В основі сюжету — реальна дійсність. Час — 1951 рік, місце — село Дідківці поблизу містечка Ямпіль Білогірського району на Хмельниччині. Як написав у своїх спогадах учасник цих подій Серафим Басмат, “у 1951 році в західних областях України енкаведисти створили такі умови, що вояки УПА не змогли там перебувати. Одні переходили кордон через Карпати, інші шукали порятунку на Хмельниччині. Троє молодих хлопців облюбували місце на нашому цвинтарі. Таємно, щоб ніхто не бачив, викопали в цвинтарному чагарнику яму, зробили перекриття й укрили дерном. Знайти криївку з першого погляду було неможливо. Сидячи в криївці, знуджені хлопці іноді співали пісень. У селі тоді жив хворий на голову чоловік. Він безпричинно блукав лісом, полями, і одного якогось разу принесла його лиха година на цвинтар. Почувся тоді отому неприкаяному блукальцеві якийсь незвичайний підземно-небесний хорал, і став чоловік по всьому тому всім розказувати, що на цвинтарі, мовляв, співають покійники…”
В основі сюжету — реальна дійсність. Час — 1951 рік, місце — село Дідківці поблизу містечка Ямпіль Білогірського району на Хмельниччині. Як написав у своїх спогадах учасник цих подій Серафим Басмат, “у 1951 році в західних областях України енкаведисти створили такі умови, що вояки УПА не змогли там перебувати. Одні переходили кордон через Карпати, інші шукали порятунку на Хмельниччині. Троє молодих хлопців облюбували місце на нашому цвинтарі. Таємно, щоб ніхто не бачив, викопали в цвинтарному чагарнику яму, зробили перекриття й укрили дерном. Знайти криївку з першого погляду було неможливо. Сидячи в криївці, знуджені хлопці іноді співали пісень. У селі тоді жив хворий на голову чоловік. Він безпричинно блукав лісом, полями, і одного якогось разу принесла його лиха година на цвинтар. Почувся тоді отому неприкаяному блукальцеві якийсь незвичайний підземно-небесний хорал, і став чоловік по всьому тому всім розказувати, що на цвинтарі, мовляв, співають покійники…”
Дійові особи:
Юродивий — сільський філософ, колишній священик;
Людина в цивільному (человек в штатском) — вивідувач і провокатор, агент НКВС;
Майор — офіцер-енкаведист;
Морячок;
Сільські парубки та дівчата, гармоніст — завсідники місцевого клубу;
Група озброєних чекістів.
Пролог
Старий, занедбаний, тут і там порослий густим чагарником сільський цвинтар. Кілька похилених хрестів, на вершечку одного з них всівся сутулий, видно, дуже древній ворон. Вдалині поміж могилок з’являється висока постать у довжелезному, до п’ят, темному халаті, з костурем у правиці, постать поволі наближається до авансцени, зупиняється в колі пригаслого світла, і глядачі, звісно ж, здогадуються, що перед ними і є отой не сповна розуму чоловік.
Юродивий. Уже й вечір. А я так натомився, діставшись од Ямпільського лісу, від аріанської каплиці сюди, на кладовище. Думав, не встигну на свій щовечірній хорал. Але даремно, видно, боявся. Бо ще не починався той спів. Ворон онде так само сидить на хресті, коли почнеться піснеспів, то птах зазвичай злітає. Чомусь не подобаються йому людські співи. А може, вони зовсім не людські? Може, то янголи голосять?.. Ет! Не верзи дурниць. Хіба ангели вмирають?.. Мерці! Ось чий то хорал! І я з якоїсь причини не знаю жодної їхньої пісні… Присяду-но я отут, на цю давню могилку. Бачиш, як рясно поросла вона молоденькою дрібною лободою та ще дрібнішим полином, і кволий барвінок де-не-де синьо тчеться поміж бур’яном, ніби ото клаптики небес зронила Господня десниця… Слухай же, слухай!
Звучить стрілецька пісня “Повіяв вітер степовий”.
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила.
