Ми ще не раз повертатимемося у своїх публікаціях до подій Революції гідності. Серед перших на столичному Майдані були й активісти Всеукраїнської спілки матерів “Чужих дітей не буває”. З молитвою, теплим словом, материнською турботою сотні жінок-спілчан перебували в епіцентрі тих незабутніх подій, а нині як волонтери їздять у зону АТО. Серед них — наша землячка Валентина Базилюк, котра поділилася з нашими читачами спогадами про ті події.
Ми ще не раз повертатимемося у своїх публікаціях до подій Революції гідності. Серед перших на столичному Майдані були й активісти Всеукраїнської спілки матерів “Чужих дітей не буває”. З молитвою, теплим словом, материнською турботою сотні жінок-спілчан перебували в епіцентрі тих незабутніх подій, а нині як волонтери їздять у зону АТО. Серед них — наша землячка Валентина Базилюк, котра поділилася з нашими читачами спогадами про ті події.
“З першого дня приїзду на київський Майдан зрозуміла, що маю бути тут до кінця і не лише як свідома українка, а насамперед як мати. Ніколи не забуду, коли в ніч на 30 листопада побили студентів. Втікали постраждалі до Михайлівського собору, одна з юнок, загубивши взуття, бігла босоніж. Разом з ними була і я. Брама храму здавалася нам тоді воротами між життям і смертю.
Ще страшніше було, коли в мирних мітингарів почали стріляти. Пригадую одну з найстрашніших для мене ночей — з 10 на 11 грудня минулого року, коли відбувалася перша зачистка Майдану. Відпочивали ми тоді у Жовтневому палаці разом з представниками партії “Свобода”. Спали на мармуровій підлозі, настеливши карематів. Приїхала до столиці з чоловіком і подругою Іриною Олійник, викладачкою одного з хмельницьких вузів. На Майдані Іра зустріла чимало своїх студентів, що розчулило і вразило, про них турбувалися, як про власних дітей.
У ту ніч нас розбудили — беркутівці підійшли майже до палацу. Поки чоловіки були на варті біля головного входу, решта втікали чорним ходом. О третій ночі забили на сполох дзвони у церквах столиці, до народу вийшли політики, відомі люди. Запам’ятався тоді вчинок Тараса Чорновола, котрий став перед народом на коліна — просив вибачення за депутатську діяльність у Партії регіонів.
У центр столиці зійшлися, з’їха-лися власним транспортом тисячі киян, бо метро не працювало. У ту ніч ми зрозуміли, що Майдан стоятиме довго, отож підтримувати людей треба не тільки добрим словом. Так почалася наша з чоловіком волонтерська діяльність. Повернулися у Хмельницький збирати кошти, закуповувати необхідне для майданівців. Як представниця спілки “Чужих дітей не буває” намагалася розбудити свідомість насамперед хмельничанок, адже на Майдані стояла переважно молодь — чиїсь діти. Ті, на кого вплинули мої розповіді, допомагали збирати речі, їздили зі мною до столиці.
…В акціях протесту була і своя романтика. Ніколи не забуду, як святкували на Майдані Новий рік. Звикнувши роздавати волонтерську допомогу з мішків, вирішили з чоловіком на свято бути Дідом Морозом і Снігуронькою. Власноруч змайстрували костюми й підготували подарунки з вишитими побажаннями, набиті сушнею з власного саду та іншими сюрпризами. Їх у новорічну ніч роздавали депутатам, які вітали люд зі сцени Майдану, підтримували. Наприклад, співачці Руслані побажали “мішок діточок, здійснення мрій, любові!”. Вона так тішилася, що з цим оберегом ходила три доби. Наші подарунки отримали В’ячеслав Кириленко, Юрій Луценко, Петро Порошенко та інші. Усе роздарувавши, засівали Майдан пшеницею, бажаючи перемоги народу. На Різдво привозили до столиці кутю.
…Справжнє пекло на Майдані почалося у січні, а потім будуть криваві лютневі дні. Ми ж, беручи активну участь у столичних акціях протесту, їздили у Хмельницький збирати кошти на бронежилети, щити для наших хлопців. Після повернення до столиці застали поранених своїх побратимів, зокрема хлопців з партії “Свобода” та інших.
Забезпечили хлопців бронежилетами, заспокоїли їх, як могли, хоч самі боялися невимовно. У ніч з 19 на 20 лютого на Майдані не спав ніхто — горіло, гриміло, особливо з четвертої до п’ятої ранку. Коли розвиднілося, обійшла всіх наших, вмивала чорні від сажі обличчя юнаків, поїла хлопців гарячим чаєм.
Поранених лікували у Михайлівському соборі, де був імпровізований шпиталь, про них турбувалися кращі медики, зокрема Ольга Богомолець, хмельницький нейрохіруг Борис Ткач та інші. Кияни зносили медикаменти, здавали кров для постраждалих. Назавжди в пам’яті, перед очима і в серці — прощання із загиблими на Майдані героями Небесної сотні.
…Коли Майдан продовжився на сході України, чимало хлопців, з якими були у столиці, поїхали на Донбас, з них до трьох-чотирьох сотень хмельничан. Від’їжджаючи, залишили мені свої кросівки, як запоруку того, що вони повернуться живими, здоровими й заберуть їх. Взуття зберігаю вдома. З деякими втратила зв’язок, з рештою по змозі зідзвонюємося, відвідувала їх, коли волонтеркою їздила в АТО. Хлопцям возили домашню консервацію. Разом із сусідами з власних городів законсервувала для них понад 500 банок овочевих салатів. Військові так раділи домашній їжі — банки цілували.
Запам’ятався візит до Хмельницького 8-го полку спецпризначення, називаємо їх “наша вісімка”, 79-ї маріупольської аеробригади. Відвідували шпиталь, де працюють одеські хірурги, бачили, як лікують поранених.
Якось хмельницькі матері спекли солдатам кілька сотень пирогів, я ж приготувала 15 метрів домашньої ковбаси. Такі домашні гостинці наші хлопці радо зустрічають.
У Хмельницькому на вулиці Гагаріна, 18 діє громадська приймальня, де кожен може допомогти нам ладнати посилки у зону АТО. У приймальні працюють навіть швачки, котрі шиють одяг для бійців, усе необхідне, навіть особливі національні прапори з уривками віршів Тараса Шевченка. Тож маємо єднатися, щоб підтримати наших захисників!”
Записала Ірина САЛІЙ
На знімках: Валентина Базилюк з бійцями у зоні АТО, ліворуч від неї ми впізнали нашого земляка з Деражні, випускника ХІСТ “Україна”
Олега Бляхарського