…Ці слова Ігор Чернецький повторює досить часто, особливо коли набридає відповідати на запитання про стан здоров’я. Він продовжує возити в АТО допомогу нашим військовим попри те, що досі пересувається на милицях, що йому, як стверджують медики, не можна давати великі навантаження на пошкоджену ногу, врешті, попри власний біль, якого він натерпівся вдосталь. Ігор не скаржиться, хоча втішних результатів з одужанням мало. Щоправда, свої оптимізм та енергію повністю спрямовує на волонтерську діяльність. “Якби не поранення, то Ігор був би вже давно в рядах захисників і я також”, — зізналася його дружина Наталя. Недавно вони відзначили річницю свого одруження. Тепер щороку відзначатимуть дві важливі у житті дати — річницю Революції гідності та подружнього життя.
…Ці слова Ігор Чернецький повторює досить часто, особливо коли набридає відповідати на запитання про стан здоров’я. Він продовжує возити в АТО допомогу нашим військовим попри те, що досі пересувається на милицях, що йому, як стверджують медики, не можна давати великі навантаження на пошкоджену ногу, врешті, попри власний біль, якого він натерпівся вдосталь. Ігор не скаржиться, хоча втішних результатів з одужанням мало. Щоправда, свої оптимізм та енергію повністю спрямовує на волонтерську діяльність. “Якби не поранення, то Ігор був би вже давно в рядах захисників і я також”, — зізналася його дружина Наталя. Недавно вони відзначили річницю свого одруження. Тепер щороку відзначатимуть дві важливі у житті дати — річницю Революції гідності та подружнього життя.
Сотник Михайлівської сотні
Минув рік від початку Майдану, але пам’ятається все, наче вчора: імена, дати, обличчя… Вони з ним і сьогодні, хоча з тих пір багато чого змінилося. В країні точиться справжня війна, хоч і називається АТО. І якщо тоді у вирі бурхливих подій його сотні вдалося уникнути смертей — не поранень, а саме смертей — то тепер уже немає серед живих багатьох його майданівських побратимів. Ігор розповідає і я бачу, як болісно йому переживати ці втрати. “Вирішив допомагати воякам, адже нині не можу бути серед них”, — каже з гіркотою в голосі.
…22 листопада 2013 року після безсонної ночі, проведеної в чаті з друзями, юрист Ігор Чернецький вийшов на хмельницький Майдан. У числі інших молодих активістів став організатором євроінтеграційних акцій в обласному центрі: спочатку скорботної ходи, а 27 листопада — першого студентського страйку на захист свого майбутнього. Мирний хмельницький Майдан повільно набирав обертів. Але події, що сталися вночі 30 листопада на Майдані Незалежності в столиці, переформатували мирний протест українців. Ігор з великою кількістю однодумців поїхав до Києва.
Так склалося, що і Наталю, яка згодом стане його дружиною, з Івано-Франківська, де працювала архітектором, також покликав Київ. Зустрілися вони в Михайлівському соборі. Тоді в ньому були медпункт і кухня. Наталя завідувала складами, кухнею, а Ігор займався охороною, організацією людей. Згодом очолив Михайлівську сотню.
Вперше хмельничанин постраждав на вул. Грушевського 19 січня минулого року. Тоді його контузило. А 21 січня вони з Наталею офіційно одружились і… розійшлися: вона — на майданівську кухню, а він — в охорону. Зовсім було не до святкування…
18 лютого зранку Ігор пішов на мирну ходу до Верховної Ради. А вже о 10-й на Грушевського почалися сутички. Зі своїми хлопцями він опинився на другій барикаді біля Будинку профспілок. Після 22.00 на перехресті Володимирської і Великої Житомирської з’явилися підозрілі люди у цивільному, але в касках і зі зброєю. Треба було дізнатися, хто вони. Як тільки підступили ближче, ті почали стріляти й кидати світлошумові гранати. Кілька хлопців отримали вогнепальні поранення. Коли Ігор з побратимом упали, невідомі потягли їх до свого гурту і почали бити. Робили це досить професійно. В Ігоря були зламані рука, нога, яка до цього вже була прострелена. Отримав і струс мозку. “Серед тих, хто бив, була й жінка, — згадує Ігор. — Вона, ризикуючи, дала знати про ситуацію нашим хлопцям і ті викликали швидку”.
