всюди хмельницька делегація залишила свої традиційні сувеніри, а фонд бібліотеки поповнився кількома книгами Богдана Теленька та інших хмельницьких авторів, які він їм передав. 
Щоправда, одразу після сесії будуть відвідини хмельницькою делегацією Хреста Скорботи по жертвах Голодомору 1932-1933 років на місцевому цвинтарі, далі вона вшанувала пам’ять 28 неідентифікованих могил бійців-героїв 80-ї аеромобільної бригади та батальйону “Айдар”, які торік 5 вересня потрапили у ворожу засідку між селищем Металіст та містом Щастя, поклавши до їх спільного меморіального хреста вінок від хмельницької громади. Власне, біля цих населених пунктів, разом з Валуйським, Кондрашівкою, Трьохізбенкою, Станицею Луганською, Кримським бої нині не припиняються. Неподалік від цих святих захоронень розміщено поховання польських офіцерів, які утримувалися в 1939-1940 роках у концтаборі, що розміщувався у жіночому Свято-Скорботному монастирі. Тут поховано декілька десятків військовополонених, які померли безпосередньо у концтаборі, а весь контингент цих в’язнів з-понад чотирьох тисяч старшин і офіцерів було розстріляно під Харковом. Вочевидь, цей факт в історії Старобільська послужив його порідненню з польським Любліном. Монастир нині відроджено, хоча не всі його збережені храми та споруди дістали первозданний вигляд, адже з цегли монастиря було збудовано тут залізничний вокзал. На монастирській території похований у 2003 році і його духівник, архімандрит Кирило, який залишив пророцтво про нинішню війну й твердження про те, що сам Старобільськ і монастир вона не зачепить. Ці слова старця Кирила нині у місті набули значення духовного оберега і їх ви почуєте від багатьох, що і не дивно, адже атмосфера тривоги за своє майбутнє тут присутня чи не на кожному кроці. Водночас не може не захоплювати і мужність старобільців, які навчилися жити повноцінно, незважаючи на свій прифронтовий стан. Щоправда, важко судити, чи додають їм впевненості у завтрашньому дні відвідини свого центрального Свято-Миколаївського кафедрального собору, бо після нашої розмови з його настоятелем, благочинним району отцем Володимиром такого оптимізму поменшало. Цей, до речі, україномовний священик пробував і нас переконувати, що у крові на Донбасі винна Америка, а “Турчинов — агент ЦРУ”, що в Україні йде наступ на “канонічне православіє”, а протестантські церкви — це велике зло та в інших постулатах кремлівської пропаганди і Московського патріархату, хоч, здається, цілком щиро нас благословив у дорогу додому…
Подібна двозначність у світогляді багатьох людей на Сході є чи не найбільшою проблемою української держави. І сталося це, як справедливо наголошував у виступі перед місцевими депутатами Костянтин Чернилевський, через те, що між нашими краями за роки незалежності не було відвертого діалогу, не було безпосереднього спілкування людей різних соціальних верств. Про ці проблеми ми говорили і в офіційній, і в неофіційній обстановці. Та основним, мабуть, є те, що в усіх нас і нових друзів зі Старобільська з’явилося відчуття того, що ми стали зрозумілішими одне одному і головне — потрібнішими, бо віднині вже точно дорога життя Старобільська проляже і через наш Хмельницький.
Б.Демків
На фото: хмельницька делегація з активістами благодійного фонду “Майбутнє Луганщини” (ліворуч — Ірина Веригіна); біля могил невідомих героїв АТО; захоронення польських військовополонених;під час підписання угоди міжнашими містами: Костянтин Чернилевський іОлександр Гончаровскріплюютьугоди своїми підписами;активісти благодійного фонду“МайбутнєЛуганщини”