Далі за нашим маршрутом був древній Кременець — одне з найдавніших староруських міст подільсько-волинського пограниччя, що з правіку оселилося біля доволі переконливої, майже гірської гряди, яка так і називається Кременецькими горами і якій воно завдячує назвою столиці Холодного Поділля за свої кліматичні особливості, а вже за сукупність з історико-архітектурними пам’ятками таки не безпідставно зветься ще й центром Волинської Швейцарії та Афін. Ці історичні аналогії не лише йдуть від амбіцій кременчан, а й цілком підтверджені багатою й непростою історією цього міста, про що засвідчує його неповторна історична забудова, найперше, численні культові споруди, архітектура яких і досі унаочнює особливості стилів, справді, з очевидним переважанням європейських зразків. Звичайно ж, особливого колориту й нині місту додає Замкова гора або гора Бона, названа на честь польської королеви Бони Сфорци…
Далі за нашим маршрутом був древній Кременець — одне з найдавніших староруських міст подільсько-волинського пограниччя, що з правіку оселилося біля доволі переконливої, майже гірської гряди, яка так і називається Кременецькими горами і якій воно завдячує назвою столиці Холодного Поділля за свої кліматичні особливості, а вже за сукупність з історико-архітектурними пам’ятками таки не безпідставно зветься ще й центром Волинської Швейцарії та Афін. Ці історичні аналогії не лише йдуть від амбіцій кременчан, а й цілком підтверджені багатою й непростою історією цього міста, про що засвідчує його неповторна історична забудова, найперше, численні культові споруди, архітектура яких і досі унаочнює особливості стилів, справді, з очевидним переважанням європейських зразків. Звичайно ж, особливого колориту й нині місту додає Замкова гора або гора Бона, названа на честь польської королеви Бони Сфорци. Їй Кременець подарував чоловік, підстаркуватий польський король Сигізмунд І (Старий) у середині тридцятих років ХVІ століття. Вона, до речі, немало доклалася не лише до зміцнення тодішньої королівської династії Речі Посполитої своєю жіночою плодючістю, подарувавши кількох спадкоємців королю, яких уже ніхто не сподівався від немолодого Сигізмунда, але й справжньою реформаторською діяльністю у господарсько-адміністративних, економічних та політичних справах, які не обійшли й Кременець, який за її часів значно зміцнів та розрісся, перетворившись на провідний економічний центр краю. Хтось ці заслуги записує на рахунок віленського біскупа Януша, позашлюбного сина Сигізмунда, проте більшість історичних джерел віддають перевагу королеві Боні, яка, по-сучасному кажучи, у ті часи виступила у ролі успішного критичного менеджера для тодішньої доволі консервативної і відсталої державної польської машини, заразом постійно зміцнюючи авторитет у літнього чоловіка-короля своїми жіночими принадами, який, як засвідчували сучасники, не перечив їй ні в нічому…
Нині гора Бона, на якій досі вгадуються обриси колись грізної та неприступної фортеці, є основною туристичною фішкою Кременця. І якщо ви там не побуваєте під час відвідин міста, то вважайте, що ви нічого не бачили, бо з тієї височини відкривається справді неповторний краєвид на місто та його околиці. Стоячи під залишками тих мурів, розумієш, чому фортецю, яка тут стояла ще у часи Київської Руси-України, не могли взяти монгольські війська у 1241 році. Не піддалася вона у 1254-му війську найнебезпечнішого тоді у наших краях монгольського полководця, бекляри-бека Куремси, військо якого розгромив Данило Галицький ще задовго до Куликовської битви, яку безпідставно подають у російській історії як першу перемогу над татаро-монголами. Відомо, що розгром Куремси розглядався Данилом Галицьким як початок звільнення рідної землі від ординського гніту, проте його плани не підтримають ні Рим, ні сусідні європейські володарі, що змусило через п’ять літ уже його самого дати наказ на вимогу золотоординців розібрати ці оборонні споруди в Кременці та в багатьох інших своїх твердинях. Так Європа ще тоді втратила шанс звільнитися від татаро-монгольського іга, хоча не менш підступною для володаря Київської Руси-України була зрада короля Данила його родичем, на той час володимиро-суздальським князем Олександром Невським, постать якого всупереч будь-якій логіці міфологізована російською та радянською історією, по суті, за зраду рідної землі та відвертий колабораціонізм з ординцями.
