Мене особисто вже по від’їзду з Луцька найбільше цікавило у нашому маршруті два місця на карті Волинської області: село Колодяжне — мала батьківщина Лесі Українки і роду Косачів та село Вербка, що за кілька кілометрів від Ковеля, де було поховано князя Андрія Курбського, до історичної особистості якого нині, вочевидь, мав би загостритись інтерес не лише у нашої суспільності. Відвідини музею-маєтку Косачів та Лесі Українки залишили радше елегійні враження від знайомства з ним та тією землею, стежками якої ступала геніальна Леся, де вона, як ніде більше, відчувала особливий душевний комфорт, де їй легко писалося, де черпала наснагу й образи до багатьох своїх творів, де, зрештою, був її рідний дім.
Мене особисто вже по від’їзду з Луцька найбільше цікавило у нашому маршруті два місця на карті Волинської області: село Колодяжне — мала батьківщина Лесі Українки і роду Косачів та село Вербка, що за кілька кілометрів від Ковеля, де було поховано князя Андрія Курбського, до історичної особистості якого нині, вочевидь, мав би загостритись інтерес не лише у нашої суспільності. Відвідини музею-маєтку Косачів та Лесі Українки залишили радше елегійні враження від знайомства з ним та тією землею, стежками якої ступала геніальна Леся, де вона, як ніде більше, відчувала особливий душевний комфорт, де їй легко писалося, де черпала наснагу й образи до багатьох своїх творів, де, зрештою, був її рідний дім.
А от історичні контраверсії, пов’язані з постаттю російського князя Курбського, його перебуванням, життям на Волині поставили немало нових запитань не лише до епохи, в якій він жив, а й до сучасної Росії. Відомо, що ні царська, ні радянська історіографія не жалували особу князя Курбського об’єктивними оцінками. Щоправда, в радянські часи вже визнавали за ним право називатися першим російським політемігрантом, відмовляючи у такому праві, звичайно, своїм політемігрантам, а от царські історики штибу Карамзіна, Соловйова, Костомарова, Ключевського бралися хіба що за його листування з Іваном Грозним, що є насправді доволі цікавим з літературного боку, та насамперед як документи епохи, які засвідчують існування навіть у часи божевільного Івана ІV боярської фронди до, читаймо по-сучасному, тоталітарної царської диктатури, не кажучи про можливості дослідження за ними психотипів обох цих дискурсантів. З тих листів і князь, і цар, як відомо, постають перед нами виразниками прямо протилежних поглядів на державне управління, на роль у ньому панівної верстви і, найперше, самодержця, а заразом і на шляхи розвитку Московської держави. Перечитуючи нині ці листи, зупиняю себе на думці, наскільки актуальними є думки князя Курбського для сучасної Росії, правителі якої та її нинішній некоронований “цар” Путін обрали за керівництво до дії практично владну доктрину Івана Грозного, за якою царю дозволено діяти страхом і має він необмежену жодними людськими чи моральними пересторогами владу, в чому його наслідував і Сталін, який, як відомо, також є ідеалом нинішнього правителя Кремля. Не дивно, що якраз Сталін, у ближчі до наших часи, стане найпереконливішим епігоном Івана Грозного у своїх діях на комуністичному троні, докладаючись до створення в радянські часи культу цього божевільного правителя, який, до речі, пробував розпочинати своє перебування на троні з реформ. Якраз ці аристократи, які прагнули змін у Московії, зокрема у піднятті ролі її представницького органу Земського собору, серед яких був і Курбський, увійшли у найближче оточення молодого царя, який на той час ще був, здається, адекватним розумово і психічно. Князь Курбський — один із нащадків ярославських князів, які потрапили у залежність від Москви та числили свій родовід від Рюриковичів. Князь попри великі військові заслуги перед царем Іваном згодом змушений був таємно втекти з рідної землі до Речі Посполитої. Це той князь, якого возвеличував сам Іван ІV за те, що поклав до його ніг Казанське ханство, здобував інші перемоги над ворогами Москви, а коли цар перетворився на безконтрольного тирана, то звинуватив його у цілком закономірних тоді невдачах московських військ у боях зі шведами. Цар відправив його воєводою у місто Юр’єв (Дерпт), звідки той змушений був таємно втікати під захист короля Сигізмунда ІІ.