Серед 38 важкопоранених на Майдані сотник Михайлівської сотні був відправлений на лікування в Чехію. Тамтешні медики зробили йому дві операції, вжививши металеві пластини в скалічені кінцівки.
Сімейне волонтерство
Додому він повернувся на початку травня. “Саме тоді загинув перший товариш з Михайлівської сотні і я більше не міг бути бездіяльним, — зізнається Ігор. — Ми з Наталею вирішили, що будемо волонтерами. Спочатку екіпірували родича, який повернувся на службу у військову частину, що в Старокостянтинові. Потім купували медзасоби для хлопців, які їхали в АТО. Допомагали грішми, продуктами, одягом… Аби не сумніватися, що допомога потрапила за призначенням, вирішили доставляти вантажі конкретним адресатам. Завантажити транспорт допомогли земляки зі станції Богданівці. Діти зі школи передали листівки”.
Одна поїздка, друга, третя разом з хмельничанином Сашком Бауріним. Тепер Ігор перестав їх рахувати: Краматорськ, Червоноармійськ, Слов’янськ, Старобільськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк — 8-й полк, 80-та бригада, 140-й центр, безпілотники… Крім підрозділів, у яких служать хмельничани, допомогу отримали знайомі й зовсім незнайомі люди: військові на блокпостах, які проїжджали, мирне населення на території, контрольованій українськими військами.
Коло людей, які також узяли на себе ношу безкорисної допомоги нашій армії, постійно розширюється. Це друзі Ігоря, друзі друзів, ті, з ким раніше спілкувався та з ким звела доля рік тому на революційному Майдані. Однодумцями стали не лише однолітки, а й люди поважного віку. Ядром їх волонтерської команди є, звичайно, молодь, але й пенсіонери за можливістю також допомагають, намагаючись пригодитися в усьому: захисні сітки плетуть, вітамінні суміші готують, шкарпетки та балаклави в’яжуть. “Ми налагодили співпрацю з українцями за кордоном, — ділиться мій співрозмовник. — Вони дуже прониклися нашою бідою, співчувають не тільки на словах. Маємо зв’язки в Чехії, США, Естонії. Отримали звідти дуже потрібні речі — спеціальне взуття, тактичні рукавиці, теплий одяг. Щиро вдячні всім, хто не залишився байдужим у цей складний і вирішальний час. Зокрема, пані Галині, українці американського походження, яка допомагала нам ще під час Майдану, киянці Ярославі Наконечній, всім, без винятку, хто робить доброчинні справи. На них, без перебільшення, моляться ті, кого вони одягли, зігріли, нагодували”.
Ігорю нелегко даються поїздки на Донбас. “Лікуватися будемо потім, коли закінчиться війна, — каже він, усміхаючись. — А нині ніхто, крім нас”. І потім ще раз як мантру повторює: “Ніхто, крім нас. Кожен з нас робить те, що може: хтось може виготовити, інший — проплатити, ми — завезти і набагато більше тих, хто цього потребує. Тож зупинятися не час. Навпаки, — Ігор починає хвилюватися, — вважаю, якщо б одна чи дві сім’ї взяли на забезпечення одного українського воїна, то державі нашій, яка протягом кількох десятиліть розвалювалася, а не розвивалася, було б набагато легше вирішувати бойові завдання. Зрештою, ми всі мусимо зрозуміти, що війна не тільки на Сході, війна у нашому спільному домі, і якщо її не зупинити там, то вона може спалахнули будь-де і не тільки в Україні. Наші військові — це справжні патріоти, які протистоять одній із найпотужніших армій світу. Їм дуже важко і не лише через погане забезпечення. Їм важко морально. Солдатам потрібна наша підтримка. Їм треба знати, що ми переживаємо, чекаємо, допомагаємо… І разом, впевнений, переможемо ворога! Заради дітей, заради тих, хто вже поклав свою голову за перемогу”.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: дружина Ігоря Наталя плете маскувальні сітки; Ігор Чернецький привіз допомогу в зону АТО