…Ми їхали до Луцька, кваплячись встигнути спершу до тамтешнього музею Волинської ікони, працівники якого знали про наш приїзд завчасу. Звичайно ж, дорогою обмінювалися враженнями від відвідин місць Берестецької битви та того, що зуміли побачити у заповіднику “Козацькі могили”, в його музейних експозиціях, у дерев’яній Михайлівській церкві. Цей храм нагадав мені ті церкви, які зібрані були ще за компартійної влади на околиці Києва в Пироговому в історично-архітектурному заповіднику. Щоправда…
…Ми їхали до Луцька, кваплячись встигнути спершу до тамтешнього музею Волинської ікони, працівники якого знали про наш приїзд завчасу. Звичайно ж, дорогою обмінювалися враженнями від відвідин місць Берестецької битви та того, що зуміли побачити у заповіднику “Козацькі могили”, в його музейних експозиціях, у дерев’яній Михайлівській церкві. Цей храм нагадав мені ті церкви, які зібрані були ще за компартійної влади на околиці Києва в Пироговому в історично-архітектурному заповіднику. Щоправда, ця церква має принципово інше призначення, адже є заразом символічною усипальницею для тих козаків, чиї останки у різні часи знаходили на полі битви, на відміну від пирогівських храмів, функціональність яких завжди була відносною. Адже цей музей під відкритим небом за задумом верхівки тодішньої КПУ мав слугувати унаочненням бережливого ставлення радянського режиму до історії українського народу у час його тотальної русифікації та денаціоналізації. Щоправда, у незалежницькі часи тут також ще не вироблено зрозумілої концепції використання цього унікального музейного комплексу, хоч у цивілізованому світі подібні проекти є рентабельними і як туристичні центри, і як осередки пропаганди історії та культури цих народів.
А Михайлівська церква збережена до сьогодні. Вона є сучасницею буремних часів Хмельниччини, її перевезли сюди — на одне зі знакових місць Берестецької битви, острів Журавлиху, ще у 1912 році з сусіднього села Острів, де поруч з нею було поховано загиблого у битві духівника козацького війська, посланця від константинопольського патріарха Йоасафа. На Журавлисі, де точилися найзапекліші бої при відступі козаків, неподалік від цієї церкви було ще тоді споруджено церкву-меморіал св. Георгія Побідоносця, яка найбільше захоплює трьома престолами, один із яких винесений у лицевий фасад храму назовні. Та, звичайно, тут чи не найбільше вражає підземний некрополь, до якого ви спуститесь зі Свято-Михайлівської церкви, де у спеціальних нішах крізь скло можна побачити десятки останків тих козаків, які загинули під Берестечком. Доволі моторошні відчуття від подібного споглядання людських останків, якби не церковне обрамлення цього місця їх вічного спочинку, де також прозвучала наша молитва…
“За всіх Ти молишся, благая…”
А там, у Луцьку, на нас чекала, насамперед, зустріч з легендарною Холмською іконою Божої Матері, що є однією з апостольських ікон Богородиці, які перебували на нашій землі, та єдиною з тих, що залишається досі в Україні. Так, єдиною з-поміж таких образів Богоматері, як Вишгородська-Володимирська, що нині перебуває в Москві у Третьяковській галереї і шанується як головна реліквія Росії, та Белзько-Ченстоховська, що є найшанованішою у Польщі. Взагалі нині, мабуть, уже неможливо дослідити, скільки цих іконописних святинь Україна набула чи втратила за свою буремну історію, адже кожна з таких легендарних ікон має свою захоплюючу чи драматичну історію, які досі потрактовуються істориками, богословами, зрештою, у народних переказах по-різному, а часто й з діаметрально протилежних позицій, хоча цей факт аж ніяк не позначається на безпрецедентному за своїм духовним значенням та глибиною у сприйнятті нашого народу культу ікон Богородиці. Зрозуміло, було б великою помилкою, якби ми, українці, спробували, так би мовити, привласнювати тільки собі духовну силу цих чудотворних образів, хоча саме факти їх чудодійної, насамперед, захисної дії у певних складних історичних обставинах, як це траплялося з більшістю цих святинь, і створювали основу для багатьох таких національних міфів і не лише нами, як це було й у випадку з іконами Богородиць — Холмської, Ченстоховської чи Володимирської, а заразом і Почаївської, Печерської та інших таких святинь.