Чи був зрадником Курбський, кого і що зрадив, рятуючи своє життя у ті криваві часи в Московії? Ці питання є далеко не риторичними як на ту епоху, зокрема в часи постійної перманентної війни Москви з усіма сусідами, яка вела їх постійно як складова Золотої Орди ще з Великим Литовським князівством, а згодом і з Короною Польською. Зрештою, не секрет, що Курбського як рівного з рівних прийняла тодішня еліта Речі Посполитої та тієї ж Волині, де польський король подарував йому великі маєтності, адже немало з тамтешніх аристократів мали не менш переконливий, ніж у нього родовід. Тож той факт, що Сигізмунд ІІ прийняв князя з великими почестями, у ті часи не викликав жодних упереджень в тоді ще загалом православної еліти краю. Адже в особі князя Андрія вони мали авторитетного інтелектуала й талановитого полководця, який разом з ними пробував не лише пером епістолярію змінити тодішній тиранічний устрій Московії.
Знаючи про вибір Курбського, який, рятуючись від сваволі царя Івана, знайшов прихисток у Речі Посполитій, служив їй зі зброєю в руках проти московського війська, мимоволі роздумуєш над звинуваченнями його у зраді, які звучали і в посланнях на його адресу від Грозного, а згодом і від російських істориків пізнішої пори. Та ці закиди не витримують критики і не лише щодо усвідомленого вибору князя у його методах протистояння московському цареві, який на той час лише завершував державний каркас Московії-Залісся, топлячи в крові не тільки сусідні Казанське та Астраханське татарські царства, але й рідних по вірі та крові новгородців і псковитян, придушуючи на своїх землях будь-які вияви спротиву самодержавній волі. Князь Курбський таки мав моральне право підняти меч на свого кривдника, разом з єдиновірцями князями Острозькими, Вишневецькими, тобто з тією православною елітою Речі Посполитої, яка тоді й пізніше бачила загрози, які йшли з Московії та її тиранів-царів.
Мимоволі виникає історична аналогія історії князя Курбського з іншим “зрадником”, щоправда, вже радянської імперії — генералом Андрієм Власовим, який, потрапивши до рук нацистів, створив Російську визвольну армію (РОА) і якого вже радянська історіографія малює лише у темних фарбах, замовчуючи справжню мотивацію його дій. Адже генерал Власов на початку війни, без перебільшення, був улюбленцем Сталіна, до речі, як Курбський в Івана Грозного. Це Власова за заслуги в обороні від німців столиці СРСР називали рятівником Москви, коли його 20-а армія на рубежі села Червона Поляна за 32 кілометри від першопрестольної зупинила 4-у німецьку танкову армію. За ці подвиги він був підвищений у званні до генерал-лейтенанта й нагороджений орденом Червоного прапора. І хтозна, якби йому пізніше знову всміхнулася військова планида, чи не він би був головним фаворитом Сталіна серед радянських полководців у тій війні? Та в травні-червні 1942-го в боях на Волховському фронті Власов не виправдає високої довіри вождя щодо прориву німецької блокади Ленінграда, що тоді було нереальним завдання з військової точки зору, і сам потрапить в оточення, а потім у полон до німців, відмовившись пускати собі кулю в скроню, як це зробив його попередник, командарм Самсонов. Бо хто-хто, а Андрій Власов добре знав, яким є справжнє обличчя сталінського режиму, адже, за однією з версій його біографів, у розпал сталінських репресій 1937-1938 років він був членом трибуналу Ленінградського та Київського військових округів, тож нині можна лише здогадуватися, якою була мотивація цього генерала у його рішенні про приєднання до Гітлера, з яким у 1939-ому Сталін розв’язав Другу світову війну, про що сором’язливо замовчувала радянська, а нині вже сучасна російська історіографія. До речі, мовчить вона і про великі заслуги Власова у китайсько-японському протистоянні як головного радянського військового радника Чан Кайши 1939 року. Тож коли 1 серпня 1945-ого року після відповідного рішення політбюро його скарали на горло, повісивши нібито на струні піаніно, підчепленій на гаку під основу черепа, можна задуматися, чому Власов у чекістських катівнях не визнавав своєї зради, а залишив у передсмертній записці такі слова: “Я знаю (про смертельний вирок, — авт.) і мені страшно. Але ще