Про роль церковних братств на Поділлі ми вже побіжно згадували. Щоправда, якраз про кам’янецькі церковні братства є обмаль відомостей, хоча знаємо, що частина українських міщан тут належала до відомого львівського Ставропігійного братства, в якому була значна кількість подільських вельмож і шляхти, навіть їх дружин.
Про роль церковних братств на Поділлі ми вже побіжно згадували. Щоправда, якраз про кам’янецькі церковні братства є обмаль відомостей, хоча знаємо, що частина українських міщан тут належала до відомого львівського Ставропігійного братства, в якому була значна кількість подільських вельмож і шляхти, навіть їх дружин.
Так, дослідник Петрушевич повідомляє, що до львівського Ставропігійного братства належала Ганна Прерембська (по третьому чоловікові Потоцька), дочка волоського воєводи Ієремії Могили, та її мати Єлизавета. Мабуть, невипадково саме “Анні Могилянці Потоцькій” присвятив книгу “Небо нове” (Львів, 1665) церковний та громадсько-політичний діяч Іоаникій Галятовський.
Із Пам’ятної книжки Подольської губернії (1859 року видання), дізнаємося, що серед кам’янецьких братств, які організовувалися виключно на православній основі, особливо вирізнялося братство при церкві Святої Трійці, яке стає відомим у другій половині XVІ століття і, можливо, отримало дозвіл на існування у 1589 році під час проїзду через Кам’янець Константинопольського патріарха Ієремії. Це братство володіло значною нерухомістю та грошовими сумами, тож на свої кошти утримувало школу і церковний клір, а також підтримувало церкву у гарному стані. Окрім братства, при церкві Святої Трійці у Кам’янці було ще декілька братських громад, із яких лише три носили назву “постійних”, а інші — “тимчасових”. До числа постійно діючих братств можна зарахувати братства при кам’янецьких церквах Івана Предтечі, яке згадується у 1606 році, та братство при церкві святої Покрови (1672).
Тож роль місцевої еліти в діяльності подільських церковних братств була очевидною, та за браком відомостей імена її представників, окрім, можливо, родини Грабовецьких та Івана Опученка, нам досі невідомі. Ще складніше з наявністю на Поділлі освітніх закладів у XVI-XVII cтоліттях. Попри те ми знаємо, що школи зазвичай існували при церковних інституціях. Але нині, на жаль, відсутні письмові джерела, зокрема церковні метричні та лавничі книги громад, де фіксувалися б події, пов’язані з тогочасною освітою. Напевно, ці, без сумніву, цінні письмові джерела або були знищені тодішніми колонізаторами (поляками чи турками), або перебувають під “сімома замками” у приватних колекціях чи архівах на території України чи за кордоном.
Про наявність таких шкіл свідчать не лише поодинокі письмові згадки. Адже Поділля зродило цілу плеяду тогочасних талановитих українських просвітителів, які мали би десь отримати початкову освіту. Це вже потім були школи вищого зразка: Острозька академія, Могилянка. Ці ж школи діяли в досить несприятливих умовах, коли польська влада і римо-католицька церква нав’язували свої світоглядні цінності. Тому особливо вагомою виглядає та обставина, що всі тогочасні просвітителі — вихідці з Поділля твердо обстоюють православну доктрину, а заразом свою українську самобутність.
Тож якщо задатися питанням: де могли існувати такі школи, то напрошується очевидний висновок, що, найперше, така школа (а можливо, й не одна) мала би бути у тодішньому центрі Поділля — Кам’янці-Подільському, де мешкала міцна в своїй економічній основі українська спільнота й функціонувала значна кількість православних церков.
І справді, ми знаємо про існування у Кам’янці-Подільському такої школи у другій половині XVIІ століття при церкві Святої Трійці, зокрема з опису міста 1700 року, після того, як це місто покинули турки. Зафіксовано також декілька таких шкіл у Кам’янці ближче до середини XVIII століття, зокрема дві школи неподалік Польської і Руської брам, де тоді переважно мешкали українці, хоча це вже пізніший період історії Поділля.
