Нарешті машина завантажена повністю і ми виїжджаємо з Оболоні на Бориспільську трасу. В Києві сніжить. На душі стає неспокійно: якою буде дорога, адже їхати понад тисячу кілометрів? Всідаємося в кабіні. Нас проводжають рідні майданівця, а нині волонтера Ігоря Чернецького та його друзі-волонтери. Можливо, трохи розчаровані, бо не все, що зібрали, вміщується, дещо доводиться заносити назад у квартиру. Вона, до речі, перетворилася на справжній склад, але її мешканці не нарікають. Зрозуміло, хотілося взяти ще побільше, але шлях не близький і все може трапитися. Їдемо. Маємо час розмовляти про все на світі. Щоправда, про все чомусь не хочеться. Отож розмова, здебільшого, про війну…
Нарешті машина завантажена повністю і ми виїжджаємо з Оболоні на Бориспільську трасу. В Києві сніжить. На душі стає неспокійно: якою буде дорога, адже їхати понад тисячу кілометрів? Всідаємося в кабіні. Нас проводжають рідні майданівця, а нині волонтера Ігоря Чернецького та його друзі-волонтери. Можливо, трохи розчаровані, бо не все, що зібрали, вміщується, дещо доводиться заносити назад у квартиру. Вона, до речі, перетворилася на справжній склад, але її мешканці не нарікають. Зрозуміло, хотілося взяти ще побільше, але шлях не близький і все може трапитися. Їдемо. Маємо час розмовляти про все на світі. Щоправда, про все чомусь не хочеться. Отож розмова, здебільшого, про війну…
Саша налагоджує навігатор. Він вводить кінцевий пункт село Піски і чекає, поки розумний прилад прокладе наш майбутній маршрут. А вголос розмірковує: “Заїдемо цього разу від Харкова. Так буде зручніше, бо дорогою віддамо всі передачі — залишаться тільки для “кіборгів”. Для них на самому дні, тож не треба буде перекладати вантаж”. Тим часом на екрані вимальовується інша пропозиція із заїздом від Дніпропетровська. Чому це так, наш водій не розуміє. Робить повторний запит, але відповідь така ж. “Напевно, так треба!” — і ми налаштовуємося їхати саме цим маршрутом. А в понеділок дізнаємося, що на трасі Харків—Ростов-на-Дону введено комендантську годину й обмежено проїзд.
Дорога за Києвом суха. Опадів немає, а от транспорту вистачає. Хлопці пригадують попередні поїздки, періодично відповідають на телефонні дзвінки.
“Поки ми будемо на Донбасі, люди збирають нову допомогу”, — пояснює Ігор, якого я одразу не впізнала. Виявляється, ми вже знайомилися, розмовляли. Було це під час чергового обговорення проекту пам’ятника Небесній сотні в Хмельницькій міській раді. Минуло кілька місяців, але Ігор досі з милицями. Без них він після поранення на Майдані не може пересуватися. Та навіть у такому стані займається волонтерством. 
Прошу його подивитися в Інтернеті новини про ті населені пункти, куди ми їдемо. “Нічого нового, — каже, — стріляють, як стріляли…”
Останнім часом Піски весь час на слуху, бо цей населений пункт у зоні найактивніших бойових дій перед донецьким аеропортом, куди ми повинні завезти передачу для наших хмельницьких “кіборгів”. У Піски із аеропорту приїде БМП — такою є попередня домовленість. Але ситуація там складна і ми розуміємо, що вибудувана схема може зламатися. Аеропорт обстрілюється дедалі дужче. Вороги отримують постійне підкріплення, а тому посилюють свої атаки. “Кіборги” їх успішно відбивають. Головне, що втрат немає (коли верстався номер, втрати вже були), хоча бойовики не шкодують снарядів і рясно посипають ними позиції українських військових у терміналах.
Ніч проводимо в дорозі. Лише кілька годин вдається відігрітись і поспати в придорожньому готелі. Нам головне, аби відпочив Саша, адже йому ще багато годин сидіти за кермом, не маючи змоги розслабитися.
Ранок приносить пронизливий холод. Мороз, очевидно, не великий, але дошкуляє висока вологість. “А як військовим у таких умовах?” — подумки себе запитую. Вже понад півроку йде війна, а досі не налагоджено забезпечення навіть наших армійців, не те, що добровольчих загонів. Через волонтерів регулярно надходять запити щодо теплого одягу і взуття, буржуйок, спальників… Декілька разів зупиняємося на заправках. Пальне є і ціни такі ж, як у нас.
Проїжджаємо за кілька десятків кілометрів від Дніпропетровська. Це місто за короткий період показало всім, що насправді є українським і не дозволить втягнути себе у тенета чужих сепаратистських настроїв. Війна точиться зовсім недалеко й обласний центр встиг відчути на собі її жахи. Сюди весь час звозять поранених, тут десятками хоронять безіменних загиблих військових. Місто формує загони добровольців, які боронять землю Донбасу.
Тепер їдемо трасою на Донецьк. Така ж, як і інші, нічим не краща, хоча єдина в цьому напрямку. Помічаємо, що поступово потік транспорту зменшується. А от у зворотньому напрямку, навпаки, пожвавлення. З виючими сиренами пролітають мимо дві “швидкі”. По шкірі пробігає зрадливий холодок. “Везуть у госпіталь у Харків, — каже хтось із хлопців. — Тільки б встигли!”.