Адже чи маємо ми нині менше вшановувати образ Холмської Богородиці через те, що перед цією іконою за наказом польського короля Яна ІІ Казиміра молилося його військо перед Берестецькою битвою, яку воно нібито виграло? Та чи не був виявом її заступництва той факт, що козаки таки зуміли вийти з-під Берестечка, нехай і з великими втратами, але гідно, а невдовзі одержали ряд блискучих перемог над поляками? Або ж як мають ставитися ті ж поляки до свого культу також “нашої” ікони Белзько-Ченстоховської Богородиці, яку той же польський король Ян Казимір після “шведського потопу” ще у 1655 році своїм маніфестом оголосив “Небесною королевою Польщі”, яка стала тоді символом боротьби зі шведами. Але чи не повинні були поляки “образитися” на неї за те, що нібито не привела їх до перемоги під час Барської конфедерації чи повстання під проводом Тадеуша Костюшка? Зрештою, якщо іти за цією логікою, то подібний погляд на чудодійні властивості вже ікони Успіння Богородиці з Києво-Печерської лаври могли б висловити наші затяті патріоти, якби знали, що нею благословляли російські війська, які брали участь у Полтавській битві 1709-го. Хоча мене більше цікавлять в історичному “життєписі” цих святинь інші факти й події, які накладаються не лише на історію нашого чи сусідніх з нами народів, а на всю християнську цивілізацію, яка невіддільна від пошанування ікони Богородиці, яка справді, і цьому є безліч підтверджень, через свої зображення проявляє чудодійні властивості у найкритичніші та найдраматичніші часи у житті цілих народів, і, найперше, у житті звичайних віруючих людей. Не знаю, не дано мені смертному знати, яким рівнем чудодійної харизми володіють згадані апостольські ікони, до зображення однієї з яких — Холмської, ми їхали того серпневого дня, проте знав напевно, що після відвідин усіх тих трагічних місць української Голгофи, де ми побували за ці дні, це слід було обов’язково зробити. Не сумнівався ніколи, що разом з цими образами подібну чудодійну силу мали чи мають ікони Почаївської, Зарваницької, Чернігівської, Ігоревської, Самбірської, Марії Покрови з Січової церкви на Запорожжі, Гошівської, Летичівської, Крехівської та багатьох інших святинь із зображеннями Божої Матері, які були чи є на нашій землі та навколо яких в Україні вже багато століть існує справжній культ поклоніння й пошанування. Та того дня ми мали можливість доторкнутися до тієї з них, яка була єдиною з-поміж небагатьох у світі, що ніби унаочнила собою драматичну минувшину саме нашого народу.
За легендою, Холмська ікона Богородиці була у посазі візантійської царівни Анни, нареченої князя Володимира. Можливо, була копією з давнішого оригіналу, який міг належати пензлю апостола Луки. А вже Ченстоховська ікона Богоматері, яку також вважають творінням Луки і яка відома під назвою “Чорна Мадонна” за темний стиль написання, за переказами, зберігалася першими християнами в Єрусалимі і була подарована ними візантійській цариці Олені під час її прощі. У наші краї вона потрапила, за легендою, після перебування у Константинополі, побувавши у Болгарії, Моравії і Чехії, коли її у другій половині ХІІІ ст. король Лев Данилович привіз до міста Белза. Вишгородська-Володимирська ікона Богородиці, за переказами, потрапила до Києва, бо була подарована константинопольським імператором Києву, а князь Юрій Долгорукий помістив її у великокняжій резиденції — Вишгороді, звідки її згодом викрав його ж нащадок, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який, як відомо, не гірше, аніж згодом татаро-монголи, сплюндрував Київ, помістивши цей образ у своєму княжому граді Володимирі-на-Клязьмі, звідки ця чудодійна ікона вже за московського князя Василя І в 1395 році потрапила до Москви…
З появою Холмської ікони Богородиці на західних теренах Руси-України пов’язана інша історія, що невіддільна від появи міста Холм, заснованого королем Данилом Галицьким, який, власне, привіз її сюди з Києва, про що є згадка у Галицько-Волинському літописі за 1259 рік. Особливо драматичним для цієї ікони буде ХХ століття, адже у 1915 році вона зазнає “депортації” до Москви і дивом у 1918-у повернеться вже до Києва, де спершу потрапить у Флорівський жіночий монастир, а у 1923-1941 роках буде переховуватись у приватних оселях. У 1942 році коштом Митрополита Іларіона (Огієнка) професор мистецтв Микола Прахов її реставрує, так, так, у часи нацистської окупації, коли було відроджено — і це також факт — церковне життя в Україні. 27 вересня 1943 року з великими почестями цю знакову ікону було повернуто в кафедральний собор Холма. А з приходом радянської влади ікона знову зберігатиметься у приватних руках аж до 1995 року, пройшовши шлях депортації з виселеними з рідних країв холмщаками, спершу до Івано-Франківщини, потім на Волинь і лише у 1996 році сім’я такої виселенки — подвижниці Надії Горлицької передасть її на зберігання до Музею Волинської ікони, де вона буде філігранно відреставрована художником Анатолієм Квасюком…
Звичайно ж, опис самого Музею Волинської ікони вартує окремої уваги, адже тут нині міститься унікальне зібрання з-понад ста пам’яток іконопису ХVІ-ХVІІІ століть, які знайомлять нас із різноманітними стилями і творчими манерами тодішніх професійних та народних майстрів іконопису. З 2000 року це також місце паломництва до Холмської Чудотворної ікони Богородиці, яке здійснить і наша делегація. Слід віддати належне колективу музею, де працюють чудові фахівці своєї справи і де, до речі, діє власна реставраційна майстерня. Вони зуміли створити тут унікальну атмосферу пошанування нашої духовної історії. Зазначмо собі, що відбувається це за доволі скромного фінансування державою цієї музейної скарбниці, де, повторимось, зберігається єдина апостольська ікона Богородиці в Україні, яка сама дивом була врятована від знищення.