страшніше обмовити себе. А муки наші дарма не пропадуть. Прийде час і народ добрим словом нас пом’яне”… Ось так думав Андрій Власов, мабуть-таки наївно сподіваючись, що нащадки зроблять правильні висновки з тієї кривавої бойні, в яку завели планету під час Другої світової Гітлер і Сталін та в якій він бачив суто російський інтерес після розвалу комуністичного режиму, що виявився набагато живучішим, аніж йому здавалося. Це нині імперська Москва вже прийняла в своє історичне лоно ідеологію царів Івана Грозного, Петра І, Катерини ІІ і Миколи ІІ, традиції білої і червоної гвардій, Дзержинського і Колчака, створюючи у головах сучасних росіян ідеологічний мікс, який уже деформував, не дай Господь, незворотно суспільну свідомість сучасної Росії, а от з вибором Власова там ще є проблеми, бо все більше путінський агітпроп возвеличує сталінську модель державного устрою, хоча й узяв на ідеологічне “озброєння” усю георгіївську та андріївську атрибутику, якою послуговувалася армія Власова…
Напевно, комусь порівняння Курбського і Власова видадуться надуманими, хоч погодьтеся, не настільки далекі вони один від одного у мотивації власних вчинків, яка змусила їх порвати зі своїми тиранами-правителями, котрі належали до найдемонічніших серед тих, хто правив тією державою у вигляді Московського царства, а згодом російської та комуністичної імперій. Вочевидь, усе виразніше ця їх кривава місія на нашій землі проявляється у діях нинішніх кремлівських правителів, бо ще однією закономірністю вже в особистих характеристиках тих зловісних деміургів на російському престолі була їх параноїдальна ненависть до українського люду в різні часи, починаючи з Івана Грозного, бо князі Долгорукий та Боголюбський — погромники Києва, це таки окрема патологія. У цьому ряду мічених злою силою московських правителів поруч з цим божевільним шизофреніком, який обпікся не лише на Курбському, а найперше, на засновникові Запоро-зької Січі, князеві Дмитрові Вишневецькому, руками якого хотів підкорити Крим та наші землі, звичайно ж, не менший ворог нашої землі — цар Петро І, який напився по вінця української крові, а у ближчі до нинішніх часів — кривавий параноїк Сталін, поруч із яким його найяскравіший епігон Путін, у котрого також фахівці констатують шизоїдну недугу, яка, вочевидь, загострилася з початку розв’язання ним агресії в Україні.
І на жаль, ці несуєтні висновки аж ніяк не є моїми особистими перебільшеннями, бо цю історичну карму співжиття з цим загребущим і підступним сусідом, який своє первозданне альтер-его століттями шукає чомусь у нас, у нашій минувшині, а не в собі самому, українцям ніби нав’язано якимось злим реченцем, вплив якого нам доводиться лише з кров’ю виривати зі своєї душі, бо в мирний спосіб з цим імперським деміургом неможливо домовитися…
Ці наші думки ми, як позаторік на Соловках, викладемо у зверненні до своїх друзів з історичного клубу “Соловки-2013”, яке приймемо під час денного перепочинку на озері Світязь, перебування на якому стало для нас справжнім подарунком. І не лише з огляду на первозданну красу Шацьких озер, екзотику їх краєвидів і чи не найчарівнішого з них — озера Світязь, назва якого вже стала синонімом цього благодатного куточка Волині. Не менше для нас важили відчуття спорідненості з людьми цього краю, які дуже тепло приймали нашу паломницьку делегацію. Потім ще буде дорога так званою варшавською автотрасою до Києва, якої вистачить хіба що для впорядкування тих перших вражень, які принесе ця проща. Звичайно ж, під час цієї мандрівки ми не могли дотриматися всіх традицій Хресної дороги з її чотирнадцятьма стаціями, бо їх у нашому маршруті було набагато більше, аніж того вимагає традиція, започаткована у пізньому середньовіччі монахами-францисканцями, але, здається, нам таки вдалося досягти основної мети прощі. Відвідавши знакові місця на обраних українських теренах, пов’язаних не лише зі страшними злочинами проти нашого народу, а заразом доторкнувшись до багатьох інших сторінок власної історії, які возвеличують незборимий дух нашої нації у прагненні до волі, до творення, ми таки здійснили для себе крок до покути, а основне — черговий іспит совісті, мабуть, не лише за себе самих.