Очевидно, що мали б існувати тут такі школи й у XVI столітті. У тому, що саме в Кам’янці-Подільському отримав початкову освіту відомий богослов Ісайя (в миру Іоаким) Кам’янчанин (приблизно 30-ті роки XVI століття), не може виникати сумніву, бо він сам повідомляє, що навчався у кам’янецькій школі і “наученъ святымъ книгамъ перваго закона Господня и втораго, святимъ догматомь и благочестивому богословию и священной философии”.
До сьогодні не з’ясовано питання, де отримав ґрунтовну освіту інший відомий подільський просвітитель — Герасим Смотрицький, можливо, у містечку Смотрич, де він проживав до досить зрілого віку. А, може, він також навчався у Кам’янці-Подільському, і не лише у початковій школі. Бо, на думку багатьох дослідників його життя, він мав ще якусь освіту, окрім домашньої, що йому дав батько — дяк Данило. Адже стати замковим (тобто старостинським) писарем такого великого тоді міста, як Кам’янець, ректором Острозької академії (куди його запрошує сам Костянтин Острозький), здійснити правку Біблії та написати ряд літературних творів могла лише високоосвічена людина.
На мою думку, такою школою для Герасима могла бути школа одного з православних братств Кам’янця-Подільського, в яку його, напевно, віддав батько. Можливо, це була школа, яка існувала при церкві Святої Трійці, де тоді перебував подільський православний намісник. Також у Кам’янці-Подільському, вірогідно, отримав першопочаткову освіту й Мелетій Смотрицький, куди переїжджає на посаду замкового писаря його батько Герасим у 1576 році і де, ймовірно, народився Мелетій.
Складніше виглядає справа із отриманням початкової освіти яскравим представником подільської духовної національної еліти Дем’яном (Даміаном) Наливайком (рік народження невідомий, помер 1627 року). Будучи сином дрібного українського ремісника-кушніра, за однією версією, він народився у невеликому подільському містечку Гусятин. За іншою, менш відомою, версією, місце його народження — Кам’янець-Подільський. Це припущення відстоював, зокрема, такий поважний подільський краєзнавець, як Андрій Паравійчук. Принаймні, про це йдеться в одному з його листів до відомого історика Сергія Білоконя.
Те, що Дем’ян Наливайко мав добру освіту, ні у кого не викликає сумнівів. Але, якщо врахувати, що відповідних початкових шкіл на Поділлі було небагато, то діяли вони у великих містах. Також привертає увагу кушнірське ремесло його батька, яке дуже було поширене та побутувало серед українського міщанства тодішньої столиці Поділля.
Цікавим є факт, що у XVI-XVII століттях у Кам’янці-Подільському мешкала родина якихось Наливайків. Так, у письмових джерелах зазначено: кам’янецький міщанин Юхно Наливайко (1534 р.), перед 1606 роком зустрічаємо заповіт одного з цієї родини.
Тому ймовірність отримання першопочаткової освіти Дем’яном Наливайком у Кам’янці-Подільському досить висока.
Залишається досі невідомим, де міг отримати освіту ще один яскравий представник подільської землі — Арсеній Сатанівський (рік народження у Сатанові невідомий, після 1653-го мешкав у Москві). Це могла бути православна школа при одній із українських церков Сатанова, хоча жодних документів чи хоча б усних відомостей про існування там такої школи досі не виявлено.
Десь мав би отримати також добру початкову освіту і кам’янчанин Рафаїл Краснопольський, вихованець Києво-Могилянської академії. Цей наш земляк був архієпископом Холмогорського (Архангельського) краю у Росії і допомагав засланому у 1709 році на Соловки луцькому єпископу Діонісію Жабокрицькому, котрий ратував за приєднання православної Луцької єпархії до Київської греко-католицької митрополії у 1702 році. Як повідомлялося в одному із номерів “Київської Старовини”, “весьма вероятно, что благодаря этому гуманному посредничеству и протекции Рафаила, жизнь Жабокрицкого в Соловках не была собственно заключением”.