На відміну від тієї ж, скажімо, ікони Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври, який 3 листопада 1941 року був висаджений у повітря радянськими диверсантами, які замінували його під час відступу радянських військ з Києва разом з Хрещатиком та багатьма іншими об’єктами, серед яких був величний Успенський собор. Довгі роки радянська пропаганда твердила всупереч здоровому глузду, що ці руйнації були справою рук окупантів, та якраз нацистам, як не парадоксально це звучить, ми маємо завдячувати тим, що вони встигли вивезти до Берліна з Успенського собору немало церковних реліквій та артефактів перед цією диверсією, тож після їх розгрому вдалося дещо навіть повернути з Німеччини назад в СРСР. І хтозна, яка насправді доля спіткала ікону Успіння Богородиці, хоч більшість фактів свідчить, що був цей образ у соборі під час руйнації, проте існує версія і про її можливе спасіння.
Як, зрештою, і досі чекають вірні на повернення чудодійної ікони Гошівської Богородиці, яка була копією ікони Белзької-Ченстоховської ікони Богородиці, яка зберігалась у греко-католицькому Гошівському монастирі василіан на Івано-Франківщині і зникла разом із монахами у 1950 році, коли монастир було ліквідовано радянською владою, а його насельників відправлено у комуністичні концтабори до Сибіру. Хто знає, де нині може перебувати “Цариця Карпат”, як ще називали цю чудотворну ікону?..
Скептик, для якого не є чужою атеїстична інфекція, занесена у його світогляд ще радянським вихованням, може розкритикувати мене за надто часте посилання на чудодійні властивості цих ікон, бо зрозуміло, що таким, як він, треба, на власні очі бачити ці прояви вищої сили. Що можна сказати у відповідь таким людям? Мабуть, єдине, бо недарма ж мовиться у Писанії, що по вірі кожному з нас воздасться, в чому і мене зайвий раз переконує ближче знайомство з історією життєписів згаданих знакових образів Богородиці. А те, що ця безбожна комуністична ідеологія вогнем і залізом виривала з людських душ віру в Бога впродовж усього часу свого всевладдя, це також є підтвердженням того, що була вона від нечистого, адже посягала на найсокровенніший прихисток нашої духовності, який завжди тримався на вірі у Спасителя, як би ми його не називали у різних конфесіях, церквах чи релігійних вченнях…
Проте ставши того дня перед зображенням Холмської ікони Богородиці, яка нині зберігається за прозорим саркофагом з непробивного скла, ти враз забуваєш про всі подібні дискурси, десь підсвідомо усвідомлюєш усю їх мізерність, адже опиняєшся віч-на-віч з іконою Богородиці, яку давній художник, можливо, справді сам апостол Лука, зобразив із маленьким Ісусом на правій руці, а той своєю дитячою правицею ніби благословляє тебе ж, грішного разом зі своєю матір’ю, а в лівій тримає символічний сувій зі своєю майбутньою наукою для людства, яке вже два тисячоліття прагне її збагнути.
Написаний цей образ темперними фарбами на кипарисових дошках у так званому візантійському стилі, який притаманний найдавнішому українському іконопису. Не знаю, як на кого діє споглядання цього чудо- творного образу Богородиці, та в мене він вселив незбагненний спокій. Щось подібне відчувала й більшість моїх попутників, яким за дні наших мандрів довелося зазнати неабияких моральних стресів, а тут, перед зображенням цієї богоносної жінки-матері, весь цей негатив ніби відліг від душі, і я майже фізично відчув дивне і таке очікуване умиротворення, яке там, у цьому невеличкому залі, де ікона зберігається, відсторонило мене від усього суєтного світу. Здається, це і була найвища благодать від такого мовчазного споглядання нами подібних ікон, що, мабуть, і є тим духовним містком до увірування у їх чудодійні властивості, а основне — незримим спонуканням нас, смертних, до того, аби ми заглянули глибше в самих себе…
Не знаю і не відаю, у який спосіб подіяло це паломництво до Холмської ікони Богородиці на нас усіх, адже вже через якихось півгодини після відвідин музею ми стояли перед символічним Хрестом у центрі Луцька, спорудженим на вшанування пам’яті закатованих тут неподалік у колишніх енкаведистських катівнях перед війною понад півтори тисячі волинян, та, здавалося, що кожен з нас по-особливому переживав цю трагедію, знаходячи єдину розраду в щирій молитві, яка того полудня з особливою щирістю звучала у центрі древнього Луцька…
(Далі буде)