Відомо, що фортеця тут була ще у дохристиянські часи, а місцеве давньоукраїнське плем’я дулібів успішно в ній оборонялося від навал степовиків. Тож древнє каміння Замкової гори, мабуть, знає, де ступала тут легендарна дівчина Ірва, яка пожертвувала власним життям задля цієї перемоги над аварами, легенда про яку складена ще у ті часи. Тут, під стінами замку, у 1227 році його тодішній володар, князь Мстислав Удатний зупинив військо угорського короля Андрія ІІ, який, користуючись міжусобицею у Галицько-Волинському князівстві, хотів загарбати ці землі. Щоправда, історія з неприступністю кременецької фортеці закінчується у часи Хмельниччини, коли восени 1648 року її здобудуть та зруйнують війська легендарного Максима Кривоноса. Після цього почався її занепад, хоча якраз тоді не менш знаковою для міста стане сусідня з Боною гора Черча, де буде поховано козаків, які загинули, мабуть, у тих боях на Замковій горі. Туди ми піднімемося другого дня перед від’їздом, де досі зберігається монумент ще з радянських часів, який нині доповнює сучасний козацький хрест, що разом вже творять пантеон героїв України, біля якого ми також відправимо поминальну літургію за похованими козаками.
Та чи не найбільше на цьому козацькому цвинтарі вражають могили п’ятьох бандуристів, які ви впізнаєте за стилізованими кам’яними надгробками, в яких безпомилково вгадується зображення цього найзнаковішого українського народного музичного інструмента. Ким були ці герої-бандуристи, для могил яких побратими виготовили з каменю не просто козацького хреста, а зображення бандур, ніхто нині не відає. Їх імена загубилися у нашій документально не збереженій історії. Вочевидь, то, мабуть, були козаки-бандуристи з далекої від цих країв Наддніпрянщини, які прийшли сюди з військом Кривоноса на землі Західної України визволяти своїх єдинокровних братів від шляхетської неволі. Для цих козаків слова нашого гімну — “встанем, браття, всі до бою від Сяну до Дону” не були чимось незрозумілим, адже ще гетьман Богдан Хмельницький чітко вказував польським послам на те, що західні кордони України ще з князівських часів проходять якраз по Сяну та Віслі. А щодо східної межі наших земель по Дону, то і в ті часи ніхто в цьому не сумнівався, бо, власне, тут проходила вже на той час лише символічна межа земель війська Запорозького, вихідці з якого заснували, як достеменно відомо, Донську козацьку вольницю, що була у ті та пізніші часи незмінним союзником Запорожжя аж до часів Пугачовщини, що, власне, найбільше і завжди лякало російський царат.
Зрозуміло, у радянські часи цей козацький цвинтар зобов’язаний був служити іншим ідеологічним завданням. І вже велике щастя, що руки комуністичних вандалів не дотягнулися до його нищення, як це сталося з багатьма храмами Кременця, які ще досі не відбудовані як слід, хоча цьому місту навіть у ці непрості часи щастило на справжніх подвижників відродження своєї старовини, як-от ксьондза Маркіяна Трофим’яка. З давнішої минувшини кременчани, зокрема, наші щирі господарі з місцевої “Просвіти”, які тепло прийняли нашу делегацію, з гордістю оповідали, що тут бували гетьман Іван Мазепа, найславетніший наш філософ-мандрівник Григорій Сковорода, мандрували цими краями Тарас Шевченко та Леся Українка, не було це місто чужим для відомих поляків Юліуша Словацького, Богдана Залєвського та багатьох інших відомих історичних особистостей.