Впав в бою стрілець січовий,
Дівчина затужила…
Юродивий (зводиться, втирає набіглу на щоку сльозу). Гарно як!.. Скільки ж голосів у тому хоралі? Так слухаєш (дивиться додолу) — ніби один. А отак (підводить погляд угору) — багато, дуже багато… Так — ніби якийсь чоловічий ансамбль. А отак — наче ангели тебе в горні висоти підносять (зводить обличчя до геть звечорілого неба). З одного боку — під землею співають. А з боку другого… самі небеса зронюють на цвинтар безмежну свою благодать. Це як у храмі: хор — хор-антифон, земне — небесне, людське — ангельське. Чи мені так здається? Так ото вчувається? Я ж — не сповна розуму, я — юродивий… Онде вже перша зоря зійшла, пора мені додому. Чи, може, спершу до клубу заглянути? Га, як гадаєш? Сидять там, гарбузове насіння лузають. Витанцьовують свої падеспані та фокстроти… А й справді, чому б не поглянути на танці?.. О, знову — чуєш?
Звучить пісня “Там, під Львівським замком…”
Там, під Львівським замком старий дуб стояв.
Там, під Львівським замком старий дуб стояв,
А під тим дубочком партизан лежав…
Тільки-но стихла пісня, Юродивий (або Блаженний) знову втирає кулаком сльозу й поволі, підкидаючи поли халата, рушає назад, туди, звідки не так давно прийшов. Віддаляється під хоровий спів твору Максима Березовського “Не отвержи мене во время старости”.
Епізод другий
Сільський клуб, гармоніст виграє карапета чи польку на два боки. Хлопці з дівчатами танцюють чи то фокстрот, чи пад-еспань (на вибір балетмейстера, але йому слід пам’ятати: чим простіше, тим краще, без усяких хореографічних “фіоритур”, адже клуб — сільський, повоєнний. Якийсь обласний поет читає у мікрофон вірша Броніслава Грищука “Повоєнний фокстрот”, і танцюристи (морячок і дівчина) ілюструють цей танок, а юний поет мовби ревнує того морячка до дівчини. Отже, поет (або хтось із акторів-читців) читає вірша перед мікрофоном:
Наваксую щедро чоботи юхтові,
в татову куфайку зодягнусь —
жде мене Настуня, гарна, чорноброва,
ой, либонь, додому на зорі вернусь.
У тіснині вікон лебедина вата
підплива росою, що вже й птах підмок.
Ой, чи чують лебеді, як весніє хата,
як скресає крига виспаних річок?!
Березень туманом вже зітхає вільго,
льохом, де картопля в морок проросла.
Вийду за ворота, зводянілим снігом
рушу ген до клубу на краю села.
А мені сімнадцять, а в неділю ж танці,
сизий чад валує хмарами махри,
в гармоніста клавіш запада під пальцями
і цигарка сипле попіл на міхи.
Чорноморець ставний, чорноморець славний
кружеляє в колі, розганяє дим,
фіксою з-під вуса висяває звабно.
Ой, не йди, Настуню, у танок із ним!
Чи ж його на флоті вчили тих зальотів
і гнучких маневрів, а чи то — манер?
Ніби між торосами, в з’юрмленім фокстроті
лодью-ладу водить лоцман-кавалер.
Ах, який же легінь гожий та хороший,
на дівочім стані з якорем рука.
Гей під диво-кльошем да й морських холошів —
гарбузових зернят звихрена луска!
Настю в ніч весняну чорноморець, мамо,
на відлигу вивів та й повів…
Вернись!
Душу обснував биндами з якорями,
у дівочім серденьку заякоривсь.
Гей, гульвісо, вітре соляний, штормовий,
поверни з Поділля, в море знов повій,
не гойдай дорогу, мов корму лінкорову,
не зривай сльозу непрошену із вій.
…Через років гони й спогади холонуть.
Ген мій острів-юність понесла вода.
Та бринить той спомин, ніби лад гармоні,
і невлад із серцем в день мій запада.
У цю мить широко розчиняються вхідні двері, аж гаснуть свічки (чи гримить кватирка або відчинене вікно), на порозі з’являється Юродивий з бузиновим костурем у руці. Западає тривожна тиша, тільки гармоніст стиснув розведені було міхи. Юродивий-Блаженний стрімко виступає на середину кімнати й насмішкувато промовляє своїм густим та хрипким баритоном.