Після Селідовського поста ДАІ асфальт вздовж і впоперек розмальований гусеничними траками. Вони прямували у тому ж напрямку, що й ми. Попереду населений пункт. Пробуємо додзвонитися за телефонами, які дав хмельницький волонтер Богдан Власюк (він постійно підтримує зв’язок з Олександром Курбасовим, одним із хмельницьких “кіборгів”). Але зв’язку немає. Декілька настійливих спроб підряд і нарешті абонент з позивним Єнот відізвався. Та зв’язок швидко обривається: встигаємо лише повідомити, що ми незабаром прибудемо в Карлівку. Влітку цей населений пункт був однією з “гарячих точок” Донецької області.
Селище-привид
У червні жителі Карлівки, що на трасі між Донецьком і Красноармійськом, опинилися в епіцентрі боїв між Українською армією, яка намагалася прорватися в Донецьк, і деенерівцями. Під час нещадних обстрілів повністю знищені й інфраструктура, й будинки. Практично всі місцеві мешканці, рятуючи життя, змушені були покинути селище. Тепер воно під контролем Української армії.
Ще здалеку селище справляє гнітюче враження. Гребля водосховища зазнала руйнувань. На мосту, де стояв ворожий блокпост, відсутні відбійники. Український блокпост ближче до селища. Наша машина зупиняється. Підходять військові з автоматами. Їх обличчя сховані під балаклавами, очі прикриті окулярами. Вітаємося й розповідаємо, куди й чого їдемо. “Туди не можна, — кажуть вартові. — Там сильний обстріл з самого ранку. Працює снайпер. Можна чекати тільки тут”. Знову намагаємося зв’язатися з Пісками. Але все марно, телефони мовчать. Тим часом надворі сутеніє. Вночі пересуватися небезпечно, про це також попереджають наші вояки. В районі військового протистояння працює багато диверсійних груп, які нападають на волонтерів. Отож мусимо вивантажити передачу для Саші Курбасова тут і спробувати передати її кимось із військових у пункт призначення. А нам треба їхати, адже незабаром настане ніч. Маскувальні халати, теплий одяг і продукти хмельницькому “кіборгу” передав його товариш Богдан Власюк, який очолює громадську організацію “Хмельницьке обласне об’єднання миротворців України”. Саша Баурін додає ще ящики з печивом та мінералку. Вантажу багатенько й найскладніше його доставити до тих, хто чекає.
До нашої машини підходять військові. Посинілі від холоду руки (не у всіх є рукавиці), обвітрені обличчя. Одяг різний, як і взуття. Знайомимося з 22-річним лейтенантом Сашком, він тут за старшого. Молоде, безвусе хлопча, в іншій ситуації вважала б його дитиною. А він — наш захисник і вже пережив, напевно, багато. Військові обступають нас, бачимо, що хочуть спілкуватися. Цікавляться, звідкіля ми приїхали. Один зізнається, що майже земляк — рівненчанин, два інші — з Одеси та Миколаєва. Сухо розповідають про ситуацію. Селище, в яке ми приїхали, повністю знищене, жителі майже всі покинули його і тепер тут мешкають дуже мало людей. Рідко кого побачиш на вулицях, більше гуляють безпритульні собаки. Порожніє місцевий рибний ринок, знаний далеко за межами селища. Ще зовсім недавно тут ішла жвава торгівля. Тепер немає нікого, бо рідко хто їздить цією трасою — вона веде в район найактивніших бойових дій. Зачинені магазини, автозаправна станція. Село пограбоване бойовиками. На щастя, в звичному режимі працює Карлівська фільтрувальна станція, яка постачає воду в західну частину Донецької області. Тривалий час вона не працювала і через те чимало населених пунктів страждали від нестачі води. Тепер начебто все налагодилось, але ситуація тривожна, можливі диверсії терористів. Озираємося на зруйновані поряд з дорогою будови. Одна з них — залишки придорожнього кафе. Поряд руїни автозаправки. Звертаємо увагу на церкву, що на березі водосховища. Вона також зазнала руйнувань. Стіни та фундамент подзьобані осколками, а огорожа розтрощена, як виявилося, снарядом, який впав поруч. Добре, що не втрапив у будову!
Пригощаємо військових гостинцями. Це продукти, одяг, взуття, мінеральна вода. Вони не відмовляються. Навпаки, дуже дякують і згадують усіх волонтерів, які тут побували. “Дякуємо, що ви нас підтримуєте! — каже рівненчанин Анатолій. — Без вас не вистояти б”, — і голос його тремтить. А я вже готова розплакатися, бо боляче бачити дорослих чоловіків, яких держава покликала воювати й забула про їх повне забезпечення. Всі ці проблеми, окрім озброєння, взяли на себе волонтери. Саме вони їздять на передову і доставляють військовим усе необхідне, а Міноборони звітує про фактично повне забезпечення… Куди йдуть фінансові потоки держави, благодійників, за які належало озброїти, одягнути й нагодувати нашу армію? Запитання, на жаль, залишаються без відповіді. Тож і надалі нам, звичайним українцям, через волонтерів треба допомагати армії.
Вікторія Стандрійчук