Згадували, що саме історія каменування тут юної дівчини-єврейки за кохання з місцевим юнаком-українцем надихнула художника Миколу Пимоненка написати відому картину “Жертва фанатизму”, що й нині змушує вже нас сушити голову над тим, як могли тут жити століттями євреї, яких у Кременці у царські часи було понад сорок відсотків, з одного боку, та місцеві автохтони-українці, з іншого, без того, аби їх молодь між собою не любилася та не шлюбилася. Про все це нині могли б оповісти хіба що насельники восьми місцевих цвинтарів, з яких лише два кладовища нині є діючими. Одним із найстаріших вважається єврейське, історія якого числиться ще з ХVІ століття, та яке, на жаль, не має шансів на поповнення не стільки через повальний виїзд місцевих євреїв на свою історичну батьківщину та в інші світи наприкінці радянської епохи, як через трагедію голокосту за часів нацистської окупації.
Подібні страшні карби історії ми зустрічали по всьому маршруту тієї своєї несуєтної мандрівки якраз тут, на Тернопіллі, у кількох райцентрах, зокрема, у Чорткові. Тут також чекісти у своїй тюрмі-катівні замордували перед приходом нацистів сотні місцевих патріотів, а з настанням незалежності України було виявлено, що у підмурок пам’ятника Лєніну компартійна влада клала плити зі старого єврейського цвинтаря й мостила ними центральну площу…
У місці козацької
слави та скорботи…
Власне, після цікавої екскурсії містом, зрозуміло, з першочерговими відвідинами пам’ятника Тарасу Шевченку, найвідоміших храмів — костьолу св. Олександра, собору Преображення Господнього, після вечері в дружньому колі з просвітянами, де нас не могли не вразити місцеві смаколики, ми ще й відкрили для себе той факт, що готельний бізнес тут за якістю сервісу аж ніяк не поступається столичному, хоча ціни за ці послуги тут у рази менші. Кременець зустрічав і проводжав нас рясним дощем, який, щоправда, стих, коли ми відвідували козацький цвинтар на горі Черчі, а вже далі за містом зовсім перестав, тож невдовзі Рівненщина нас зустріла гарною сонячною погодою. І хоч післяобід нас чекав Луцьк, найперше, музей Волинської ікони, з дирекцією якого ми домовилися завчасу, обминути село Пляшеву, його історичний заповідник “Поле Берестецької битви” або “Козацькі могили”, як ще називають у цих краях ці місця козацької слави та жалоби, ми таки не могли…
Зізнаюся, що в мене особисто від відвідин цих історичних місць завжди були двозначні враження. Адже, як би ми не трактували наслідки Берестецької битви, що розгорнулася тут наприкінці червня — початку липня 1651 року і за кількістю задіяних військ з польського та українського боків не мала аналогів у тодішній Європі, та то була нищівна поразка українського війська й гетьмана Богдана Хмельницького, який тут, як і під Збаражем та Зборовом, наступив на фатальні для українців граблі, знову надто довірившись своїм союзникам-татарам, особисто хану Ісламу ІІІ Герею. Зрозуміло, що на той час інших союзників у Хмельницького просто не було, а у що перетвориться згодом військове партнерство з єдиновірцями-московитами, ми добре знаємо. Що ж до поведінки Іслама Герея під Берестечком, коли він відвів своє добре потріпане поляками військо з поля битви, то тут також є двозначні пояснення, адже не воюють мусульмани під час свого великого свята Курам-Байрам, яке випадає на кінець червня, і край. Це, мабуть, добре знали польський король Ян ІІ Казимір та його воєначальники, які, щоправда, врешті-решт переоцінили фактор присутності в українців татарських союзників. Проте факт затримання ханом на якийсь час Хмельницького, який, видно, своїм особистим авторитетом хотів повернути татарів, став нищівним ударом по козацькому війську. Козаки без нього не змогли організувати належного протистояння ворогові, хоча й не зламались остаточно, відступивши з цих країв з великими втратами, які, на щастя, не стали фатальними для українців. Гетьман Богдан невдовзі знову збере стотисячне військо, хоч і підпише наприкінці вересня принизливий Білоцерківський договір з поляками, який, зрештою, ні він, ні поляки не виконуватимуть, а українці зможуть вже через рік взяти над ними реванш, нищівно розгромивши королівську армію під Батогом, а через рік — і під Жванцем…