Юродивий. А ви все витанцьовуєте! А ви гей би показилися! Ніби й не знаєте, ніби й нічого не сталося в світі!
Парубки з дівчатами обступають звідусіль несподіваного гостя. Що таке, мовляв? Що сталося?
Юродивий. Ви тут витанцьовуєте. А там… А на цвинтарі тим часом… мерці співають! Я ж говорив про це тиждень тому, зумисне до клубу, до вас чи до таких, як ото ви, приходив.
Парубки з дівчатами розчаровано махнули рукою: ну, що ти з нього візьмеш? Сказано ж — блаженний. Та знову пішли у танок, бо гармонь уже заводила “На сопках Маньчжурії”.
Блаженний розчаровано зітхнув, потім, трохи заспокоївшись, пустився кружеляти, мов якийсь мусульманський суфій. Розвіює поли халата, закидає догори голову, усміхається. Підступає до одного дівчачого гурту, не престаючи кружляти в танку, робить вигляд, що церемонно запрошує котрусь до танцю. Дівчата вдавано-лякливо верещать, розбігаються… Тільки Людина в цивільному уважно придивляється до Блаженного. Коли закінчується музика, підступає до нього.
Чоловік у штатському. Кажете, мерці співають? Ну-ну… Десь я слихал подобноє.
Юродивий. Бачу, і ви мені не вірите? Як же маю довести, що справді мерці співають? Як?
Чоловік у штатському. Як? Дуже просто: вирушити на ті співи вдвох! Только тогда я стану вашим союзником. Коли самолічно переконаюсь у тих співах… То коли ми це здійснимо?
Юродивий. Та хоч зараз! Ходімо.
Чоловік у штатському. Воно вже пізнувато для таких походів. То, може, завтра? Зустрінемося тут, біля клубу. Надвечір. А втім… Я чоловік точний, обязательний. Завтра в двадцать часов. Лади?
Юродивий. Про що мова? Звісно ж, згода… О, бачте, наші навідалися в сельбуд. І чого їм тута треба? Як була ще в селі церква, то він у нашій парафії старостою числився. Тоді я ще здоровий був. А як церкву закрили…Та ще хреста з неї здійняли на моїх очах… У мене тоді дах поїхав. Либонь, онуку шукаєш на танцюльках?
Чоловік у штатському (нетерпляче позиркуючи на годинник). Ітак, завтра, в двадцать ноль-ноль. Мєсто встречі ізменить нельзя (квапливо виходить).
Юродивий. Нельзя чи льзя, завтра будемо видіти… Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне. (Звертаючись до танцюючих пар) Ви — сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолиш її? Є один чудовний віршотворець, зовуть його Павлом, так отой Павл, якого я ніколи не видів живцем, ніби з мене альбо для мене писав оці рядки об тім, що бузиновий я, отвірчатий, дурноп’яний. Ні соку з мене, ані сопілки. Гордують мною, моє ягіддя втоптують в землю… з усіх птиць-велемовниць лише горобець-недоріка сідає… Ох, щось мені не подобається той чоловік, що збирається завтра зі мною на кладовище… Ох, не подобається. Аж закурити хочеться, такий він мені відворотний, а я ж іще від дитинства не курю… Бузиновий тато, бузинова мати і син бузиновий. Ні снігом укутать духу, ані втягнути в себе, ані полінця в грубу. Лиш від собаки відмахуватись — усього зиску. Заступись за мене, порятуй коріння. Кров моя чорнилом стала і вже давно виписана скрипучими перами по промокачці… Прости мені, світе, прости… Бо чадію сам від себе… сам у себе вростаю і шукаю спасенного місця, де б сонця удосталь, і тінь не глушила, і сокира не бачила… Ох, побачить! Чує моє серце, неодмінно побачить…
Епізод третій
Так звана явочна квартира. Чоловік у штатському сидить перед тумбочкою, приставивши телефонну слухавку до вуха.