Логічно випливає факт існування у Кам’янці-Подільському української школи, яка мала міцну православну основу, розглядаючи світоглядні доктрини українських просвітителів XVI-XVII cтоліть.
Як ми вже знаємо, спротив національної подільської еліти бажанню поляків запровадити на Поділлі унію триває до кінця XVII cтоліття. Щоправда, у той час українську інтелігенцію перед загрозою польського поглинання не полишає думка про необхідність поширювати православні доктрини шляхом просвітництва серед московитів. Вони навіть шукають варіанти об’єднання із московською церквою на основі ідеї відродження православного слов’янського світу (Slavia Ortodoxa), що була виплекана українськими церковними діячами у протидії католицизму та протестантству. Такий собі своєрідний месіанізм по-українськи.
Значна кількість освічених українців долучається до їх навчання письму, духовним канонам, адміністративній діяльності… Серед таких діячів ми бачимо і вихідців Поділля, які створювали абетки, словники, допомагаючи таким чином освітньому та духовному розвою московської спільноти. Почався цей процес ще до злощасних домовленостей Переяславської угоди гетьмана Богдана Хмельницького із Москвою.
Скажемо більше, вплив цих, без сумніву, знакових українських постатей має не лише велике значення на формування тогочасної української свідомості, але й виходить далеко за межі Поділля, України загалом і, що не менш важливо i по-злощасному знаково, — Московії.
Першим із таких відомих представників української духовної інтелігенції вихідців Поділля, які творили писемну та духовну православну культуру в українських, литовських і московських землях, є Ісайя Кам’янчанин, який у 1561 році вирушає до Москви з метою придбання у книгозбірні російського царя Івана Грозного рукописної Біблії, писаної “по нашему языку русскому словенскому…”. Він хотів цю Біблію видрукувати на користь “нашему народу христианскому русскому литовскому да и русскому московскому да и повсюду всем православным христианам”. Через це благородне бажання Ісайя поплатився своєю свободою назавжди, проживши у Московії залишок своїх літ, де і написав ряд талановитих творів. Серед відомих на сьогодні праць І.Кам’янчанина найбільш визначний твір “Якийсь монах диякон з Кам’янця-Подільського плакав і сам себе втішав у землі Московській, в містечку Ростові, в темниці року 1566…”. А за рік до смерті на веління московського патріарха Іова Кам’янчанин робить цілісний переклад “Толкування Теофілакта Болгарського на Євангеліє Матвія і Марка”, який високо оцінений нашими сучасниками.
Інший представник національної еліти, випускник Острозької академії Дем’ян Наливайко відомий своєю активною проукраїнською позицією і поетичним даром, за нагоди зі зброєю в руках відстоював інтереси українства. Він виступав категорично проти унії, брав активну участь у Брестському антиуніатському Соборі 1596 року. Як патріот, дотримується філософської концепції, яка передбачає переосмислення національної духовної культури, її відродження і розвиток, опираючись на світові здобутки літератури і філософії. 
Ще одним яскравим представником подільської духовної національної еліти є Герасим Смотрицький — ревний захисник православ’я. Складніше виглядає погляд на життя і творчість його сина — Мелетія Смотрицького (світське ім’я Максим Герасимович), відомого українського просвітителя початку XVII століття, який, до речі, теж був випускником Острозької академії, та попри те отримав додаткову освіту у католицьких та протестантських вищих закладах Європи. Він проходить шлях від викладача церковнослов’янської та латинської мови у братських школах Вільна та Києва до православного єпископа (1620 р.). Після цього видає низку антиуніатських творів, за що зазнає переслідувань з боку польської влади.