А у цій драматичній битві під Берестечком нас і нині повинен тішити той факт, що за три роки війни з поляками Хмельницький зумів зібрати навколо себе, по-сучасному кажучи, справжню команду однодумців-патріотів, адже з тринадцяти його провідних полковників лише чигиринський Михайло Криса, за свідченням загалом польських джерел, повівся як зрадник, решта ж встояла від королівських спокус, як врешті-решт і козацько-селянське військо загалом, якому поляки пропонували видати своїх полковників, як це вже не раз бувало під час козацьких повстань. Проте маємо згадувати і те, що у війську, яке привів під Берестечко князь Ярема Вишневецький, було аж шість хоругв реєстрових козаків, які, власне, першими атакували військо Хмельницького…
Звичайно ж, не може не захоплювати мужність вінницького полковника Івана Богуна, якого козаки обрали наказним гетьманом у найскладніший момент битви та відступу, який зумів зберегти попри все військо. Оспіваний у народних піснях, у поезїї, описаний багатьма літераторами, і не лише українськими, подвиг сотника Нечитайла з трьомастами козаків, які до останнього стримували польське військо, не давши йому атакувати відступаючі через болота козацькі полки, та звитяжна смерть невідомого козака, який сам протистояв польському війську і відмовився від подарованого йому королем життя, що стали вже на віки зразком у дотриманні воїнської присяги. “Не дбаю я про життя, а хочу вмерти як справжній воїн…”, — так передали його останні слова під час перемовин з королівським посланцем. Чи не з такою самопожертвою вмирали у хвилини смертельної загрози, аби не здатися в полон ворогові вже в інші часи українські патріоти, які зі зброєю в руках захищали рідну землю? Як і герої-бійці, які нині героїчно боронять наш край від російських окупантів на Донбасі, залишаючи для крайньої потреби для себе гранату чи останній патрон, аби не потрапити у роки підступного ворога. Як тут не згадати подвиг двох українських офіцерів-зенітників Олександра Кан-десюка та Олексія Шепелюка, які відмовилися здатися на милість російських десантників, а підірвали себе з ними останніми гранатами?..
Тож мимоволі думаєш, а чи здатне нинішнє державне та політичне керівництво України оговтатися від власних помилок та поразок, зробити з них правильні висновки? Адже навіть цей історичний ремейк з поразкою українців під Берестечком не йде в порівняння з тим, що відбувається нині на Сході, де армія та добровольчі батальйони проявляють незламний дух до перемоги над ворогом, а на Печерських пагорбах не відчувається такої впевненості. Розумієш також, що у ті часи провідну верству української спільноти зцементувала воля її національного лідера — Богдана Хмельницького, адже дехто з його звитяжних полковників після смерті гетьмана піддасться на чужинські спокуси, проте вони таки вміли об’єднуватися задля перемоги під рукою свого керманича, чого не скажеш нині про нашу політичну еліту, яка, зрозуміло, на відміну від історичних попередників, які брали особисту участь у тих битвах, віддаючи перевагу політичним інтригам у тиші владних кабінетів…
Подібні думки вас обов’язково навідають у місцях Берестецької битви, хоча особисто мені більше імпонують відвідини поля Пилявецької тріумфальної перемоги українських козаків під проводом гетьмана Хмельницького над військом Речі Посполитої на нашій Старосинявщині, хоча досі у таких місцях у нас немає достойних історичних заповідників. Бо видається, що ми і нині аж надто часто згадуємо подібні, як під Берестечком, історичні місця, забуваючи ставити на цих подіях правильні наголоси. Мабуть, тому тут ще в царські часи було закладено історичний комплекс, який мав принципово інше ідеологічне спрямування, аніж те, чим насправді в нашій історії була Берестецька битва, яка повинна навіки закарбувати у національній пам’яті чи не єдине логічне звернення до нащадків, переконуючи їх у тому, що ми у відстоюванні своєї незалежності повинні сподіватися, насамперед, на власні сили. Безперечно, у місцях Берестецької битви ми водночас вшановуємо звитягу наших предків, але, найперше, як на мене, то є місце нашої скорботи, на якому треба, ой, як особливо нині треба, робити належні висновки з уроків власної історії, з чим у нас завжди були проблеми. Тож коротка наша молитва тут, біля меморіального пам’ятника загиблим козакам, на завершенні відвідин цього святого для кожного українця поля битви була більш, ніж доречною…