Як відомо, ще за життя Тараса Шевченка і після смерті його твори переписувалися й поширювалися багаточисельними шанувальниками.
Як відомо, ще за життя Тараса Шевченка і після смерті його твори переписувалися й поширювалися багаточисельними шанувальниками.
У 1861 році “Кобзар” переписав студент історико-філологічного факультету Харківського університету, палкий шанувальник Тараса Шевченка, а в майбутньому довголітній охоронець його могили Василь Гнилосиров (1836-1900).
Його дитинство проходило серед простого люду на Полтавщині, від якого уперше і почув про Тараса Шевченка. Більше про нього згодом дізнався під час навчання в Полтавській гімназії.
Та найбільшу роль у подальшому житті Василя Гнилосирова відіграв учитель малювання Федот Ткаченко. Свого часу разом з Тарасом Шевченком жили на одній квартирі, навчались в Академії мистецтв під керівництвом Карла Брюллова. Тож йому було що розповісти юному вихованцю гімназії про українського поета. Василь Гнилосиров вивчив напам’ять Шевченків “Кобзар” і завжди під час концертів чи вечірок декламував поезії. У своєму щоденнику 27 липня 1862 року він записав: “…вірші його — заповідь моя, якщо є щось путнього в голові і серці — їм дяка”.
Глибше осмислення Шевченкової поезії прийшло до Гнилосирова під час навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Це сталося завдяки зближенню його з відомим філологом-мовознавцем, земляком Олександром Потебнею. Майже одразу вони знайшли спільну мову, брали активну участь у діяльності харківської громади, яка залишила помітний слід в історії національного руху, зокрема на ниві просвітництва. Завдяки громадівцям у Харкові було відкрито чотири недільні школи, для яких Тарас Шевченко, на прохання Василя Гнилосирова, надіслав 3000 примірників свого “Букваря”. Громадівці й надалі покладали великі надії на поета як на духовного батька й наставника у справі піднесення українського руху. Та смерть поета в Петербурзі не дала здійснитись їх сподіванням.
Ймовірно, що саме смерть поета і спонукала Василя Гнилосирова до переписування його поезій. Разом з іншими студентами на знак вшанування пам’яті великого українського поета він влаштовував літературно-музичні вечори, кошти від яких йшли на видання творів Тараса Шевченка та закупівлю кількох тисяч примірників Шевченкового “Букваря”. Сам же Василь Степанович вирішив присвятити своє життя справі поширення Шевченкового слова. Під час літніх канікул він подорожував з книжками ярмарками Харківщини і Полтавщини, причому не лише продавав ці книжки, а й читав їх людям.
У 1870 році палкий шанувальник Тараса Шевченка приїхав працювати вчителем на його батьківщину — у Звенигородське двокласне училище.
Згодом, працюючи в Канівському двокласному училищі, Василь Степанович у своїх учнів намагався пробудити любов до свого кумира та до рідної мови. І це йому вдавалося. Серед його канівських вихованців є багато видатних діячів на ниві національного відродження.
Період педагогічної діяльності Василя Гнилосирова в Каневі можна по праву назвати шевченківським. Василь Степанович опікувався не тільки могилою поета. Велика його заслуга і в організації першого народного музею — Тарасової світлиці. Цей музей він створив разом із близькими друзями, такими ж палкими шанувальниками Шевченка.
Гнилосиров був свідком і учасником усіх подій на Шевченковій могилі з 1873-го і до кінця XIX ст. Про це він детально описує у своїх спогадах “До історії могили Т.Г.Шевченка”.
Примірник репринтного видання “Кобзаря”, переписаного Василем Гнилосировим, є у читальні Народного Дому “Просвіти”.
Наталя Солодка, відповідальний секретар
Хмельницької міської “Просвіти”