По приїзду до Києва знайшов час з кількома друзями зробити свій контрапункт цієї прощі, відвідавши Байкове кладовище, де провідали могили наших визначних дисидентів-шістдесятників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (на фото), котрим вдалося живими вибратися з лабет комуністичної імперії, останки яких з ініціативи їх друзів 19 листопада 1989 року були тут перепоховані, що стало тоді унікальною за своїм національним змістом суспільною акцією. За чверть століття у цьому куточку цвинтаря вже з’явився своєрідний некрополь з могил визначних українців, і який, як на мене, мав би вже бути на цьому центральному столичному кладовищі на державному рівні, про що особливо йшла мова в часи Ющенка. Адже та елітна стометрівка у його центрі, де досі ховають найвідоміших українців, аж ніяк не може слугувати таким некрополем, бо тут поруч зі справді достойними синами та дочками нації лежить немало тих, хто продавав рідну землю комуністичним зайдам, хто служив московській імперії супроти власного народу. Звичайно ж, хтось знову скаже на це, що такі ми вже є, і маємо приймати бодай тут, на почесному місці цвинтаря всіх, ким би вони не були у своєму земному житті, бо мертві, так би мовити, сорому не мають. Принаймні мені з такими твердженнями важко погодитися, бо коли ми дізнаємося, що у Мюнхені провокатори, завідомо знаємо які, позбиткувалися з могили Степана Бандери, а хтось у Парижі позарився на поховання Симона Петлюри, чи дізнаємося про інші факти вандалізму щодо наших національних пам’яток-святинь та на меморіальних місцях, як недавно сталося з мемріальною дошкою Юрія Шевельова у Харкові, то тут подібна толерантність є недоречною. Бо то йде не боротьба з пам’ятниками, яку дехто хоче прирівняти до наших постійних спроб декомунізації українського простору в усіх його проявах, а відверта і цинічна війна з нашою національною історією. Культ вшанування своїх предків-героїв та страдників завжди був одним із найсвятіших у нашому народі і його треба послідовно нині відроджувати, бо в ньому приховані і велика історична правда, і сила нашої нації, що дуже добре розуміють усі антиукраїнські деміурги, які відверто оголосили нам війну, позарившись на найсокровенніші святині нашої духовності, культури, історії.
Тож ця наша дорога Україною є тому ще одним підтвердженням, а образ понівеченої, але врятованої чудотворної Холмської ікони Богородиці став у моїй уяві символічним свідченням того історичного шляху, яким ми йдемо з правіку. Йдемо, утверджуючи себе як народ, спливаючи кров’ю у часи недолі, шукаючи шлях з-поміж багатьох доріг, вибираючи собі поводирів, які часто заводили нас на манівці історії, та все ж щиро прагнучи вийти з тих сатанинських лабіринтів та спокус, у які нас далі штовхає нечистий, вірячи у те, що Той, хто вершить нашу долю, таки не залишить нас наодинці з цим вселюдським злом, несучи на власних натруджених і зранених плечах свій чи то покутний, чи то жертовний хрест тією Хресною дорогою з Його волі, водночас уповаючи до Його милості та прагнучи щирого покаяння…