Ці передвиборні гасла президентського виборчого блоку на кшталт закликів “За мир! За перемогу!”, мабуть, не лише мене одного вражали двозначністю, але, вочевидь, користувалися симпатією у виборців, про що, зрештою, свідчить результат наших позачергових парламентських виборів. Проте нині суспільство, здається, стало доскіпливіше приглядатися до змісту цих програмних слоганів блоку Петра Порошенка, як, врешті, і він сам та його політична сила спробували наповнити їх зміст новими смислами, зініціювавши парламентське рішення про відмову України від позаблокового статусу.
Ці передвиборні гасла президентського виборчого блоку на кшталт закликів “За мир! За перемогу!”, мабуть, не лише мене одного вражали двозначністю, але, вочевидь, користувалися симпатією у виборців, про що, зрештою, свідчить результат наших позачергових парламентських виборів. Проте нині суспільство, здається, стало доскіпливіше приглядатися до змісту цих програмних слоганів блоку Петра Порошенка, як, врешті, і він сам та його політична сила спробували наповнити їх зміст новими смислами, зініціювавши парламентське рішення про відмову України від позаблокового статусу. І хоча це аж ніяк не означає, що завтра так само дружно парламент проголосує за вступ до НАТО чи за негайний референдум з цього питання, це рішення таки свідчить, що хоч і повільно, але наша нова влада починає прозрівати. Щоправда, наскільки затягнеться цей процес усвідомлення нею того факту, що нам без реальної військової підтримки Заходу неможливо стримувати самотужки російську агресію, важко сказати, та вже те, що на київських пагорбах поменшало пацифістичних настроїв, засвідчує, що там почали переосмислювати нашу оборонну доктрину.
Щоправда, не міг не насторожити днями той факт, що, виявляється, ротація підрозділів “кіборгів” у донецькому аеропорту віднедавна, тобто від часу оголошеного Києвом нового перемир’я, проходить через територію сепаратистів, які відверто з них знущаються, про що свідчить і недавній телесюжет на “плюсах”, а ще більше розповіді самих учасників цієї принизливої процедури з українського боку, з якими вже ми мали нагоду спілкуватися. Не менше обурює їх і те, що нашим військовикам заборонено там навіть відкривати вогонь у відповідь сепаратистам, аби, як я розумію, гарно виглядати перед спостерігачами ОБСЄ. Зізнаюся, тут у мене особисто ніякої логіки не вистачить, аби пояснити подібне рішення нашого військового та політичного керівництва. Якщо саме такою є ціна нашого миру на Сході, то чому б “орлам” російського найманця Мотороли, які здійснюють нині такі перевірки наших захисників донецького аеропорту, не з’явитися в інших знакових місцях? Скажете, що це вже надто чорний і цинічний гумор, але як тоді пояснювати подібні дії нашого керівництва, як не ознаками капітулянства?
Аж ніяк не хочу записувати себе до так званих “яструбів війни”, які ратують за перемогу над ворогом за будь-яку ціну, добре розумію, що на сході країни повинен запанувати мир. Проте розумію, як і більшість із нас, що такий мир, як нині під донецьким аеропортом чи під Маріуполем, де, вочевидь, російські вишколені диверсанти підірвали днями залізничний міст, аж ніяк не буде нашою перемогою, а поразкою, яка може призвести до нових втрат територій і не менше вдарити по нашому патріотичному духу та прагненню до перемоги над ворогом. Навіть екс-президенти Леонід Кравчук та Віктор Ющенко це зрозуміли, опублікувавши недавно своє звернення з закликом до військового вирішення проблеми з російською агресією на Донбасі. Звичайно, можна принагідно запитати, де вони були у свій час, коли розвалювалася наша армія, коли той же Ющенко реанімовував у політиці Януковича, проте їх звернення справді варте уваги, адже там чітко висловлено переконання, що з путінським режимом Росії неможливо домовитися.
Тож який нам мир потрібен, якою наша влада і ми з вами бачимо його ціну і чи пробачили б нас ті герої, які загинули на Сході за нашу незалежність, якби ми знехтували їх жертовною кров’ю, вже пролитою за нашу землю?..