Спочатку Мелетій Смотрицький також виступає одним із адептів впровадження у Московському царстві православної вченості. Та невдовзі робить переосмислення своїх поглядів. Мабуть, усвідомлення шкідливості для українства ідеї відродження спільного православного слов’янського світу, котра підсилювала Московщину, приведе його до унії, коли він пробує примирити та об’єднати українську церкву, веде дискусії зі “стовпами” українського православ’я, зокрема Іовом Борецьким та Петром Могилою.
Попри свої духовні тернисті пошуки, Мелетій Смотрицький широко відомий і як освітній діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого суттєво вплинули на розвиток східнослов’янських мов. Він автор “Граматики слов’янської” (1619), яка значно систематизувала церковнослов’янську мову.
Як пише російський князь і професор славістики Віденського університету М.Трубецькой (1890-1938 роки) “Від остаточного потатарщення московської мови врятували сильні впливи Києва. Аж до М.Ломоносова (1711-1765 роки) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького”.
Ще цікавіше про вплив укладеної нашим земляком Мелетієм Смотрицьким “Граматики” відгукується професор історії російської літератури С.Архангельський: “Аж до XVIII століття Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників не було. Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи. Граматика М.Смотрицького дуже вплинула на московську мову XVII століття. Спроба М.Ломоносова її змінити не вдалася”.
Чимало також прислужилися для розвою московської письменності і культури, через черпання останньою західних зразків і Епіфаній Славинецький та наш земляк Арсеній Сатанівський своїм латино-руським словником.
Арсеній Сатанівський (у деяких документах Арсеній Корецький-Сатановський) також належав до тодішнього українського духовного бомонду і був добре освічений. Після закінчення Київської академії стає ієромонахом Києво-Братського монастиря. У 1649 році на запрошення московського царя Олексія Михайловича Арсенія Сатановського направляють до Москви разом із Епіфанієм Славинецьким для завершення перекладу святого Письма з грецької на слов’янську мову.
Цікаво, що прибули обидва українські теологи-філологи на короткий, визначений завершенням перекладу термін, що гарантував особисто сам цар, але обоє провели у Московії залишок свого життя.
Арсеній Сатанівський за якусь нез’ясовану донині провину у 1653 році був відправлений на заслання до Сійського монастиря (Архангельщина) і подальша його доля невідома. До речі, у перекладі святого Письма Арсеній Сатанівський так і не брав участі. А згідно з повідомленням посольського наказу він здійснює переклад з латинської мови збірки проповідей майсненського проповідника ХVІІІ століття Меффрата.
У Москві він завершує також укладання “Лексикона словено-латинського” (1650), мабуть, розпочате ще в Києві, який задумувався як посібник для навчання й перекладів. Ця праця пролежала у рукописному вигляді (декілька її копій) понад 300 років і лише у 1968 році була підготовлена до друку професором університету у Франкфурті-на-Майні доктором філології Олексою Горбачем і видрукувана у Римі за сприяння Блаженнійшого владики Йосипа Сліпого.
Як бачимо, на початку XVII cтоліття наростає сильний рух українського просвітительства в бік Росії. Водночас до тодішньої Московії повертають свої погляди українські церковні і культурні діячі з метою окультурення православного сусіда. Щоправда, після домовленостей Богдана Хмельницького вже ніхто нас про культурну допомогу не просив, московити брали те, що вважали своїм. Тому, отримавши яскраві свідчення значної “поваги” з боку нашого північного сусіда, його беззаперечної “старшобратської любові”, чимала кількість представників української інтелігенції, зокрема й представники земель, які тоді перебували під польським гнітом, усвідомили, що з двох бід потрібно вибирати меншу. Саме тому на початку XVIIІ cтоліття так легко на подільських землях українці переходили на греко-католицький обряд.
Мирослав Мошак,
голова історико-культурологічного Подільського братства