— Слушаюсь, товаришу полковник. Все будет сделано, как вы приказали. В общем, я там уже побывал, вместе с этим деревенским дурачком. И как только явится машина с нарядом, сразу же отправимся на кладбище. Понятия не имею, сколько их там, в подземелье. Когда поют, вроде бы трое или четверо… Нет, никто не подслушивает, хозяева давно ушли на работу… Сколько наших потребуется? Человек двадцать. На всякий случай… Чем черт не шутит… Юродивого тоже взять с собой на кладбище? Понятно, укокошкаем, вместе с этими певцами там же и зароем где-нибудь во рву, зачем нам лишний живой свидетель, он хоть и чокнутый, но вы правы, товарищ полковник, мочить надо. Итак, ждем вашего автобуса. Конечно. На связь выходим завтра. Я буду на явочной прямо с утра… Да не за что. Вот когда все закончится, тогда и будем поздравлять друг друга. Итак, до связи, товарищ полковник!
Епізод четвертиЙ
Той самий цвинтар. На першому плані Юродивий і Чоловік у штатському. У Юродивого на руках кайданки, обличчя в синцях. На зад-ньому плані метушаться солдати та офіцери. Лунають команди: “Николаев и Кузьменко охраняют левый фланг кладбища, Чуркин, Барыгин, Кикнадзе — правый, замыкают оцепление сержант Морозов и рядовой Попеску…”
Юродивий. Відчувало ж моє серце біду! І ангел-охоронець застерігав: тримайся від цього чоловіка подалі, він із тих, хто хреста з нашої церкви скидав за двадцять п’ять рублів… А ти, Юдо, без усяких рублів, без усяких срібняків, самим сатаною ведений…
Чоловік у штатському. Это кто же по-твоему Иуда? Это кто же сатана? Я, по-твоему, что ли?
Юродивий. Та я, я… Я — Юда! Юда! Ні за понюх тютюну, ні за цапову душу оддати хлопців на погибель… Шкуро ти продажна, сволота придуркувата.
Чоловік у штатському. Чому ж ото шкура? Чому ж так ото одразу — сволота? Наоборот, образцовий гражданін советской родіни. Доки не став кричати на всю горлянку: “Хлопці, рятуйтеся, готуйтесь до бою, бо за вами тут прийшли!” Ти так вопіл ілі нєт?
Юродивий. Так, волав. Але не знаю, чи вони мене почули…
Чоловік у штатському. Уже й не дізнаєшся, старая сука! (Він вихопив із кобури пістолет і кілька разів поспіль вистрелив у Юродивого, той упав як підкошений).
Командир загону. Какая блядь без моего приказа стреляла? Ты, гнида? Всю кашу испортил, осведомитель долбаный… Что ж, теперь уж ничего не попишешь. Тогда за мной, ребята. К склепу под кустарником! (А назустріч майору і солдатам — кулеметна черга. І — пісня, стрілецька, повстанська):
Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,
А лента набої поспішно подає.
Ах, лента за лентою — набої подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
Ах, лента за лентою — набої подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!..
У час того підземного співу солдати метушаться, їх косить кулемет, виставлений назовні, солдати також безладно стріляють, аж поки один із них не здогадався жбурнути в кулеметника гранатою, і тоді усе стихло, солдати підступають до отвору в криївку, вкидають ще одну гранату, зникають у криївці, по якомусь часі виносять назовні на ряднинах кілька пошматованих трупів…
Може, у цю мить починає бриніти лемківська “Плине кача…”
Епілог
Знову старе занедбане кладовище.
Нізвідки, ніби із самого повітря з’являється привид Юродивого, його тілесна подоба, душа. Та подоба прикурює сигарету, вогник сірника освітлює на мить запалощоке, стернисте обличчя, в якому немає і сліду життя. А далі — човг-човг, човг-човг… Під мелодію Березовського “Не отвержи мене во время старости” ледь помітною стежкою у цвинтарній траві, поміж похилених хрестів, поміж могилок та кущів терену і бузини. Усе далі й далі, вище й вище, понад верхівками дерев, тільки поли хітона-халата ритмічно сколихуються у місячному сяйві. І вже там, на краєчку обрію, привид, ані на мить не зупиняючись, зронить на землю непотрібний уже бузиновий костур, піднесе на рівень розпростертих рук довгі поли свої і поволеньки, ніби в уповільненому фільмі, вознесеться угору, розтане в туманній імлі.
А зі сцени в цю мить життєствердно лунає: “Ах, лента за лентою — набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай!”
Броніслав
Грищук